Рік втрачених можливостей
Зпівставляючи надії, які кожен із нас мав на початку року, що йде, і «досягнення», що маємо в усьому, доводиться визнати, що це саме так. Можливо, ми дуже багато чого хотіли, піддавшись революційній ейфорії, а проте нам саме стільки й наобіцяли. Ми вже вкотре повірили й тепер самі страждаємо від своєї надмірної довірливості. Але невже бажання нормального життя — це нездійсненна мрія для країни з величезним потенціалом? Міняючи рік тому президента, ми знайшли масу аргументів на користь того, чому нам це необхідно. У них було все — прагнення до очищення влади, до свободи і громадянської активності. І суспільство дійсно продемонструвало свою готовність до змін. Але виявилося, що революційна ситуація мала бути такою насправді лише частково: низи вже точно не хотіли жити як раніше, а верхи, як виявилося, все ще можуть по-старому управляти. Тепер суспільство рораховується за свою готовність розчаруванням і депресією, подолати які буде ох як непросто.
І все-таки які-небудь зрушення рік, що йде, все-таки приніс. Зокрема, однією, якщо не єдиною, перемогою вважається у нас свобода ЗМІ, вирвана у влади. Питання в іншому: чи змогли ЗМІ належним чином розпорядитися цією свободою? Чи захотіли? Або творча відсталість, яка міцно в’їлася і не збирається відступати — це назавжди? Можна сперечатися, як швидко творча одиниця здатна перемогти в собі внутрішнього цензора, але здається, справа не лише в цьому. За рік на наших телеекранах не з’явилося нічого принципово нового. Відсутність творчих ідей на українському ТБ — це вже національна проблема. Ну, дійсно: подією року можна вважати програму «Свобода слова» на ICTV, робить цю «публічну кориду» «варяг» Савік Шустер. Один із кращих документальних проектів, якими нас «годує» СТБ, — «Зірки телеефіру» — теж не український проект. Найпопулярніший серіал року — «Моя прекрасна няня» («1+1»). Він із українським акцентом, але теж не наш. Але й це не найсумніше. Найгірше, що судячи з усього, у наших телезірок — немасштабне творче мислення. Звичайно, ток-шоу з актуальних питань і проблем — це добре. Але чи завжди в рамках цього жанру створюється достатньо широке бачення заданої теми? Ні. Найчастіше запрошені в студію роблять те, для чого їх і покликали — емоційно і довго розкривають свій погляд, переходячи на особистості і загальні визначення. Це, може, й цікаво, якщо паралельно з цим представлено й інші жанри. Спроби урізноманітнити подачу інформації є — довгими сюжетами в підсумкових інформаційних програмах. Як, наприклад, роблять на «1+1», що стало помітно перед і на початку нової виборчої кампанії, коли в одному сюжеті телеглядачам намагалися представити увесь спектр можливих політичних технологій, механізм створення та розкручування партій і т. д. Але цього замало.
Водночас така благодатна для творчої розробки тема «газового конфлікту» представлена мозаїчно. Типу «—А у нас в квартире газ, а у вас? — А у нас газопровод, вот!». Тепер іще, правда, і «ваш флот на нашій території». Ні, дещо зрозуміти з численних інтерв’ю державних і відомчих мужів можна. Зрозуміти політиків, які вирішили нажити на цьому політичні дивіденди, теж можна. Але чи буде середньостатистичний телеглядач цілісінькими днями й ночами сидіти перед телевізором, виловлюючи та зпівставляючи потрібну інформацію? Зате наші російські колеги відпрацьовують цю тему й оперативно, й професіонально, й дуже «патріотично». На цьому фоні млявість і слакба реактивність українських ЗМІ ще помітніші.
Безумовно, став кращим і «смотрибильнішим» УТ-1. Може, тому що так, як було — гірше вже не можна, але тепер дивитися можна, й відчуття замшілості не виникає. Пам’ятаючи про те, що було, й це здається досягненням, але аж ніяк не є мотивом для самозаспокоєння. Адже ми півроку говорили про необхідність «зшивати» країну, що роздирається політиками, про те, що треба регіонам показувати одне одному, розказувати один про одного, й не лише по осі Львів-Донецьк, і не тільки по лінії промисловість-культура. Причому культура офіційна. А, наприклад, чим відрізняється новорічне гуляння в Чернівцях чи Полтаві, Луганську чи Чернігові? Що їдять, що співають, з якими подарунками ходять у гості. Є безліч дрібниць, здатних розказати більше, аніж губернатори чи мери міст про досягнення своїх територій.
Зовсім не хотілося в переддень нового року впадати у журбу й незадоволено бурчати. Адже всі ми дійсно «и жить торопимся, и чувствовать спешим», а чутливість наша за рік, що йде, загострилася до краю. Та й «поспіх» можна пояснити, враховуючи масштаби незробленого. Час стресів і пристрастей позначається на сприйнятті та вимагає адекватної подачі інформації. Дуже хочеться сподіватися, що в новому році мотивів для невдоволення буде значно менше.
