Прорвало...

Минулого тижня в українському медіа-середовищі вибухнув скандал, відгомін якого ще й досі можна знайти у локальних дискусіях у соцмережах. Спеціальний кореспондент «Телекритики» Богдан Кутєпов озвучив на своїй Facebook-сторінці, за його ж словами, «непопулярну думку»: «організатори показів альманаху «Відкритий доступ» насправді самі «мінують» усі ці концертні й кінозали». Нагадаємо, що у кіноальманасі «Відкритий доступ»  п’ять новел: «Межигір’я» (фільм про резиденцію Віктора Януковича. — А.С.), «Афганець», «Школа», «Дім з химерами», «У кутку», які стосуються теми доступу до інформації. Коли організатори почали возити програму по містах України, стали виникати постійні труднощі з проведенням показу.

Як зазначали організатори, в Одесі «власники «Коворкінгового простору» передумали надавати приміщення для показу документального альманаху «Відкритий доступ», мотивуючи своє рішення тим, що фільм — про політику». У Києві ж прем’єру намагалися зірвати, провівши в  залу людей у стані алкогольного сп’яніння, які були схожі на безпритульних, а також димовими шашками і повідомленням про замінування кінотеатру. Подібні інциденти відбувалися й у інших містах.

Кутєпов зазначає, що «поспілкувавшись із колегами, з’ясувалось, що багатьом спадає на думку те ж саме», і це підтверджують перші коментарі під його дописом, мовляв, і справді, немає у цих сюжетах нічого екстраординарного, аж такого за що влада мала б так ревно заважати організаторам проводити покази. І зрештою, чому б просто не викласти ці фільми на YouTube, якщо вони такі важливі? Це питання «муляє» і Отара Довженка, і медіа-консультанта Зою Казанжі, і ще багатьох інших. Під цією «непопулярною думкою» організатори показів одразу ж роз’яснюють ситуацію у більш-менш стриманому стилі без «переходу на особистості» — мовляв, деякі режисери хочуть подавати свої фільми на фестивалі, зокрема й у Лейпциг, а за правилами відеороботи не мають бути у публічному доступі. На цьому можна було б завершити соцмережеву дискусію. Зрештою зробити журналістське розслідування тим, хто хоче докопатися до правди. Повірити у провладний «наказ згори» чи бажання вислужитися іще до цього наказу. Або повірити Кутєпову на слово. Хоча сам Богдан неодноразово зазначав, що озвучив лише гіпотезу, власні міркування, які, за його словами, багато хто поділяє: «І нарешті шок: лише одна людина влаштувала істерику по телефону, а ще одна написала в приваті, що я дебіл. Ну ще кілька людей перестануть зі мною вітатись... Несподівано: все інше — це просто шквал повідомлень і дзвінків про те, що «ти озвучив мої думки!». Так чого ж ви мені в приват пишете й дзвоните?» Дійсно, сміливості висловити свою «непопулярну» думку публічно вистачає не всім.

Позитивні коментарі на адресу Кутєпова просто губилися у шквалі бруду, який вилився на журналіста за останні дні. Примітно, що основною темою все нових витків агресії стали уже не покази «Відкритого доступу», а те, що Богдан Кутєпов замахнувся на « — медійну тусовку, до якої він належить. До речі, «Телекритика» свого журналіста також не захистила...

А було від кого. Так, Мустафа Найєм та Сергій Лещенко, закидаючи Кутєпову, що не можна критикувати «своїх», провели власні «аналогії»: «...за цією ж логікою: ТВі закрили самі журналісти (канал маленький, кому потрібен?)... дорогий, коли ти пишеш таку ахінею, не треба при цьому називати себе своїм, ок? Пробач, чувак, але це називається однією дупою на два стільці», — написав Найєм, а Лещенко підхопив: «...напиши наступний пост про це, що Гонгадзе сам собі відрізав голову. Думаю, що така думка цілком би відповідала твоєму способу мислення. І ще — ти не «б’єш по своїм». Ти б’єш по собі, тому що значна частина людей просто перестане з тобою спілкуватися як з неадекватом». Навіть така здебільшого неговірка Олена Притула, яка на Facebook існує за безособовою сторінкою «Редактор Української Правди», цього разу висловилася вволю: «Я тепер 10 разів подумаю, перш ніж щось сказати при тобі, чи не запрошу тебе додому. Чи не дозволю нашим пускати тебе в офіс. Завжди буду остерігатися підступу з твого боку». І ще: «це приблизно так само приємно, як і публікація чужої особистої пошти. За ступенем болю і жаху, що довіряти-то нікому не можна. Тільки там — як би люди, які бажають тобі зла, а тут — ніби «свій». Таких висловлювань на межі фолу — десятки. Всі — від відомих журналістів та громадських активістів, які гуртом біжать критикувати Януковича чи виступати на мітингах за свободу слова. А самі цієї свободи «в лоб», як показав пост Кутєпова, бояться.

Скандал ще раз підтвердив: в Україні немає професіонального журналістського середовища, а є лише окремі тусовки з чітким поділом на «своїх» і «чужих». Як зрештою відреагувала Зоя Казанжі: «...«Свої» — саме ті, хто заглядає в рот і співає дифірамби. А не ті, хто щиро висловлює точку зору, яка не подобається. На жаль». А Дмитро Шибаєв із «Люмпенів» точно підмітив: «Така «попоболь» (авторську стилістику Дмитра Шибаєва збережено. — А.С.) відомих особистостей у коментарях змушує задуматися, звичайно. Здається у «своїх» правила смішніші януковичівських. Крок вліво, крок вправо — і ти виключений, розумово відсталий і неадекват. Ух і тусовочка».

Зрештою, під тиском «своєї» тусовки Богдан Кутєпов публікує, за його словами, останній допис з приводу цієї ситуації, ідучи на «мирову»: «...Мабуть, мозоль виявився настільки болючим, що наступивши на нього, вилізло занадто багато гною. Лише тепер я розумію, що шкоди від мого посту вийшло набагато більше, ніж користі. Шкода, що стільки шанованих мною людей показали себе з настільки непривабливого боку. Сподіваюся, їм уже соромно і вони шкодують про емоції так само, як шкодую і я про деякі різкі висловлювання...». І ще додає, що «...треба буде всерйоз написати антропологічне дослідження про всі ці абсолютно ненормальні тусовки й течії: про «люмпенів» і рускоміровцев, грантоїдів і опозиційних, партійних і чалєнковцев, рибачуківських і януковичівських... А ще краще — не дослідження, а серіал на два сезони. Бо це настільки ганебне явище, що ви не уявляєте». Але поговорити з «Днем» про це «ганебне явище» Кутєпов зараз виявився ще не готовим. По-людськи його можна зрозуміти — журналіст дійшов до певної — своєї — межі, але не зміг чи не захотів її переходити і покидати «зону комфорту». І все ж таки, навіть такі «прориви» у сучасній українській журналістиці — велика рідкість. Але на них, зацькованих «своїми», усе й закінчується. Обличчя авторитетів змінилося — тепер це не партійні цензори, а колега, який може відмовитися пити пиво з тобою в одному барі. От тільки яка ціна цьому колезі, який перестає подавати руку за вираження власної «непопулярної думки»? Яка ціна такої «свободи слова»?