Скажи мені, як ти «дружиш» iз пресою, і я скажу, хто ти

Андрій ШЕВЧЕНКО, «Новий канал»:

— Не бачу особливої потреби шукати друзів для преси. Є волаюча необхідність у іншому: в рівних робочих стосунках між мас-медіа та можновладцями. Серед українських політиків (особливо — молодшого покоління) знаю достатньо людей, які дуже професійно й чесно працюють із журналістами, а натомість одержують увагу та повагу. На жаль, ці політики замало важать в інформаційно чутливих сферах, аби зробити такі стосунки нормальною практикою для цієї країни.

Іванна КОБЕРНИК, «Вікна», СТБ:

— Із пресою не обов'язково дружити, з нею треба співпрацювати, кожен повинен добросовісно виконувати свої службові обов'язки. Можу відзначити професійну доброзичливу роботу прес- служби Конституційного суду і Фонду держмайна. Щодо конкретних осіб, то справдилася прикмета: «Що маємо — не бережемо, загубивши — плачемо». Дуже змінилась у своєму ставленні до преси більшість народних депутатів після відключення радіо- і телетрансляції.

Не завжди зрозуміла позиція прес-служби Президента України: під час спілкування Президента з пресою часом видно, що він хоче відповідати на наступні запитання, але представник прес-служби обриває розмову. І Президент інколи закінчує відповідати вже йдучи, через плече. Камера все це фіксує, і Президент виглядає не дуже привабливо.

Олексій МУСТАФІН, заступник шеф-редактора інформаційно- аналітичної служби телеканала «Інтер»:

— За великим рахунком стосунки між пресою і владою й не мають описуватися категоріями «дружби» чи «любові». Інакше преса перестає бути пресою. Але, з мого погляду, проблема полягає ще й у тому, що в Україні більшість політиків не позбулася радянської звички бачити в ЗМІ виключно інструмент для досягнення своїх цілей. Таке ставлення до преси характерне і для влади, і для опозиції. Навіть ті, хто сьогодні говорить про «відкриту політику», відмовляють мас-медіа в праві мати іншу точку зору.

А що стосується «прирученої» преси, яка є й у нинішньої влади, і в кожного опозиційного кандидата на посаду президента, то досить подивитися на ставлення Олександра Мороза, Павла Лазаренка, Олександра Ткаченка або Євгена Марчука до «своїх» засобів масової інформації, щоб зрозуміти, що чекає Україну в разі їхнього приходу до влади. Спектр вибору дуже вузький — від жорсткого авторитаризму до «м'якого» тоталітаризму при обов'язковому придушенні інакомислення. Хотів би помилитися, але поки що я песиміст.

( Від редакції: Уже сам факт того, що ми публікуємо думку Олексія, говорить про те, що «узагальнюючий» песимізм його зайвий. Та постійним читачам «Дня» й не звикати читати на наших сторінках абсолютно різні погляди представників абсолютно різних політичних сил. Що не заважає газеті, зрозуміло, мати і власну позицію, і активно її висловлювати. Як нам здається, це і є плюралізм, що мало поєднується з «тоталітаризмом» і «авторитаризмом»).

Едуард ЛОЗОВИЙ, «1+1»:

— У преси не може, не повинно бути ніяких друзів. Її інтереси дуже відрізняються від спрямувань тих, хто хотів би з пресою товаришувати «за щось» або «проти когось» (останнє — частіше). Ну як можна товаришувати з президентом, главою кабінету або шефом спецслужби? Вони не повинні керуватися в своїй діяльності нічим іншим, ніж державними інтересами. А журналіст чи редактор — інтересами суспільства або навіть інтересами окремої особи. Крім того, і в тих, і в інших існують корпоративні інтереси. З другого боку, набиватися в друзі глядачам і читачам наївно (коротка кар'єра здібного редактора і «друга народу» Марата тому є доказом). Але все сказане вище справедливе лише там, де практикується дотримання свободи слова. В іншому випадку дружба преси з владою, звичайно ж, можлива. І яка дружба! До сліз, до клубка в горлі. Привид «кращого друга радянських колгоспників, спортсменів, артистів, журналістів» etc... etc... лагідно мружиться і усміхається у вуса, що пожовтіли від тютюну... Бр-р-р!

Друзі преси в лапках (із цього місця — просто «друзі преси») — це всі, хто небайдужий до нашого брата. Що поробляємо, що пописуємо, чому «порушуємо форму одягу» та інші «розпорядки дня»? Така непрошена опіка, природно, обтяжує, але й додає гостроти почуттям. Спроби правдами і неправдами перетворити «брудного писаку» в придворного «конструктивного» рапсода дозволяють «писаці» відчути себе до певної міри переслідуваним героєм.