Руслан ГОРОВИЙ: «Дитину треба вчити любові»

— Що послугувало поштовхом до створення програми «Телевізійна служба розшуку»?

— Раніше у телепередачі «Ситуація» однією з рубрик був розшук. Згодом прийшло розуміння того, що показ у програмі тільки однієї людини, що зникла, — це дуже мало, а розміщення більшої кількості людей у десятихвилинній передачі є просто нереальним. Бували моменти, коли у нас збиралося по 40 заявок. Ідея програми «Телевізійна служба розшуку» з’явилася давно, але знадобилося близько двох років, щоб вона реалізувалася. Газета «День» дуже допомогла у цьому, провівши до першого ефіру «служби» «круглий стіл», а потім розміщуючи фото дітей. Після цього нам не потрібно було пояснювати, який проект ми готуємо. Сьогодні нас підтримує чотири телеканали. На мій погляд — це не межа. Наша програма-максимум — добитися того, щоб інформація про зниклих дітей йшла на усіх українських каналах.

— Як швидко програма виправдала свою появу на екранах?

— Після перших випусків знайшлося двоє дітей: хлопчика з Києва знайшли в Одесі, а хлопчика з Луцька — у Рівненській області. А взагалі завдяки програмі «Телевізійна служба розшуку» знайшлося шість чоловік. До акції таких результатів не було. Найстаршому з дітей — 16 років, наймолодшому — 3,5 року. Усі вони вже дома.

— Прийнято вважати, що доброчинність — жіноче заняття. Що чоловіка приваблює у цій специфічній роботі?

— На це запитання дуже легко відповісти, якщо у вас є власні діти. Не дай Боже, ваша дитина коли-небудь зникне, а ви не знатимете, що робити. Ми, дорослі, на деякі речі дивимося зі свого погляду, діти — зі свого. Те, що для нас здається дрібницею, для них обертається проблемою. Дитина може не так відреагувати на сварки батьків. Діти — максималісти за вдачею. Для них сварка у сім’ї може означати що завгодно, наприклад, що життя закінчилося. І коли батьки чесно кажуть нам, який конфлікт передував зникненню дитини з сім’ї, то я знаю, на що орієнтувати телеглядача.

— Хто повідомляє вам про зниклих дітей?

— Усі діти знайшлися завдяки телеглядачам. Коли людина зустрічає у натовпі обличчя, яке вона бачила по телевізору, то цю дитину вона вже не відпустить. Коли з дитиною нормально поговорити, то вона виливає тобі душу. Коли її заспокоюють, то стіна нерозуміння зникає — і дитина нормально себе почуває. Адже більшість дітей, які втекли з дому, хочуть повернутися, але бояться реакції батьків. Батьки божеволіють, а дитина думає, що її покарають.

— Як, на вашу думку, треба виховувати дітей, щоб вони не втікали з дому?

— Існує гарна приказка, яку можна застосувати і до цього питання: «Стався до інших так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе». Дитина — така ж людина, як і ти, вона так само сприймає світ. Якщо батьки, крім любові, ще й розуміють проблеми дитини, то вона ніколи не піде з дому. Конфліктні ситуації є у будь-якій сім’ї, і якщо батьки вміють це згладжувати, виявляти стриманість, то дитина не втече.

— Чи змінилися ваші погляди на виховання за час роботи над проектом?

— У мене є дочка Настя, і їй скоро буде 11 місяців, але я вже знаю, що моя робота дала мені необхідні базові знання, які я враховую, та деяких помилок вже не допущу. Я ще не можу точно сказати, як я буду виховувати свою дитину, але вже відчуваю, що є речі, які ніколи не вчиню. Я буду вчити дитину любові. Часто зустрічаються ситуації, коли виходиш на вулицю і бачиш, як біля під’їзду гуляють маленькі діти. Виходить мама з дитиною, якій два роки. Ця дитина підходить до своїх ровесників і чує: «Пішов геть звідси». Ці слова діти «приносять» з дому, де ця лексика — норма. Зараз багато батьків зайняті тим, щоб прогодувати сім’ю, і мало приділяють уваги дітям. Як правило, з таких сімей і втікають діти. Пройде п’ять — десять років, і вони стануть загрозою для наших дітей і для нас. І не треба потім нікому скаржитися, що «на мене у парку напали пiдлітки: забрали шапку та пробили голову». Винні у цьому не тільки батьки. У нас звикли, що винна сім’я та міліція, а ми не винні — ми потерпілі. Насправді все наше суспільство виростило цих дітей.

— Ваша програма — як «швидка допомога»...

— Коли ми почали брати участь у поверненні дітей додому, то зрозуміли — ці діти більше не втечуть. А якщо це трапиться, то отже, у сім’ї щось не так. У принципі, коли батьки знаходять зниклих дітей, стосунки у сім’ї стають більш теплими. Iз цих дітей виростуть нормальні люди. Але два-три місяці пожити на вулиці на такому холоді — важке випробування для дитини. У якійсь компанії їй запропонують випити, потім скажуть: «Нюхай клей», а потім з цією дитиною вже нічого не зробиш — у неї залишаються тільки тваринні рефлекси. Я не бачу майбутнього у такої дитини.

— Який телепроект ви хотіли б здійснити у майбутньому?

— Програма «Телевізійна служба розшуку» — це той проект, який я хотів втілити у життя. На сьогоднішній день я не можу собі уявити, що у мене не буде роботи на цьому терені. 20 дітей у день по Україні як зникали, так і продовжують зникати. Ця проблема не вирішена ніде у світі. Тому скільки буде моїх сил, стільки я буду працювати над цим проектом. Наша програма — не шоу. Вона не приносить жодного прибутку. Дуже добре, що наш директор Євгенія Ткаченко розуміє: є речі, які можна робити або не робити, а є речі, без яких не можна жити.

— Що сьогодні перешкоджає пошуку?

— На жаль, у нашій країні дуже слабо пов’язані між собою обласні відділи кримінального розшуку. Ні для кого не є таємницею, що не скрізь є не тільки Інтернет, але й просто комп’ютер. Технічні можливості — на рівні 80-х років. Ті люди з розшуку, з якими я знайомий, — фанатики своєї справи. Все було б простіше, якби у нашої міліції була хоч би якась база для швидкого обміну інформацією. Тому телепрограми та газетні публікації надають їм величезну допомогу.

— Як ви маєте намір удосконалити процес пошуку?

— Колись я ставив перед собою питання: «Хто може вплинути на дитину, щоб вона повернулася додому?» Відповідь напрошувалася сам по собі — її кумир. Сьогодні у нас проводиться нова акція — зірки звертаються до дітей із закликом повернутися додому. Багато співаків, спортсменів швидко відгукнулися на цю пропозицію. Першою до дітей у прямому ефірі звернулася Марія Бурмака.

— Ви вже можете підбити підсумки року?

— Думаю, ще рано їх підводити. У нас є декілька дітей, пошуки яких проходять дуже важко. Для мене найбільшим подарунком до Нового року буде їхнiй відгук. Є такий Віталик Сушинський. Раптом йому до рук потрапить ваша газета: «Віталику! Повертайся додому!». Це для мене буде найбльшим подарунком.