Про життя поза лінією фронту

Дев’ятого травня на нашому телебаченні традиційно багато говорили про пам’ять. І, з особливим пафосом, — про втілену в граніт і мармур сорока тисяч обелісків. Фільм «Діди» (СТБ) розпочався з майже крамольного твердження: така пам’ять мертва, мов камінь, з якого вона створена. Автор прозоро спроектував дещо похмурі міркування Чехова про степові кургани на знайомі нам «атрибути вічності»: «мине ще тисяча років, помруть мільярди людей, а вони все ще стоятимуть, як стояли, анітрохи не жалкуючи про тих, хто помер, і не цікавлячись живими, і жодна душа не знатиме, навіщо вони стоять».

Проте в День Перемоги молодий репортер СТБ Артем Шевченко у своєму авторському фільмі не розмірковував про фетиші та їхніх прихильників, він розпитував своїх дідів. «Поки вони живі, я хочу відшукати душу війни в їхніх виснажених душах. Я приміряю їхнє життя на себе, адже через покоління в мені втілилося все найкраще й найгірше в них». Герої фільму — колишній офіцер-артилерист і колишній партизан, а пізніше в’язень ГУЛАГу — через ідейні розбіжності смертельно розсварилися на весіллі своїх дітей. Лише через чверть століття, завдяки своєму внукові, який виріс, вони знову зустрілися, нехай і в заочній бесіді. І в непримиренних противників раптом виявилося несподівано багато спільного: в спогадах про сни, яким на війні «нема коли снитися». У тому, що в бою «всі один одному винні. Війна любить друзів». У тому, що на війні померти було не страшно, а от зараз — не хочеться помирати. І в тому, що 9 травня, по суті, для них було лише раз — п’ятдесят п’ять років тому, а тепер уже нічого не міняється, адже спогадів про війну не стає більше. Тільки «дивишся, ще п’ять чи сім товаришів втратили».

У контексті теми примирення та прощення, про яку так багато говорилося минулого року й так мало в цю річницю Перемоги, можливо, фільм «Діди» міг би стати одним з найсильніших аргументів на користь того, щоб усі бійці нарешті покинули свої окопи. Просто тому, що не можна провести все життя з будь-якого боку лінії фронту.