Савік Шустер між Сциллою та Харибдою

Савік Шустер дещо зіпсував настрій представницькій групі правлячої партії у своїй студії, витративши майже півгодини на «розбір польотів» у кількох селах Миколаївської області, де «спортсмени»-бойовики за допомогою холодної й вогнепальної зброї усмиряли місцевих селян, які підтримали свого часу на парламентських виборах висуванця від опозиції пана Корнацького. Бойовики намагалися знищити сільськогосподарську техніку, били й розстрілювали жителів.

Чомусь таких бандитських «летких загонів» в Україні дедалі більшає. Вочевидь, через вкрай тактовне ставлення до них з боку МВС, прокуратури й судів. Звісно, нинішня влада не в змозі впоратися з цими зграями, що чинять беззаконня, чи то через свою слабкість (не зважаючи на тотальний контроль над усіма силовими структурами), чи то через якісь симпатії до цих «соціально близьких» елементів. Дивно, але коли кілька сніжків полетіло в депутаток від ПР, правоохоронні органи перевернули весь Київ, а тут така апатія. Щоправда, представник Президента у ВР Юрій Мірошніченко присягався, що порушено кримінальні справи, але ми вже маємо досвід, що вони, як правило, закінчуються нічим.

Давно вже час розібратися зі «спортсменами»-хуліганами та їхніми «тренерами», щоб усілякі спортклуби не перетворювалися на кузні кримінальних кадрів, що нині посилено залучаються до політичної боротьби. Якщо так піде далі, то, можливо, й потерпілим від «спортсменів» (за повної байдужості слуг закону) доведеться створювати якісь організації самозахисту. І чим тоді все закінчиться?

Не варто розгойдувати човен, бо тим, хто вважає себе дуже мудрим, здатним тонко керувати кримінальним терором, доведеться піти на дно разом з державним кораблем.

Пікантності додавало й те, що ареною подій став один з п’яти «завислих» виборчих округів, де досі влада не може розібратися й провести повторні вибори. Цікаво також і те, що одна селянка, котра постраждала від «спортсменів», назвала їх фашистами. Отже, і в улюбленому Партією регіонів сценарії боротьби з «фашизмом» можуть з’явитися несподівані сюжетні ходи. І хто знає, до чого вони призведуть...

Потім почалася звичайна міждепутатська склочна пікіровка, коли нардепка від ПР Олена Бондаренко доводила, що нардеп від «Батьківщини» Сергій Соболєв «поганий» депутат, «прогульник» і так далі. Ну, порівняно з багатьма однопартійцями пані Бондаренко, С. Соболєв законодавець і депутат чи не ідеальний. До склоки натхненно долучився Вадим Колесніченко, який назвав ідейних опонентів «стадом бабуїнів». Що там й казати, зразок парламентської лексики. Регіонали драматично вимагали їх не переривати, не перекрикувати, хоча самі робили це з помітним задоволенням, буквально затикаючи роти противникам. Привертає увагу те, що в студії Шустера нардеп Колесніченко володіє якимись ексклюзивними правами: йому завжди на першу вимогу надається слово, він може безкарно переривати й перекрикувати інших, опускатися до образ — і Шустер не насмілюється ставити його на місце. Цьому журналістові не позаздриш. Сфера його творчої свободи вельми обмежена... Одночасно хочеться зберегти професійну самоповагу. Словом, щотижнева необхідність проходити між Сциллою та Харибдою.

Нарешті, в студії Шустера перейшли до обговорення польсько-української різанини на Волині 1943 року. Першим до мікрофону викликали Д.В. Табачника. Будучи обтяженим державною посадою, пан міністр обережно закликав обидві сторони повернутися до формули національного примирення 2002—2003 років: «Прощаємо й просимо вибачення». Але, судячи з усього, польська сторона ревізувала цю формулу постановою свого Сенату, де волинські події характеризуються як українські «етнічні чистки з елементами геноциду». Але те, від чого де-факто відмовилися у Варшаві, є єдино можливим варіантом. Іншого шляху до взаєморозуміння немає.

Так, століттями поляки й українці вбивали один одного. Ця сумна історія має назавжди залишитися в минулому, а польсько-українські й українсько-польські відносини слід розпочати з нового, чистого аркуша. Будь-які ж спроби покласти провину лише на одну сторону знову викличуть з історичного небуття духів етнічної ненависті. Урешті-решт, новій українській владі доведеться прийняти дзеркальну постанову про Армію Крайову та її діяння в Україні, про «батальйони хлопські» й інші польські збройні формування. Оскільки цього вимагає історична істина й національні інтереси.

У нас багато говорять про зусилля Польщі в справі європейської інтеграції України, але забувають, що в сусідній країні є інші сили, що прагнуть національного реваншу над Україною, розраховують на розпад нашої країни й можливість повернути так звані східні креси, забуваючи про те, що крах України з високою мірою ймовірності призведе й до краху Польщі. І навіть ЄС і НАТО тут навряд чи зможуть стати абсолютною гарантією. Свого часу Польща вже мала гарантії великих держав, але в європейській пресі 1939 р. дуже популярною була ідея: «А чи варто воювати за Данциг?».

Ці сили в Польщі вирішили скористатися нинішньою політичною ситуацією в Україні, коли при владі перебувають ті, хто активно виступає проти українських національно-визвольних традицій. Ядром таких сил у Польщі є «кресов’яки». Це колишні польські колоністи на західноукраїнських землях та їхні нащадки. Колоністи на Волині й Галичині отримували земельні ділянки й забезпечували колоніальне панування Польщі на українських етнічних територіях. Після радянської окупації Західної України панування «кресов’яків» припинилося. Але 1941 р. у них знову з’явилися перспективи. Отримавши страшний удар від Німеччини, Сталін був змушений шукати союзників, зокрема й в особі поляків. 30 червня 1941 року радянський посол у Великій Британії академік І.Майський від імені Сталіна підписав з польським емігрантським урядом генерала Сікорського документ. У документі говорилося, що СРСР готовий переглянути кордони, що склалися між двома державами 1939 року. Певна річ, вождь і вчитель поляків «кинув», але вони щиро повірили, що Москва поверне їм Галичину й Волинь.

Але була проблема: чисельно переважаюче українське населення цих земель. Почалася боротьба: одна територія — два народи. До речі, таку природу має й багаторічний палестинсько-ізраїльський конфлікт. На Волині йшла колоніальна війна лондонського польського уряду за володіння цією землею. Типологічно вона не відрізнялася від війни французів в Алжирі або британців у Кенії або Малайзії.

Як відомо, Франція в першій половині ХІХ століття захопила Алжир. Після того, як маршал Франції Бюжо подолав опір алжирців під проводом Абд-Аль-Кадіра, туди хлинули французькі поселенці. Поки з різних регіонів Франції вони добиралися до Марселя й інших середземноморських портів, їхні ноги ставали чорними від грязі й пилу. Тому французів, які оселилися в Алжирі, називали «чорноногими». «Чорноногі» прожили в цій арабській країні понад 100 років, створили там свою субкультуру, до речі, алжирським французом був і знаменитий філософ Альбер Камю. «Чорноногі» брали активну участь у терорі проти корінного населення Алжиру й підтримали заколот французьких десантників і екстремістської організації ОАС проти генерала де Голля, який погодився на незалежність Алжиру. Алжирські повстанці розправлялися з «чорноногими», а ті не церемонилися з алжирцями. «Чорноногим» довелося повернутися до Франції. Але парламенту цієї країни не спадає на думку видавати декларації про «етнічні чистки з елементами геноциду» проти французьких колонізаторів у Алжирі. Крім того, «чорноногим» ніхто не дозволяє впливати на політику Франції щодо Алжиру.

У студії Шустера було кілька скандальних виступів, зокрема все того ж таки Колесніченка, котрий оголосив злочинними організації, що билися за незалежність України. Цей спіч, звісно, має викликати захват у Кремлі.

Якщо польська політика на українському напрямку здійснюватиметься під диктування «кресов’яків», то навіть захист Польщею геополітичних інтересів України не допоможе зберегти взаєморозуміння. На жаль...

Нардеп від «УДАРу» Едуард Гурвіц якось дуже довірливо поставився до польської версії подій на Волині, фактично підтримавши декларацію Сената цієї країни. Але в усіх суперечках про українську провину й польську провину не слід забувати, що Україна ніколи не володіла Польщею, а Польща володіла Україною. Українці ніколи не були колонізаторами Польщі, а поляки були колонізаторами України.

Авжеж, не міг не скористатися ситуацією нардеп від КПУ, який вилив чергову порцію бруду на українських повстанців, звинувачуючи їх у жорстокості. З позицією всім відомого комуністичного «милосердя»? Едуард Гурвіц не витримав настільки позамежного нахабства та лицемірства й заявив, що найпідкупніша фракція у Верховній Раді — це фракція КПУ, а її представника в студії назвав «негідником, з яким не хоче говорити».

Звісно, важко вести полеміку з іншою державою, не маючи внутрішньої єдності. Думаю, що в польському Сеймі немає жодного депутата, подібного до В.Колесніченка...

Потім поговорили про 22 червня 1941 року. Шустер запросив старих ветеранів, сховавшись за їхніми спинами від чесного й принципового обговорення цієї історичної події. Усе звелося до особистих спогадів цілком у дусі «Короткого курсу історії ВКП(б)» про те, як нацистські вовки напали на наше мирно жуюче стадо. А є ж безліч документів і праць (зокрема й російських і навіть проурядових істориків), що розкривають справжній характер радянсько-німецької війни 1941—1945 рр.

Але Україну наполегливо утримують в жорстких рамках сталінської історичної парадигми, нав’язуючи масовій свідомості тоталітарні міфи. Сумно, що надзвичайно активну участь у цьому бере демократичний журналіст Савік Шустер.