П’яний романтизм чи тверезий реалізм: у всьому важлива міра
Один стародавній мудрець зазначив: я п’ю мало, але коли вип’ю, то стаю іншою людиною. Ось вона п’є багато. Наскільки багато п’є «цей інший», що п’є, з ким п’є і чому, намагалися з’ясувати експерти й гості кращого (за версією «Телетріумфу») українського ток- шоу «Я так думаю» («1+1»). Те, що пити в Україні стали більше, — не лише результат безпосередніх спостережень, але й висновки статзвітності: якщо за радянських часів на душу пересічного українця припадало 8,5 літра чистого алкоголю на рік, то за період незалежності доза вживаного виросла до 20 літрів на кожного. Медики твердять, що за таких масштабів пияцтва фізична та психічна деградація стає незворотною. І смертність від алкогольних отруєнь зросла майже вдвічі, від алкогольних психозів лише минулого року загинула майже тисяча наших співгромадян, а від цирозу печінки — ще дві з половиною тисячі. Плюс «п’яна» злочинність і нежиттєздатність дітей алкоголіків. Загалом, ми країна, яка сильно п’є, чого ми ще не усвідомили і не злякалися, і в цьому сенсі продовжуємо рухатися в протилежному, щодо цивілізованого світу, напрямкові — там п’ють усе менше, а якщо п’ють, то сильно поступаються нам у вживаних градусах. Чому ми так багато п’ємо — чи реклама в цьому винна, чи традиції, чи погана спадковість чи суспільство винне практично в поголовному пияцтві? Ті, хто це обговорював, дійшли висновку, що причина зловживання алкоголем — комплексна. У ній і безмірність-безмежність слов’янської душі, невміння вчасно зупинитися, відсутність навичок безалкогольної релаксації і, звичайно ж, напруження середовища, яке посилилося, і в якому нам випало перебувати. При цьому проти вживання алкоголю взагалі розсудливо ніхто не ратував — «сухі» закони пережили не лише ми, і результат їх добре відомий. Але те, що 65 % підлітків вживають спиртні напої (нехай це навіть пиво чи слабоалкогольні напої), — це все ж таки частково результат відповідних рекламних кампаній, які нав’язують нам підліткову пристрасть до низькоградусного спиртного як норму. Тверезий спосіб життя перестав бути позитивним прикладом, він рекламується і пропагується не лише менше, але й гірше, і нецікавіше. Алкоголь, як «великий винахід людства» — також інструмент, який при невмілому використанні так само небезпечний, як і будь-який інший. У нас немає моделі алкогольної поведінки, у нас так і не склалася культура пиття, оскільки мета випивки визначається значною частиною тих, хто випиває чи відверто п’є, бажанням повної чи часткової «відключки». Потребу «напитися й забутися» все ж таки соціально та емоційно зумовлено. І домогтися «європейськості» у вживанні спиртного у відриві від досягнення «європейськості» в усьому іншому нам навряд чи вдасться. Хоча в плані створення конкурентного середовища у виробництві алкогольної продукції тут ми однозначно вже в Європі.
Приклад впливу середовища, в тому числі і на ставлення до спиртного, продемонстрував черговий фільм циклу «Новий Старий Світ» (СТБ), який розповів про колишнього парторга московського готелю «Інтурист», який довгий час працював в Угорщині і після падіння «залізної завіси» там і залишився. Тепер цей «дивний росіянин» успішно займається приватним туристичним бізнесом поза Батьківщиною, є суспільно значущою в Угорщині особою і навіть організував перший угорський Орден виноробів-мисливців. Тобто, кажучи про алкогольні пристрасті, його приклад — доказ того, що спадковість (національна) і традиції в цій справі все ж таки вторинні.
Але якщо вино-горілчану вітчизняну продукцію представлено на нашому ринку дуже широко, і її якість, в основному, нарікань не викликає (про фальсифікат, якому оголошено бій на державному рівні, не говоримо), то, що стосується національного автомобілебудування, хочеться по-пастернаківськи «дістати чорнила (не плутати з дешевим плодово-ягідним вином) і плакати». За підсумками дослідження цієї теми в «Подвійному доказі» можна зробити висновок: народного українського автомобіля у нас немає і не передбачається. Хоча бажання населення зробити своє життя мобільнішим за допомогою засобів пересування, які не повинні бути розкішшю, наявна. Причому, не всі українці неодмінною умовою привабливості автомобіля вважають його дешевизну — зростання обсягів щорічного продажу, в тому числі й нових іномарок, в тому числі не найдешевших — свідчення цього. Але є у вітчизняних автомобілістів принципи, якими вони не хочуть поступатися (проте як і невітчизняні). Ці принципи коротко і ємнісно позначила «автостильна» Ірина Твердовська, ведуча профільної програми на СТБ. З а її твердженням, машина має бути привабливою і не безликою (в значенні дизайну), комфортною і безпечною. У цих своїх очікуваннях наші автолюбителі також цілком європейці, оскільки такі вимоги до авто — інтернаціональні. Ось лишень вітчизняний продукт, на жаль, жодній із вимог не відповідає. Виробники пишаються тим, що наша «Таврія» — найдешевша в світі, але хотілося б, щоб це не було єдиним предметом гордості. Хоча ця модель у недалекому майбутньому зійде з конвеєра назавжди, навряд чи ми побачимо новий український автомобіль — вітчизняний від розробки до останнього вузла. Фахівці навіть не вважають за потрібне особливо напружуватися щодо цього — дуже клопітно й витратно. Легше й вигідніше, на їхню думку, спеціалізуватися на складанні вже відомих і розкручених на міжнародному ринкові марок. Мабуть, так воно і є, але все одно образливо. Серед унікальних експонатів Женевського автомобільного музею стоїть і наш «горбатий» «Запорожець». Шкода, якщо він так і не дочекається появи свого співвітчизника.
