Реквієм по державному телебаченню
Подія перша — Указ Президента України від 1.03.2001 р. за №122/2001 «Про деякі заходи щодо вдосконалення державного регулювання послуг електрозв’язку та радіозв’язку». Ним передбачено виведення Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (Концерну РРТ) зі сфери управління Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення (Держкомінформу) в підпорядкування його Держкомзв’язку. Таким чином, «блудний син» через шість років співжиття в одній «комунальній квартирі» з державними телерадіоструктурами має повернутися до родинного кола зв’язківців. Отже, перший на теренах СНД експеримент щодо поєднання в Україні «ліриків» і «фізиків», тобто творців програм і їх розповсюджувачів, фактично провалився. І не тому, що був хибним по суті — найбільші світові телекорпорації мають у своєму складі як творчі підрозділи, так і повний набір технологічних та зв’язківських структур, включно до комунікаційних супутників. У нас же Концерн РРТ став фактично заручником у стані Держтелерадіо (а віднедавна — Держкомінформу). Усе, що держава недодавала з бюджету своєму ж державному ТБ і радіо, врешті-решт не потрапляло саме на рахунки Концерну. Поступово борг державних мовників (у першу чергу — Національних телевізійної та радіомовної компаній) зріс майже до 120 млн. грн. І перспективи вирватися з «боргової ями» у них ніякої. В останній же рік, коли у результаті чергової реорганізації управління інформаційною сферою замість професіоналів до її керма прийшли аматори, не витримав уже й спільний дах «телекомуналки». Рятувати Концерн РРТ від краху кинулися і парламент, і уряд. Тепер же до цієї невдячної місії долучився і Президент. Наслідок відлучення Концерну РРТ буде для державного ТБ і радіо катастрофічним. Це добре розуміють, зокрема, генеральні директори обласних державних телерадіокомпаній, які у своєму зверненні до Президента України, оприлюдненому 7 березня ц.р., зазначають: «Ми глибоко переконані в тому, що реалізація цього Указу призведе до руйнації загальнодержавних каналів, розвалу єдиної державної системи телебачення і радіомовлення». Альтернативу підписанти вбачають у можливості перетворення Концерну РРТ в Державне акціонерне товариство… у складі все того ж Держкомінформу України (?!).
Подія друга — тендер на держзамовлення виробництва телепродукту. Бюджетний комітет Верховної Ради розробив нову схему фінансування телерадіокомпаній через проведення тендеру. У Державному бюджеті України на 2001-й рік для цих потреб закладено 143 млн. грн. Розпорядником грошей визначено Держкомінформ, якому й доручено здійснити вищеозначену акцію з тим, щоб переможець отримав держзамовлення на підготовку теле- і радіопередач. Завершується перший квартал 2001-го року, а нічого фактично не зроблено. І не лише через непрофесійність керівної команди з Прорізної, 2, чим уже зацікавилися органи прокуратури. Просто у нас кричуще «не стикуються» одні нормативні акти з іншими. Так, у статті 13 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» зазначено: «Фінансування Національної телекомпанії України та Національної радіокомпанії України фіксується окремим рядком у Державному бюджеті України». То до чого ж тут тендер, коли кесарю має належати кесареве? Та біда у тому, що ще вищий «кесар» (сіреч — Держкомінформ) при розгляді бюджету-2001 разом iз Мінфіном зробив усе можливе, аби ті самі сакраментальні «окремі рядки» для НТКУ і НРКУ так і не з’явилися. І ці структури — по суті, природні монополії у сфері телерадіомовлення — тепер постали перед дилемою боротися у відкритому тендері з комерційними мовниками за… свої ж гроші. Така принципово нова ситуація ставить державні телерадіоорганізації на край прірви.
Подія третя — нещодавня заява Л.Д.Кучми на засіданні Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів влади й органів місцевого самоврядування щодо необхідності створення суспільного телебачення й радіомовлення. При тому Президент висловив думку, що це, «напевно, зніме багато проблем» зі свободою слова в Україні.
Ситуація iз суспільним телерадіомовленням у нашій країні вже має свою історію. Ще у попередньому складі парламенту «на герць» стали дві групи депутатів: одні пропонували запровадити в Україні громадське телебачення, інші — суспільне. І це аж ніяк не філологічні вправи народних обранців: кожна група мала на увазі свій інтерес при трансформації телерадіоінформаційного простору країни. Врешті-решт 18 липня 1997 року Верховна Рада прийняла Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», а потім — і постанову «Про створення телерадіорганізації суспільного мовлення України» у формі… закритого акціонерного товариства «Громадське Українське радіо і телебачення (ГУРТ)». Базою створення цієї фактично комерційної телерадіоструктури мали стати НТКУ і НРКУ, включно з використовуваними ними загальнонаціональними каналами. Але не сталося, як гадалося: проти шаленого парламентського тиску вистояла Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення попереднього складу, яка так і не дала ГУРТу ліцензії на мовлення. Невдовзі з’являється проект народного депутата Віталія Шевченка про роздержавлення ЗМІ. Центральним його пунктом було, знову-таки, створення суспільного телерадіомовлення на технологічній базі державного ТБ і радіо. Нещодавно цей задум реалізувався у законі, прийнятому Верховною Радою. Проте Президент не поспішає його підписати. Більше того, циркулювали чутки, що буде накладено вето.
І ось — новина. Л.Д.Кучма прямо висловився за створення в Україні суспільного телебачення і радіомовлення. При цьому глава держави виявив розуміння того, що телебачення — річ дуже дороговартісна. У зв’язку з цим Президент запропонував звернутися «до європейських структур» із закликом надати Україні фінансову допомогу у створенні суспільного телерадіомовлення. Дійсно, розраховувати на введення абонентної плати чи спеціального «телевізійного податку» у країні, де значна частина зубожілого населення місяцями не сплачує квартплати, наївно. Значить, остання надія на те, що «Захід нам допоможе». Та чи прийдуть нам на виручку італійський телемагнат Сільвіо Берлусконі або ж німецька фірма «Бертелсманн»? Навряд. Бо, по-перше, вони працюють лише в секторі комерційно-приватного ТБ, і всі оті турботи щодо задоволення вимог і потреб «народного мовлення» їм ні до чого. А, по-друге, вступаючи у царину зарубіжних електронних мас-медіа, вони вимагають для себе контрольного пакету акцій. А, як відомо, наше вітчизняне радіотелевізійне законодавство обмежує зарубіжну присутність у статутному фонді українських ТРО тридцятьма відсотками. То ж прийнятний варіант ще треба шукати.
І все ж, врешті-решт, можна констатувати, що у всіх гілках влади сталося «братолюбіє» на користь суспільної (чи громадської, публічно-правової) системи телерадіомовлення. На заміну державної форми електронних мас-медіа, епоха яких, схоже, завершується.
Тож не питай, по кому подзвін…
P.S. Iз гіркотою і болем написані мною вищенаведені рядки. Протягом третини віку я вірою і правдою служив державному телебаченню, ніколи й нічим не зрадивши йому. Весною 1999 року, подаючи Президенту України заяву про відставку з посади заступника Голови Держтелерадіо України, своїм колегам публічно пояснював цей крок тим, що не бажаю бути учасником руйнації системи державного телерадіомовлення. На жаль, тепер це вершать інші…
