«Провінціалізація» ефіру, або Передчасна ініціатива

Іван МАЩЕНКО, незалежний експерт із питань телебачення і радіомовлення:

— Трохи історії цього питання. Коли розроблявся Закон «Про телебачення і радіомовлення» (мені тоді — в 1991 році — довелося бути керівником робочої групи з розробки цього закону), до відповідної, нині восьмої, статті пропонувалося ввести наступну норму. Близько 30 % передач власного виробництва телекомпанії, приблизно стільки ж — національного продукту (тобто виробництва національних виробників чи інших телекомпаній України), ну, й інше (відсотків сорок) — зарубіжний продукт. Тобто пропонувалося три градації. Потім, у процесі підготовки закону, ці два визначення — «власне виробництво» і «виробництво інших компаній України» звели в одне. І ось тут розпочалася боротьба за цей відсоток — скільки національного, скільки зарубіжного. Я пам’ятаю, яка надзвичайно жорстка дискусія була щодо цієї статті вже в момент прийняття закону в залі Верховної Ради 21 грудня 1993 року. Амплітуда коливань між різними варіантами була надзвичайно великою — від пропозиції не менше 80 % національного продукту (мовляв, українське ТБ повинне бути суто українським) і до пропозиції, що частку національного можна обмежити 20 %, а все інше — зарубіжне (мовляв, ми ж йдемо у світ, у Європу, і потрібно відкривати свої, так би мовити, ефірні ворота). Зрештою, зійшлися на паритеті, і в законі це звучить таким чином: «не менше 50 відсотків від загального обсягу мовлення кожної телерадіоорганізації» має складати національний продукт. Підкреслюю — «не менше». Тобто більше — можна. До речі, у нас є компанії, які забезпечують навіть стовідсоткове заповнення ефіру власним продуктом. Це ті районні редакції, які мовлять близько 15 хвилин на день...

А який стан справ із цим у світі? Наприклад, згідно з німецьким законодавством, в універсальних (тобто загальних, не спеціалізованих, телепрограмах повинна бути істотно представлена власна продукція, рекомендована продукція і продукція спільного виробництва. Це стосується і спеціалізованих програм — в тій мірі, в якій це можливо відповідно до їхнього призначення. А ось у законі Латвії про електронні засоби масової інформації визначено, що програми європейського виробництва повинні складати мінімум 80 %, в тому числі мінімум 40% — програми місцевого, латвійського виробництва (якщо брати в середньому протягом одного місяця). Тобто питання про співвідношення власного і зарубіжного інформаційного продукту актуальне для дуже багатьох країн, і в багатьох країнах встановлюється відповідна норма. Щоправда, є одна особливість для країн ЄС: у їхніх програмах не менше 50 % повинні складати передачі європейських авторів. Значить, якщо у нас підіймати планку для продукту власного виробництва, то надалі, коли мова піде про ратифікацію Європейської конвенції про транскордонне телебачення, а услід за нею і про прийняття норм ЄС для телебачення і радіомовлення, ми фактично не зможемо виконувати їхні вимоги. Ось тут треба думати, як кажуть, наперед.

Що стосується практики, то вона показує, що в Україні зараз практично немає жодної могутньої телекомпанії, що здійснює мовлення 24 години на добу, яка могла б заповнити навіть 12 годин власним (або національним) програмним продуктом — такий висновок можна зробити, проаналізувавши програму телепередач на тиждень. Тому, думаю, говорити про досягнення планки 70 — 75 % власного продукту всерйоз не можна. Добре було б, звичайно, якби національного продукту було побільше. Але з другого боку, ми живемо у світі, й цікаво знати, що відбувається навколо.

І ще одна причина, через яку досягнення планки 70 — 75 % національного продукту у нас зараз неможливе, — це відсутність могутнього тилу для ТБ у вигляді національного кінематографа. Без художніх кінотворів, без кіновиробничої бази (а вона відсутня в Україні) не може бути й мови про повноцінне наповнення українських телеканалів відносно великою кількістю якісної національної продукції.

Оксана КЛИМЕНКО, член правління ЗАТ «Міжнародний Медіа Центр-СТБ»:

— До збільшення частки програм власного виробництва ми повільно, але впевнено рухаємося. Це і перспективно, і життєво необхідно. І людські ресурси, зокрема, телеканал СТБ має: не даремно роботи наших журналістів, режисерів, операторів багато разів відмічалися вищими нагородами престижних професійних конкурсів. Ось що стосується фінансових ресурсів… Поки що українські канали при здійсненні багатьох нових телепроектів змушені вдаватися або до допомоги більш могутніх у фінансовому плані телеканалів країн-сусідів, або ж до допомоги інвесторів. Виробництво своєї програми, яка в перспективі може стати рейтинговою, обходиться набагато дорожче, ніж купівля найбільш рейтингової та дорогої «чужої» програми. Проте багато залежить від того, якими темпами і як буде розвиватися вітчизняний ринок телереклами: адже з його зростанням в українських каналів з’явиться більше можливостей для виробництва власних програм.

Ганна БЕЗЛЮДНА, генеральний продюсер Телевізійного інформаційного агентства «Профі ТБ»:

— По-перше, я не бачу прямого зв’язку між рівнем телевізійного продукту і «пропискою» виробника. І якщо обсяг вітчизняної продукції зросте, це абсолютно не означає, що поліпшиться якість. У принципі, вітчизняне ТБ сьогодні переживає кризу (можливо, навіть при зовнішньому благополуччі). Нічого особливо цікавого і яскравого останнім часом воно не породило. Недосконалість комерційних схем і відсутність адекватної кількості професійних продюсерів — одна з причин того, що ринок телевізійного виробництва в Україні не розвивається. Телебачення при своїй заздалегідь лідерській природі стало веденим суб’єктом політико-бізнесового життя, залежним навіть від тих чинників, на які могло б впливати. За великим рахунком, було б чудово, якби українські телевізійники виробляли 70 — 75% всієї ефірної продукції. За умови, що вона буде якісною, і безумовно, відповідатиме інтересам і глядача, і каналів. А якби при цьому її купували й телекомпанії інших країн!.. Але цю проблему не можна вирішити однією законодавчою зміною. Ринок, а не адміністративні акти, створює якісний продукт у необхідних на сьогоднішній день кількостях. А головне завдання держави в цій ситуації — створювати умови для розвитку телевізійного ринку. Повернувшись ще раз до питання 70 — 75% продукції: якої продукції? (жанри і т.ін. чи це не має значення?); за рахунок чого буде створюватися ця продукція? (потрібні спеціальні фінансові механізми, щоб кількість продукції не «вбила» її потенційну якість у зародку) і т. д., і т. ін.

Так що як перший крок, теоретично, новина, можливо, і непогана. Але який крок буде наступним і в якому напрямку?..

Вікторія РУБАН, директор із маркетингу Нового Каналу:

— В умовах відкритого, в тому числі телевізійного, ринку, коли серед основних телеканалів є не тільки державні, які залежать від бюджетних грошей, а й комерційні канали, проблеми, пов’язані зі змістом телеканалів навряд чи можливо вирішувати виключно законодавчим чином. Крім законодавчих актів і обмежень квоти національного продукту на ринку повинні існувати об’єктивні можливості для розвитку телевізійного виробництва. Створення нових телепередач, особливо на комерційному телебаченні, залежить, передусім, від фінансової місткості цього ринку, від величини і рівня розвитку ринку телевізійної реклами та рекламного ринку в цілому. Ні для кого не є секретом, що телевізійне виробництво є досить технологічним і ресурсомістким. У будь- якому випадку, дешевше купити права показу на продукт, аніж його створити. Тому лише законодавче обмеження, не дивлячись на те, що в ідеалі воно направлене на розвиток внутрішнього телевізійного виробництва, не підкріплене стабільними джерелами фінансування (чи то з Держбюджету, чи за рахунок прибутків від реклами) не зможе принципово вирішити питання. Замість бажаного підйому телевізійного виробництва будемо мати обмежене число цікавих і якісних програм, які відповідають світовому рівню, засилля сірих малобюджетних телевізійних недоробок і «провінціалізацію» нашого телеефіру. В результаті програють не тільки телевізійні канали, а і масовий телеглядач, і рекламодавець.

Минулий досвід соціалістичного господарювання показав, що ізоляція внутрішнього споживчого ринку не призводить ні до чого хорошого. Тільки за умов вільного розвитку ринку закладаються й основи конкуренції, й абсолютно інші, високі, вимоги до якості продукції. Телевізійний ринок, в цьому випадку, — не виняток. Протекціонізм і захист національного виробника має право на існування, але вони повинні бути економічно виправдані, а не мати в своїй основі суто адміністративне підгрунтя.