Розумники та розумницi

Телебачення як ринковий конвеєр орієнтується на максимальний спектр споживачів. Цю полішинелівську істину вам відкриють фахівці з будь-якого комерційного каналу. Однак масовість, що латиною трактується як популярність, несе в собі сумнівної вартості частинку ПОП — попса, вона і є попса. Хоча судячи з тиражів альбомів «Бітлз», книг Сартра чи кількості репродукцій «Джоконди», масовість сама по собі не є ознакою дурного смаку та культурного моветону. На телебаченні однак все набагато простіше, бо як не крути, а пересічні (масові) смаки тяжіють до усереднення рівня інтелектуальних та культурних запитів, унеможливлюючи побутування «високочолої» інформації, яка елементарно не запитується глядачем. Тому й знайти гідну уваги передачу, що відрізняється від «Поля чудес» так само, як репертуар Плачідо Домінго від наспівів Міхаіла Шуфутінського, не так вже й легко.
Втім, канал «1+1» ризикнув запропонувати свого роду експеримент під загадковою, хоча й досить відомою в певних колах назвою «Остання барикада». Програма за задумом і де-факто являє собою телевізійний інтелектуальний клуб української еліти. Концепт на перший позір нібито простий: двоє ведучих плюс цікаві співрозмовники, що вкладаються в наведене означення, плюс оригінальні теми, які поза форматом інтелектуального шоу просто приречені на летальний результат. Перший ефір програми, на який ми спираємось у спробі проміжних висновків, відбувся у ніч з вівторка на середу (12 березня). Що одразу навіює приємні асоціації — стиль програми. Це не крик, не кіч, не палітра циганської спідниці — майже аскетична простота, що так доречно переплітається із ключовим словом інтелект. Стиль витриманий починаючи з костюмів ведучих (за зовсім неаскетичною ціною), візуального ряду студійних екранів і закінчуючи головним — розмовою чи, якщо хочете, полілогом як метою дійства. Формат «Останньої барикади» передбачає постійну участь експертів чи то «членів клубу», які будуть проходити часткову ротацію з ефіру в ефір. Наразі вибраних інтелектуалів нараховується щось під два десятки. Вже перший ефір окреслив безліч нюансів та перспективних напрямків у такій, здавалося б, абстрактній та далекій від реальності темі, як місце інтелектуала в суспільстві, його внутрішні мотивації, спонуки до дій чи навпаки соціальну апатію.
Здається, організатори не прогадали й з авангардом барикади — ведучими Мариною Баранівською та Михайлом Бринихом. Марина випускниця Києво-Могилянської Академії — жіноча м’якість вдало поєднується з неабияким багажем знань та оригінальним поглядом на довколишній світ. Михайло — знаний літературний критик, нещодавно «по приколу» написав роман; як було зазначено в одній антології сучасної української прози «один з лідерів столичного андерграунду», коло інтересів якого аж ніяк не обмежується літературою. Його енергійні комунікативні шкіци задають темп та викликають таку необхідну у подібних речах провокативність та парадоксальність суджень. Візуальні рішення інтелектуальних посиденьок також справляють позитивні враження — загальна динаміка, крупні плани, що гарно передають емоції, водночас, зміна картинки не викликає в очах «ефект рулетки».
Напевно, єдиним недоліком програми є деяка перевантаженість. Йдеться про те, що вісім «розумників» трохи забагато на шкільний відрізок часу у 45 хвилин. Вдавшись до простої арифметики, отримаємо по п’ять хвилин на кожного плюс реклама. Гадаю, людині, якій є що сказати іншим, цього часу катастрофічно бракуватиме. Власне, виходи з ситуації два: збільшувати час ефіру (на ТБ це співставно з локальною революцією) або зменшувати число гостей (що співставно з маленькою катастрофою). У будь-якому випадку, гул у вулику не стане симфонією, навіть якщо кожна бджола матиме консерваторську освіту (навіть під орудою двох талановитих диригентів). За такий час мало хто спроможний як слід «розкрутитися» під час ефіру, що виразно продемонстрував перший досвід.
Залишається лише додати, що ідея програми, як і все у нашому ремінісцентному світі, частково запозичена з практики британської газети The Guardian, яка вже понад століття веде так звану «Анкету Пруста», де відомим людям пропонується розлогий список питань. Питати в українського інтелектуала (і з українського інтелектуала) є що. Про це свідчить успішний досвід «Дня», який протягом багатьох років залучає до обговорення суспільно-важливих тем кращі інтелектуальні сили країни. Здається, телевізійна практика повинна тільки внести різноманітність та новий технологічний струмінь в інтелектуальний дискурс.