Ринг чи засіб консолідації?
Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор інформаційної служби мовлення каналу ICTV:
— Так, може. Але навряд чи стане. Дуже велика різниця між бажанням та можливостями. З одного боку, ми всі хочемо, щоб воно таким стало, а з іншого — живемо у суспільстві настільки переполітизованому, з абсолютно вульгарним уявленням про політику. Малі явища зводяться у категорію великих, а велике — не помічається. Ну, наприклад, не помічається Земельний кодекс. Перевага віддається явищам скандального, непринципового характеру. Вони не можуть носити принциповий характер, оскільки у нашому суспільстві не виробленi головні принципи, а якщо немає принципів, то не може бути і якоїсь принциповості у тому чи іншому питанні. А принципів немає в головному: у приватній власності на землю, у свободі людської особистості, у ціні людського життя.
Так що консолідуючим наше телебачення, швидше за все, у новому сезоні не стане. На жаль. Але сумувати через це ми не будемо. На тому етапі розвитку, на якому знаходиться наше суспільство, воно просто не може бути таким.
Олексій МУСТАФІН, шеф-редактор інформаційно- аналітичної служби телеканалу «Інтер»:
— Мені здається, що телебаченню не варто привласнювати функції, які йому не властиві. До компромісу — чи консенсусу — повинні прагнути політики та громадські діячі. Телебачення може тільки інформувати про наміри та дії політиків. ЗМІ не можуть «створювати нову реальність» — у цьому випадку «віртуальний консенсус», якого насправді не існує. Оскільки це означає вводити глядача в оману, нехай навіть і з благородною метою. А принцип «не збреши» — один з головних у журналістиці. Зрозуміло, телебачення не повинне роздувати неіснуючі конфлікти та створювати їх на пустому місці. І не повинно ставати засобом пропаганди. Стати полем для зіткнення різних поглядів (можна назвати це і «з’ясуванням стосунків») — у цьому якраз і полягає мета ТБ. На жаль, ми часто стикаємося з цілком протилежною ситуацією — коли на певному телеканалі панує одна точка зору, а стосунки з’ясовують не на ТБ, а за допомогою ТБ.
Юрій ЗАХАРЧЕНКО, генеральний директор телекомпанії «Ера»:
— Питання риторичне. У всьому світі, у будь-якої телекомпанії є свої власники, які фінансують її діяльність. Тому ми, тому в гіршому випадку між ними будуть незначнi спаринги. Журналістам усе частіше доручатимуть знімати «заказуху», опозицію, швидше за все, будуть «мочити». Першого навряд чи вдасться уникне, але ті, хто уникнуть співучасті у другому, — збережуть репутацію та здоров’я, що, по-моєму, важливіше піврічного доповнення у конверті. Має бути кумедно, сюжет більше інтригує, ніж вибори-99.
Віктор КОВАЛЕНКО, журналіст («Новий канал»):
— У запитанні вже закладена негативна оцінка того, що ТБ може залишатися полем битви різних політичних сил. Але що українське телебачення (я маю на увазі вітчизняні телеканали) ніколи не було, не є зараз і найближчим часом не буде засобом досягнення компромісу в суспільстві. Враховуючи ті умови, в яких воно зараз існує.
ТБ — це один з головних інструментів, що формують громадську думку. Що мається на увазі? Це і заангажованість політикою, і відстоювання інтересів власників, що пояснюється фінансовою залежністю, та багато іншого. Політичні партії поки використовують ТБ тільки для лобіювання своїх інтересів.
Просто це питання аналогічне питанню про можливість існування в Україні незалежного ТБ, яке не раз обговорювалося у ЗМІ, і відповідь представників практично всіх верств населення був однозначною — поки що ні. Чому? Напевно, час для цього не надiйшов. Я знаю, що на нашій телекомпанії вірять у незалежне ТБ, існування якого можливе тільки у справжньому демократичному суспільстві.
Осман ПАШАЄВ, журналіст (СТБ):
— По-перше, між якими політичними силами має виникнути цей компроміс? По-друге, є цей компроміс чи ні, телебачення в принципі не повинне в залежності від цього бути інформатором чи агітатором. У новому сезоні українське ТБ, на мій погляд, закріпить попередні навички засобіву з’ясування стосунків. Телевізійні журналісти, котрі керуються принципом «інформувати про те, що відбувається», збережуть цю можливість у соціально-побутових та культурних темах. Але навряд чи телебачення повністю стане ареною інформаційних боїв, як це було в Росії, коли РТР і ГРТ розкручували «Медведь», а НТВ та ТВЦ — «ОВР». В Україні канали першого та другого ешелону конролюються близькими Президенту політичними силапоганого для глядача у відкритих теледебатах як таких? Погано для нього тільки те, що більшість політиків, котрі мигтять на екранах, не визначають політики. А їхнi виступи нагадують нескінченні маніпуляції відомого представника ряду приматів з відомим оптичним пристосуванням. Як відомо, не здивуєш — не прославишся! До речі, головна проблема наших політоглядачів — вони ведуть малозрозумілі бесіди, обривають інтерв’ю та не ставлять тривіальних питань, щоб, не дай Бог, не виглядати простаками. Тому глядач, який ніяк не відвикне від міфу про телевізійну підказку, вже не розуміє, чому всі вони там у телевізорі розмовляють про політику замість того, щоб щось змінювати. А вихід політичних сутичок усе так само визначає конклав тих, хто «під килимом», і результат баталій стає відомим лише тодi, коли звідти викинуто труп. У них «свобода власності», а на ТБ — «свобода слова»! Навіщо глядачам крім своїх рук та мізків сподіватися на українське телебачення, яке навіть якщо і захоче, не зможе стати засобом для, як сформульовано у питанні, — «досягнення компромісу в суспільстві...», тобто для досягнення своєрідного катарсису? Воно, безумовно, володіє пропагандистською потужністю, але при цьому неодмінно скочується до кічу.
Іван МАЩЕНКО, незалежний експерт з питань телебачення і радіомовлення:
— На мою думку, найближчі півроку не стануть часом злагоди в телерадіоефірі, а — навпаки — вони будуть часом все зростаючої конфронтації. І не тільки між різними каналами, програмами, а й навіть на тих каналах, де волею долі співпрацює дві, а то й три телерадіокомпанії (до речі, у нас таких телеканалів і радіочастот з двома-трьома «співмешканцями» — близько 250-270). І Національній Раді з питань телебачення і радіомовлення й надалі доведеться, так би мовити, «розводити» їх з каналів, а наскільки це складно, ми бачимо на прикладі історії з тридцятим каналом («День» висвітлював її на своїх сторінках. — Ред. ).
Зрозуміло, чим пояснюється конфронтація, — підготовкою до виборів і розгортанням виборчої кампанії, на яку накладається чи паралельно з нею співіснує, але все одно перетинається, і процес ліцензування телерадіокомпаній Національною Радою. І оце ліцензування теж є своєрідним відображенням, задзеркаллям тих і нинішніх, а особливо майбутніх битв в ефірі між партіями, між кандидатами, які теж представляють певні політичні сили. Тому моя оцінка однозначна: у наступний період — у всякому випадку, до виборів — конфронтація в ефірі буде тільки посилюватися.
Володимир ОСЕЛЕДЧИК, виконавчий продюсер каналу «1+1»:
— Мені важко уявити собі ситуацію, у якій телебачення стає «миротворцем» чи, скажімо, деяким каталізатором компромісу між політичними силами, наявними у суспільстві. Передусім — тому, що ці політичні сили переслідують цілком різні, часто діаметрально протилежні, цілі та інтереси. І тому часто компроміс між ними в принципі — або, як стало модним говорити, «за визначенням» — навряд чи можливий. Справа навіть не у тому, що компроміс неможливий ситуативно — «тут і зараз». Він неможливий спочатку. Мені дуже важко, наприклад, уявити який-небудь компроміс між УНА-УНСО, з одного боку, і комуністами, з іншого. Тому роль телебачення як «помічника» у процесі пошуку компромісу мені уявляється вельми умовною. Більш того, я не думаю, що у якій би то не було країні світу могла б переслідуватися мета політичної згоди між різними силами і структурами в період парламентських виборів. У період гострої кризи, перед загрозою національної катастрофи — так, тоді консолідація часто є умовою життєздатності суспільства. А у той момент, коли політичні партії прагнуть забезпечити собі максимальну кількість місць у парламенті і таким чином забезпечити можливість свого впливу на політичний процес у країні, протистояння різних політичних сил навряд чи можна уникнути.
А ось у чому реально, на мій погляд, може допомогти телебачення — то це привести неминуче протистояння політичних опонентів до максимально можливої коректності та цивілізованості. І для цього від «телевізійників» не потрібно нічого особливого, крім нормального виконання своїх професійних обов’язків.
