Примітивізація телерадіоефіру: хто винен?
На запитання, як «виховати» справжнього журналіста, чи якою має бути ідеальна модель навчання у вищих навчальних закладах, які готують журналістські кадри, схоже, відповіді не можуть знайти навіть ті, хто безпосередньо працює у цій сфері. Хоча консенсусу в питанні, якими мають бути журналісти, дійшли вже давно: об’єктивними, неупередженими тощо. Але в будь-якому випадку сьогодні конче необхідне реформування профільної освіти українських журналістів у напрямі європейських стандартів. Про все це йшлося на круглому столі «Телерадіоосвіта в Україні: тенденції, традиції, перспектива», проведеному у вівторок Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Сьогодні керівники ЗМІ мріють, що в майбутньому до них на практику приходитимуть студенти, які знають, як працювати з технікою, як знімати, монтувати програми чи озвучувати тексти. Зрештою, як поставити запитання та почати першу фразу в тому чи іншому жанрі. За словами директора Інституту журналістики Володимира Різуна, для освітян, які готують спеціалістів мас-медіа, важливо виробити модель поведінки телевізійника чи радійника, на яку й орієнтуватися при підготовці тих, хто завтра з’явиться в українському телерадіопросторі. Однак у цьому й полягає основна проблема, адже моделі не існує. А якби й існувала, то для її затвердження потрібна не одна реформа. Наприклад, 25% навчального плану Інституту журналістики визначено Міністерством освіти й науки України, а переформатовувати цей блок інститут права не має. Андрій Куликов, експерт проекту «ЖОРНА», проблему державного або міністерського контролю над організацією освіти пропонує вирішити шляхом переходу до автономізації університетів від держави. До того ж, на думку медіа-експертів, у журналістському навчанні можна й потрібно експериментувати. Звісно, ми маємо бути вдячними країні за академічний підхід в освіті, на який деякі європейські країни починають орієнтуватися тільки зараз. І він усе ж таки має бути основним. У той же час, за словами Євгена Федченка, директора Києво-Могилянської школи журналістики, логічно поєднувати академічні знання з практичними навичками й намагатися знайти якомога більше точок дотику між цими двома модулями. Наприклад, серед нещодавніх пропозицій Інституту журналістики Міністерству освіти й науки є навіть така: змінити систему планування змісту освіти. «Адже треба знати, що потрібно телерадіоорганізаціям від наших випускників: які дисципліни треба включити, а які, можливо, зняти», — пояснює Володимир Різун. Ще в одній пропозиції до міністерства Інститут рекомендує до 2012 року надати журналістській освіті статус експериментальної. Тобто фактично виключити ВНЗ із державного планування, залишаючи при цьому диплом державного зразка. У такому разі розробка навчальних планів, програм та організація навчального процесу має здійснюватися комісією, в яку входитимуть викладачі й експерти медіа- сфери. «При цьому ми також звертаємося з проханням документально закріпити розмежування піара, реклами й журналістики, що для реалізації реформ теж не менш важливо», — говорить В. Різун.
Але потреба в експериментах не зменшує кількості проблем. Вони пов’язані, в першу чергу, з набуттям елементарних журналістських навичок у стінах університету. На думку президента Національної радіокомпанії України Віктора Набруска, за проблемою універсалізації та примітивізації телерадіоефіру стоять люди, які сьогодні керують мовленням, і ті, які готують спеціалістів у ВНЗ. Однак здебільшого жертвами стають студенти, які йдуть на роботу, не маючи ані теоретичної, ані практичної підготовки. Ще однією проблемою є й те, що в Україні не діє так званий закон переходу кількості в якість. «Від збільшення кількості продукту якість не покращується, — говорить Андрій Куликов. — Навпаки, відбувається зворотний процес, а в результаті — здрібніння людського й технологічного ресурсів». Кадровою проблемою в найближчому майбутньому може стати й те, що сьогодні більшість мовників зареєстровані як телеРАДІОкомпанії. «Я щиро сподіваюся, що колись ці мовники справді будуть телерадіокомпаніями, — пояснює А. Куликов. — Тож, відповідно, й журналісти, які на них працюватимуть, повинні мати навички роботи як на радіо, так і на ТБ». До того ж медіа-експерти нерідко зазначають, що радіо в Україні приділяється занадто мало уваги. А воно, за словами А. Куликова, є чи не найскладнішою платформою, а тому й найкращою для формування журналістських кадрів.
Прийшов той час, коли треба втілювати в життя положення Болонської конвенції, збільшуючи при цьому практичну складову журналістської освіти. Та поки що в університетах бракує обладнання, яке дасть змогу студентам оволодівати практичними професійними навичками. Бракує літератури, яка б узагальнювала саме український досвід, набутий у наших умовах. А відтак, бракує професіоналів та процесів, здатних змінювати ринок. Тому сьогодні дії набагато важливіші за дискусії...
