Прощавай, століття!
Учора Новий канал завершив проект «Прощавай, століття!» , який міг би претендувати на перемогу в конкурсі «прощальних» телепроектів, якби такий, з огляду на мілленіоманію останнього часу, проводився.
Проект складався зі ста роликів, створених за рекламним правилом «не коротко, а стисло» і конкурсу: наприкінці ролика глядачам задавалося історичне питання, відповідь на яке давала можливість виграти приз.
Піночет і проголошення держави Пакистан, Патріс Лумумба та історія Берлінської стіни, заснування Грін Пісу і криза Суецького каналу, становлення незалежності в Нікарагуа і проголошення незалежності Єгипту, американсько-в'єтнамська війна та коронація англійської королеви Елизавети II, освоєння космосу і перший політ аероплану над Києвом тощо. Втім, назви цим роликам можна дати тільки умовні, бо, наприклад, сюжет про Моріхея Уешібу, фундатора особливого бойового мистецтва айкідо, це і біографія, і виклад особливого погляду Вчителя айкідо на життя як гармонію фізичної сили та загальнолюдської моралі, і розповідь про одну з філософських течій Сходу.
За словами автора проекту Олександра Омельчука, йому хотілося не просто продублювати підручники історії, а вкласти в мобільну телевізійну форму життєвий досвід прожитих людьми ста років:
— Кожен факт, кожна подія, все, що люди переживали на цій планеті — це була історія якоїсь людини. Ми хотіли показати, що якраз людина і є чинником впливу на те, що відбувається навколо. Але не завжди це позитивний чинник. Немає року в цьому столітті, щоб людина не воювала. І те, як ми будемо жити далі, залежить від того, чи зробимо ми висновки з прожитого. Я все-таки сподіваюся, що століття диктаторів проходить і нас чекає століття мудреців.
«Прощавай, століття!» емоційно наситив міжпрограмний простір Нового каналу. Не факт, а явище, не хронологія, а процес — це стало його головною ідеєю, що, очевидно, і потрапило в унісон настроям глядачів: за ментальністю ми, українці, більше схильні осмислювати суть, аніж арифметично підраховувати прожите. А оскільки багато хто з нас, як правило, не був учасником, а хіба що дуже і дуже опосередковано свідком переважної більшості подій століття, то справді унікальні кадри хроніки стали й відкриттям, і здивуванням — ТАК це було, ТАКИМИ були особи, що змінювали століття. Ми відкривали для себе століття в авторському прочитанні Нового каналу, і в першу чергу молодого журналіста Олександра Омельчука.
Очевидно, і для каналу цей проект багато в чому став важливим. Знайдена форма залучення глядача в телевізійний процес не тільки шляхетна, а й вже зараз альтернативна тому, що на нашому телебаченні іменують словом «інтерактив» і що насправді є лише нав'язливим і примітивним способом відносно чесно заробити гроші глядачів (примітивним хоча б тому, що за неймовірними телефонними тарифами пропонується відповісти на запитання, рівень інтелектуальності якого підтверджує: його автор не читає книг ані в гарну, ані в погану погоду).
На мій погляд, проект «Прощавай, століття!» може бути ілюстрацією деяких тенденцій не тільки на Новому каналі, а й на українському телебаченні. Для чого ми прощаємося зі століттям, як не для того, щоб осмислити, яким шляхом йти далі? І якщо вже виникає у нас спокуса глобальних підсумків і вибору принципів на майбутнє, то у проекті, про який йдеться, вдало поєдналося декілька з них, орієнтуватися на які може й те нове українське телебачення, виникнення якого ми, можливо, дочекаємося в наступному столітті й це буде телебачення тонке, професійне, збалансоване в своїй видовищності й просвітництві. Звичайно, конфлікт між ТБ як бізнесом і ТБ як творчістю є більш складним і глибоким, ніж видається. Нав'язувати ТБ якусь одну роль: чи то пропагандистську (спокуса передвиборних періодів), чи то розважальну (жуйка для очей), чи то виключно просвітницьку, звісно, неможливо й нерозумно. Але вимагати від телебачення майбутнього справедливих, так би мовити, пропорцій — треба, бо досвід показує, що розумний, добрий, емоційний телепродукт може бути і недорогим у виробництві, і рейтинговим, і просвітницьким одночасно. Ці поняття не виключають одне одного, як це інколи намагаються довести телевізійні керівники, виправдовуючи зливу вульгарності, що потрапила на канали, за які вони відповідають (а це, в тому числі, і моральна відповідальність), нібито тим, що ніщо інше не приносить грошей, прибутку, рейтингу.
Від трьох до чотирьох тисяч відповідей протягом тижня отримував Новий канал на запитання проекту «Прощавай, століття!» З півсотні телефонних номерів учасників конкурсу автори проекту мало не вивчили напам'ять, настільки часто вони зустрічалися серед правильних відповідей. Директор з маркетингу Нового каналу Вікторія Рубан вважає, що проект вдався, бо відбувся зворотній зв'язок із глядачами, а досягалося це не тільки бажанням глядачів здобути приз, а й тим, що вдалося задіяти як подразник бажання людей знайти правильну відповідь, докопатися до істини. «Від початку ми задумували проект не як ігрову акцію, тільки пізніше ввели елемент конкурсу і це тільки підсилило його,» — вважає вона і не виключає, що з часом рекламодавці зацікавляться подібними конкурсами як нетрадиційним видом реклами.
Новий канал можна привітати з творчим успіхом, вагомість якого підсилюється тим, що це нечастий приклад роботи на рівних: канал і глядач, якого канал поважає як людину неліниву і розумну.
