Що ж у нашу гавань не заходять кораблі?

Не вірю! Людина повинна співати, хоча б іноді. Що б то не було. Якщо зараз не співається — згадуйте старі пісні й улюблені мотиви. Ну, а зігріє душевно зарубіжний канал НТВ щотижневою програмою «В нашу гавань заходили корабли». У їхню гавань заходили й заходять кораблі. Вони, північні, здійснюють кожного тижня ідеологічну диверсію за старими поняттями, показуючи і пропагуючи блатні, студентські, в'язничні, дворові й табірні пісні.

Виходить, що ці безчинства у них були і є, а в наших дворах, в'язницях, кічманах, експедиціях цієї «несправжньої романтики» ніколи не було. І зараз немає.

Виходить, що не жили ми в загальних («старих квартирах»), не стояли в підворіттях з гітарою, не збирали милостиню у вагонах, не пропадали в гулагівських концтаборах, по-студентськи не веселилися в колгоспній кукурудзі. І не співали «непристойних» куплетів.

Але виявляється, що життя на просторах «чудової батьківщини» без цих пісеньок просто не було. Цілий вік вони вже звучать і підпільно радують серця. Як заборонені плоди. І чудові твори. «Черного ворона» задумливо наспівувала моя бабуся. Батько, перебуваючи в доброму гуморі, оповів мені, як «Жил-был на Подоле (ми корінні кияни) Гоп-со-смыком». І чим він славився. Сусід-інвалід, що повернувся несподівано в нашу комуналку, хрипів: «Я помню тот ванинский порт (и вид парохода угрюмый)... Будь проклята ты, Колыма»...

А потім: «ты меня любила, а потом забыла... и за это — финку получай!». Це буде сильніше, аніж арія Хосе з опери Бізе, і, тим більше, ніж події в мексиканських серіалах!.. Ось б'ються кожний день по телевізору всякі техаські Вокери і ці японсько-китайські махальники руками й ногами. Вони що — битися вміють? Дурниці. Высоцький умів, коли — «они стояли молча в ряд... их было восем/ ударил первым я тогда — так было надо... Со мною нож — меня так просто не возьмеш... И я держался./ Ее, як водиться, простил./ Того ж, кто раньше с нею был, — я повстречаю!» Зрозуміли!

Як бездарно і похмуро в нас жебрають у вагонах електрички. (Помітив: чим бадьоріше і веселіше жебрають — тим більше подають.) Але ось — класика вагонного жанру. Одночасно: жалісливо, весело, переконливо. Йде вагоном бідна дитина й співає: «Жила героиня романа/ от старых дворянских корней/ Ее называли Каренина Анна Аркадьевна — отчество ей/ Подайте, братишки, подайте, сестренки/ Вас просит... /... Каренин. Сергей»... Як не подати талановитій сироті.

Стрімкий ривок ми здійснили від розрухи і жебраків — до бандитизму і бомжів! І ось уже в студії «Гавані» справжній музичний бомж виводить: «Случилась перестроечка — і вот я на помоечке»... Насущна тема, що буквально витає і в нашому повітрі.

Чую тверезі голоси телеглядачів багатьох поколінь. Послухайте, про що ви говорите з симпатiєю? Про шахраїв, про бандитів, про тих, хто був заслужено покараний за свої злочини?! І має нахабство розповiдати про це у своїх блатних піснях?!

По-перше, відповідає прислів'я: від жебрацтва і в'язниці — не зарікайтеся! До жебрацтва багато хто з нас вже дійшов. По-друге, ви бачили заарештованих у наших переповнених і жахливих місцях ув'язнення? Може, краще й померти. А пожаліти? Людину. Адже перший суддя — не ми, що зробилися жорстоким, не народно-комуністичні маси, що не бажають скасувати навіть страту, а Бог. А коли ще в наших краях Він був, тоді арештантам у свята (і просто так, від душі) приносили прості люди м'які калачі і жаліли їх муки, і пісні-стогони — слухали. І чекали на волі. «Дайте мне свободу увидать!» i «за Сибіром сонце сходило».

«А губки бантиком, а глазки — два огня!» Знаєте, взагалі у нас лірично-гітарний народ дуже не любило начальство. І на УТ — також. На моїх очах ось як вiдреагували на приїзд бригади «Литгазеты» до Києва. Сказали: «Ви можете в нас виступити, а ось цей iз гітарою — ні. «Разом iз Б. Окуджавою письменники, звичайно, повернули додому. Під час гастролей театру на Таганці в Києві В. Висоцький зміг виступити з піснею лише... в Інституті теоретичної фізики завдяки батькові і сину Шелестам.

Чудові дулі в кишені демонстрували жартівливі антирадянські пісеньки. Наприклад, про бегемота, у якого, як відомо, немає талії, але! «Его по морде били чайником и научили (таки) обнимать». Але, як у кожному великому мистецтві, головним залишається не сатира, а Кохання. І з якими кавалерами! Ви пам'ятаєте, як Андрій Миронов представляв нам Джона Грея? А сам Гаррі з однойменної пісні про гавань? Усі красені-іноземці! Чи могли вони бути в Україні? А ось і свої. «Споем, Жиган»... «Ту черную розу емблему печали/ В тот памятный вечер тебе я принес»... Між іншим, наш відомий Анатолій Горчинський, раніше ніж написати «Росте черешня в мами на городі», склав у молодості «Чужую милую» — дуже навіть відому по ресторанах.

«Отчего в любви так много слез?» Є й чудові зразки непідробленого та парадоксального гумору. Один лише «Случай в Ватикане» чого вартий! Вся творча інтелігенція реготала. Молодь, вам відомо, що геніальний рядок — також із того підозрілого світу?

Тихо лаяли собаки

B затухающую даль.

Я явился к вам во фраке,

Элегантный, как рояль.

Коротше, з погляду поезії, дотепності, щирості, майстерність і музичність — наш сьогоднішній багатий світ попси і шоу-бiзнесу в порівнянні з цими «непристойними» й дворовими піснями — знаєте що?! І я не можу відображувати й переживати навколишній світ без пісень гавані.

У нашу гавань не заходять чудо-кораблі. Їх швартує зарубіжне НТВ. Пісні під «Два рояля» також співають там (РТР). Наші телепродюсери вантажать пісні з роялями та гітарами бочками, щоб показати наші загальні пісні — нам окремим. Не роблять свої програми, а купують чужі — так дешевше і без турбот!

Але все одно самому співати хочеться. І в себе. Ми б і кращі пісні заспівали. І молодість згадали б. І «Запрягайте хлопці коней» залунало б. На найвищому рівні.

Так дайте ж «ходу пароходу»! І прямо до нашої гавані! Щоб мені свободи не бачити!