Пристрасті за офшором...

Ця тема була головною в нашому телепросторі разом з темою референдуму в Нідерландах. Ті, хто її обговорювали, розділилися на дві партії: перша відчайдушно захищала владу від звинувачень, а друга звинувачення множила. «Захисники» намагалися втопити морально-політичну проблематику у юридичних тлумаченнях і бізнес-реаліях України і всіляких екзотичних островів, що будують своє благополуччя на створенні «податкового раю». Тобто намагалися спрямувати обговорення в ту сферу, що не цікавить суспільство, зате дуже збуджує вузьке коло ділків і їхньої інтелектуальної обслуги. А суспільство остаточно переконалося в тому, що в Україні по факту немає Президента, а є бізнесмен при владі, який проблемами країни заклопотаний далеко не в першу чергу, оскільки має інші інтереси.

Саме в такому дусі виступив у студії Савіка Шустера відомий громадський діяч Микола Катеринчук, який заявив, що П.Порошенко перш за все успішний бізнесмен, і це в ньому головне. Катеринчук висловився за імпічмент Президента. Проти рішуче висловилася журналістка С.Кошкіна, посилаючись на відсутність відповідного закону. Наважуся стверджувати, що поки у нас норми Конституції де-факто не стануть нормами прямої дії — нічого у нас не налагодиться. Чому в Україні на будь-яку дію потрібен окремий закон? А коли здають і грабують країну чудово обходяться без законів, зате як захищати — давай закон. Он екс-глава Луганської СБУ скаржиться, що не було закону про захист будівлі обласного управління СБУ від озброєних бунтівників, тому, мовляв, і здали. Остогиділи ці посилання на закони в умовах  нашого тотального беззаконня. А в умовах війни виникає цікава дилема: що краще — абсолютно законно угробити Україну (що й робиться!) чи незаконно її врятувати?

ПРАВА НА ПАПЕРІ

Свого часу французький філософ, Нобелівський лауреат Альбер Камю сказав, що якщо йому запропонують обирати між істиною й матір’ю, то він обере матір. Я теж схильний між законом і Україною обрати Україну. На жаль, у нас завжди знаходиться закон, щоб нічого не робити, не брати на себе відповідальність. Тим часом, тисячі років люди захищали свої країни без будь-яких особливих законів.

Є у нас Конституція — її треба буквально виконувати, не вимагаючи законів і підзаконних актів на кожну кому.

Набридло це нескінченне юридичне словоблуддя в Україні, де немає права, де люди не захищені, де на папері ти маєш права, а в житті — ні.

Сумно, що у нас, де оподатковують пенсії, вищі керівники можуть ухилятися або намагатися ухилитися від оподаткування. І це розкладаючий меседж широкій публіці: якщо їм можна, чом би мені не приховати від держави свої 2—3 тисячі гривень. І після цього всі заклики «жити по-новому» абсолютно безглузді.

Наша влада винна в тому, що своїми діями морально розкладає суспільство, сприяючи в ньому процесам гниття. А в ідеалі вона має давати позитивні приклади поведінки (і це одна з головних її соціальних функцій).

«ЗВІЛЬНЕННЯ ЧЕРЕЗ НЕДОВІРУ»

Вразив феноменальний текст діяча нашої діаспори Адріана Коротницького, який вельми своєрідно захистив Президента України: мовляв, Порошенко організував офшори тоді, коли Україна відкрито протистояла Росії. Як це розуміти? Порошенко боявся, що російські танки увійдуть до Києва і ховав від них гроші? А що тоді треба було робити пересічним громадянам України, не захищати її, а бігти до Польщі, Словаччини, Угорщини, рятуючи своє майно?

«Захисники» постійно акцентували на формальних моментах: мовляв, не спійманий — не злодій, порушення закону немає тощо. Мені це нагадало дещо з мого дитинства. Глава сім’ї, де я виховувався, був офіцером, але жили ми дуже скромно, й мамі, щоб дати освіту двом синам, доводилося працювати продавщицею в магазині. Вона розповідала, що інколи в бригаді торгівельних працівників відбувалися такі явища, як «недостача» грошей у касі. Це означало, що хтось з продавщиць узяв їх звідти. Встановити, хто саме, було дуже складно, якщо взагалі можливо. І тоді звільняли ту, яка викликала найбільшу недовіру у своїх колег, з ким ніхто не хотів працювати, кому не довіряли. У радянському кодексі законів про працю навіть була для таких випадків спеціальна стаття: «звільнення через недовіру». Думаю, що ця формула є найвідповіднішою до панамсько-офшорного скандалу. Зрозуміло, що недовіра українського народу до нинішньої влади зашкалює.

Потім до мікрофону вийшов нардеп від БПП Сергій Лещенко й обрушився з різкою критикою на лідера БПП, звинувачуючи його у невиконанні обіцянок, зокрема в торпедуванні люстрації, у відмові від проведення радикальної судової реформи. Лещенко під час відомого референдуму перебував у Голландії, де, за його словами, від багатьох місцевих підприємців, які намагалися інвестувати до України, чув скарги на величезну корупцію в нашій країні. Один з них зізнався, що був вимушений дати в Україні хабар в 13 тисяч доларів, щоб йому дозволили вивезти партію волоських горіхів. Лещенко  стверджує, що «горіхову мафію» кришує СБУ. На його думку, ніхто з офшорами в Україні боротися не буде, оскільки це частина української політики й немає волі першої особи боротися з цим злом.

Шустер поставив аудиторії запитання: чи готові ви виправдати Президента? Відповідь була такою: 82% — не готові, 18% — готові.

Кажуть, що для того, щоб дізнатися смак супу, не треба з’їдати його повністю, досить двох-трьох ложок. За два роки ми позбулися всіх ілюзій щодо нашої влади. Колишній міський голова Одеси Едуард Гурвіц розповів про феномен нинішнього глави міста пана Труханова, який, за словами Гурвіца, має три іноземні паспорти (з них два російські). Гурвіц назвав Труханова «другим Аксьоновим» (Сергій Аксьонов — нинішній російський «керівник» Криму). СБУ в Одесі демонструє повне безсилля і, як стверджував пан Боровик, зрослася з організованою злочинністю. А глава «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін саркастично зауважив, що СБУ займається «горіхами», а не агентами ФСБ в Україні, допускаючи обрання мером прифронтового міста громадянина держави-агрессора.

ДОПОКИ?

Погано, коли замість державних діячів країною керують бізнесмени, торгаші при владі, які охоче пожертвують Україною в ім’я своїх капіталів, але ніколи не пожертвують своїми капіталами в ім’я України. Для них Україна — це просто територія фінансових операцій і нічого більше. Колись у нас були інші підприємці. На початку минулого століття відомий бізнесмен і меценат Евген Чикаленко закликав колег: «Треба любити Україну до глибини своєї кишені!» І сам не шкодував особистих грошей на українську справу разом з чудовою плеядою українських ділових людей: Ханенками, Терещенками, Яхненками, Семиренками. А тепер не шкодують України в ім’я своєї кишені, використовуючи політичні, державні посади як бізнес-ресурс. Допоки?