Росіяни йдуть
Не відбулося практично нічого. No News — Good News, відсутність новин — уже хороша новина. Можна б сказати і так. Тільки заважають радіти очевидні нiсенiтницi. Як і раніше, телебаченням вигідніше займатися не як бізнесом, а як супроводом політичних проектів. Чесно заробляти на телебаченні виявляється важче і, головне, менш спокусливо, ніж обслуговувати сьогочасні інтереси власника. Як і раніше, на одному каналі сидять по два, а то і три мовцi, причому сидять упереміж, що виключає можливість вибудувати щось на зразок сiтки мовлення, а обіцянки Нацради навести порядок усе ще залишаються тільки погрозами. Як і раніше, у кабельних мережах гуляють іноземці без будь-якого натяку на ліцензію. Як і раніше, крадуть. І, як і раніше, політики ставляться до телевізійників за принципом свій/чужий.
Дуже хотілось би вважати подією абсолютний рекорд аудиторії, коли-небудь зібраної українським телеканалом: 27 (!) відсотків рейтингу і 63 (!) відсотки частки на показі другого сезону «Дня народження Буржуя», притому, що сиквел (кінематографічне продовження), як правило, поступається початковому варіанту. Це було б свято, якби приклад власного масштабного виробництва був би не таким зникаючо-нечастим. Як і раніше, витратні довгограючі проекти — не для лідерів, які стоять дуже осібно, а для українського телебачення загалом — ледь дозволена розкіш. Відомо, що зробити самому дорожче, ніж купити аналогічний продукт, раз у п’ять- десять. І справа не у відсутності в країні грошей як таких. Гроші- то є — повернути їх немає можливості. Ринок бідний.
Точно так само язик не повертається назвати подією року перехід до нової якості ток- шоу на рідному каналі — перетворення їх у повноцінні документальні драми. Ні запуск якісної найскладнішої і дуже дорогої вікторини на ньому ж. Ні запуск інших програм. Ні чергові нагороди вітчизняним теледизайнерам у Майамі. Ні… Усе, чим варто було пишатися. Слава Богу, розвивалися, як могли.
Велика спокуса назвати подією зняття голови СБУ після публічної заяви десятки тележурналістів. Але хоч древні і вчили: «Post hoc, ergo propter hoc», тобто «після того — означає внаслідок того», ми ж знаємо, що тільки дуже наївна ластівка може вірити, що вона стала причиною лавини.
Я навіть не назвав би подією телероку «касетний скандал» та його висвітлення у вітчизняних ЗМІ. Ну, висвітлювали. Хтось більш рішуче, хтось більш боязко. Чого кому це коштувало, нехай розкажуть перші особи відповідних каналів. Одне незаперечно: перше повідомлення з’явилося з певним запізненням, але зате всі подальші перипетії справи про зникнення Георгія Гонгадзе відбивалися у новинах регулярно, не завжди, правда, з належним смаком і тактом. Однак будь-хто з бажаючих міг собі скласти повноцінне уявлення. Стало очевидно: за нинішнього стану речей в Україні навряд чи вдасться замовчати якусь подію, наскільки б неприємною для влади вона не була.
Запитання: чому? Невже влада настільки безсила, що нездатна втихомирити декількох нахаб? Невже настільки ефективна підтримка свободи преси міжнародним співтовариством? Або, зрештою, праві ті, хто стверджує, що, як не крути, а Кучма все-таки не Лукашенко? Будь-хто, хто бував у останні роки в білоруській столиці, підтвердить, що ми тут щастя свого не цінуємо. Спробували б журналюги, як свої, так i іноземні, самому бацьке так привільно і розкуто перемивати кісточки!
Але, безсумнівно, є ще один чинник, мабуть, визначальний. У Мінську з чужих станцій ловиться лише ОРТ, і те з пригодами. У Києві на кабелі мінімум три-чотири російськi канали, і кабелем охоплена більшість будинків. Це народжує відчуття того, що ми насправді існуємо у єдиному телевізійному просторі (що не зовсім так, але йдеться ж не про реальність, а про відчуття, які впливають на реальність).
Спитаємо себе: чи не сприймалася у Києві епопея зі зміною влади на НТВ як факт саме тутешнього життя, що прямо впливає на наші власні долі? Адже всі путинсько-гусинсько-березовські шахи на цей день і годину стосуються нас не більше, ніж яка-небудь видача Мілошевича Гаагзькому трибуналу. Цікаве, захоплююче багатосерійне мило. Такий собі «Агент національної безпеки». «Досьє детектива Дубровського». «Бандитський Петербург», пардон, Москва. Поки, змушений обмовитися, тільки поки.
Наявність на вітчизняному телеекрані оперативної, а часом навіть випереджальної інформації з Москви про тутешні події психологічно позбавляє глузду вкорочення повiдка місцевим мовцям. Або, принаймні, істотно підвищує поріг чутливості і образливості тих, кому це належить за статусом. До такої міри, що спалахи начальницького невдоволення виявляються саме як спалахи, що слабо контролюються, та істерики, що слабо плануються.
Але присутність Москви відчувається не тільки у доступі до НТВ, РТР, ТБ-6, ТНТ і Ren- TV. Уся мелодія українського телебачення потихеньку перебудовується на російський інтонаційний лад. Це і російські кримінальні серіали, які в прайм-таймі витісняють американське мило. Не можна сказати, що вони якісніші, але зроблені, як би так сказати, більш творчо, чи що, і, головне, розповідають не про чужі модельні агентства, а про рідні і близькі розбиті ліхтарі.
Це і поява російських телезірок, інтегрованих в українські новинні програми і ток-шоу. Тут, до речі, ризикну зафіксувати принципову помилку проекту. Це парадоксально, але правильна і чиста, без південного акценту російська мова сприймається на українському каналі як щось чужорідне, як відторгнене. І самі варяги, бездоганно професійні й незрівнянно більш досвідчені, у запропонованих обставинах бліднуть. Особливо, коли спостерігаєш, як хазяї безцеремонно затикають рот запрошеній guest-star. А їй і сказати особливо нічого, контекстів тутешніх вона не знає, проти кого гра, до кінця не розуміє, а клас не той, щоб затишно почувати себе у ролі маріонетки з написаною кимось роллю.
Це, до речі, і російські гроші, які незабаром активно вирушать… власне, вже рушили на ринок українських медіа. Не тому, що вони жадібні чи агресивні, а тому тільки, що їх багато і вони неминуче повинні сюди ринути згідно із законом сполучених посудин. Чудес не буває.
Це, нарешті, і прямі приклади гри на чужому полі. Ролики по «Останкіно» на підтримку Кучми напередодні минулих президентських виборів сприймалися як екзотика. Відтепер усе буде інакше. Невловимо змінився тон. Ще більше року тому Олена Масюк робила (тоді ще для НТВ) великий репортаж про розгул націоналізму в Україні, це було тенденційно, несправедливо, місцями безглуздо, але у посиланні репортера хоч би відчувалося, що йдеться про закордон. Тепер коментарі москвичів про події у нашій країні такі безцеремонні, ніби йдеться про який-небудь Сахалін.
Коли Андрій Черкизов у «Часі бика» з харизмою, майже не потерпілою від алкоголю, слідами подій 9 березня закликає українського Президента повернутися з відпустки і поставити на місце верескливих молодчиків — прихильників акції «кучмагейт», це не смішно і не кумедно. Відчувається, як кажуть американці, що він саме це має на увазі. Дає ЦВ українському Президенту. У часи блаженної пам’яті СРСР це, здається, називалося «втручанням у внутрішні справи». Коли Михайло Леонтьєв у «Однако» розповідає, що дружина українського прем’єра — американський шпигун… Ну, те, що Леонтьєв — патентований хам, зрозуміло з будь-яких перших п’яти слів. Розмови про сором, совість та інші інтелігентські рефлексії стосовно нього так само смішні, як бесіди про цнотливість з вокзальним сутенером. Інша справа, що навряд чи його ціцерони з язика злітали на експорт, як багато хто у нас вирішив. Московський фельєтонний спецназ призначений для оперативного втручання у суто московські ж проблеми. Усе, що там говориться, там же має бути почуте, розшифроване і вжите. Те, що ці сигнали для своїх чують ще й сторонні, — обставина настільки малозначуща, що нею сміливо можна нехтувати.
Ось у чому штука. Нас взагалі не враховують. Гра будується таким чином, неначе все вирішується не на полі, а на трибуні для VIP’ів, а та обставина, що між полем і трибуною пролягає державний кордон, — справа десята. Звичайно, треба враховувати образу, що глибоко сидить ледве чи не у кожного росіянина на мазепинців- бандерівців, які вважали за краще жити своїм розумом, а тепер тільки те і роблять, що крадуть газ, цілуються з НАТО та засилають своїх гастрарбайтерів. Але почуття господаря — штука, яку так само важко імітувати, як і приховати.
А ми-то що? Ми зайняті. Ну, зрозуміло, лев готується до стрибка. Нам тут не до того. Ми збираємо сили перед жнивами — кампанією у справі виборів до Верховної Ради. Навряд чи це буде розквіт, якщо, звичайно, розквіт халтури не називати розквітом. Ото вже нароблять кліпів. Ото вже нарубають грошей.
Смію сподіватися, з урахуванням прізвища і подробиць генеалогії, мене важко запідозрити у русофобії. Але ж я не вірю у симфонію російської душі з російською владою, за Олександром Дугіним. Більше того, не один я підозрюю, що будь- яка влада, а найбільше російська, калічить будь-яку душу, а найбільше російську. І результат взаємодії душі з владою, стосовно журналістики, у Москві народжує диявольськи переконливу ораторію (на відміну від нашої столиці, де аналогічна взаємодія витворює малозрозумілий та малопомітний писк), до якої час прислухатися.
Один iз основоположників «соц-арту», колись московський, а нині нью-йоркський художник Віталій Комар якось в інтерв’ю сказав приблизно таке: свобода — це коли багато мафій. Без мафій зовсім не буває. Якщо мафія одна — ти у неї під контролем. Якщо мафій багато — завжди є шанс знайти десь між ними мертву зону, зайняти її і відчувати себе по-справжньому вільним.
Залишилося з’ясувати — тепер їх буде більше чи менше?
Бідний Георгій! За це, чи що, він помер?
