Смерть «не страждає»

Кожен із нас у житті проходить певні випробування. Попри те, що сьогодні людство практично може задовольнити всі свої потреби, наразі ще не знайдено замінника надії та підтримки. На цьогорічному Форумі видавців у Львові було презентовано дві книжки про онкозахворювання — Сіддхартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб: Біографія раку» та Моніки Бертольд, Елізабет Бухнер — «Перемога над раком без побічних дій». Зокрема у другій книжці сконцентровано увагу на можливості лікування раку. Найважливіше звернути увагу на рядки присвяти праці від авторок — «книжку ми присвячуємо всім людям, які живуть у великому страху перед раком. Ця книжка має бути насамперед інструментом надії». І знову надія — перед страхом страждань і найголовніше — перед смертю!

ЧИ ПОТРІБНА ЛЮДСТВУ «СОЛОДКА СМЕРТЬ»?

У «Дні» № 174-175 від 27—28.09.13 ми роздумували про дискусію щодо цінності ненародженого життя. У цьому тексті звернемо увагу на цінність останніх днів людського життя, розглянувши проблеми страждань і смерті у рамках діалогу Церкви і суспільства. Хоча на початку ми зазначали, що людство ще не винайшло замінника надії, проте з упевненістю можемо сказати, що існує альтернатива смерті. Евтаназія етимологічно означає з грецької «добра смерть», у деяких джерелах можна знайти як «солодка смерть». Це поняття використовували ще стоїки для означення смерті — «гарної смерті для розумної людини». Пізніше термін знаходимо у праці Френсіса Бекона, для якого евтаназія означала «солодку смерть» для полегшення терпіння і болю хворого. На початку ХХ ст. юрист Біндінг та психіатр Гохе запропонували називати евтаназією знищення неповноцінних життів: умертвляли новонароджених дітей із фізіологічними відхиленнями, інвалідів, літніх осіб. Проте згодом це явище набуло зовсім іншої конотації — вбивства з милосердя: лікарі допомагали вмерти пацієнтам, щоб нівелювати їхні страждання. 1977 року у штаті Каліфорнія (США) було ухвалено перший у світі закон «Про право людини на смерть», згідно з яким хворі можуть оформити відповідні документи з висловленим бажанням відключити реанімаційні апарати. Тому після американського прикладу ця тенденція поширилася на інші країни Європи, у Нідерландах, Бельгії, Швеції, Фінляндії, Люксембурзі дозволена законом так звана пасивна евтаназія, коли медики припиняють лікування, за умов відсутності позитивної динаміки. Особи, які обирають «солодку смерть» аргументують своє рішення так: по-перше, життя є тоді цінним, коли людина може проживати його повноцінно; по-друге, добровільна смерть звільнить рідних від надмірних клопотів; по-третє, лікарська підтримка — надто дороге задоволення.

1980 року Католицька церква реагує на проблему евтаназії, публікуючи Декларацію Iura et bona («Права та цінності»), у якій наводить аргументи проти «солодкої смерті». Церква негативно ставиться до тих медичних працівників, які свідомо позбавляють своїх пацієнтів життя. Так само і до тих хворих, які свідомо погоджуються на евтаназію, у цьому випадку евтаназія прирівнюється до самогубства. Проте Церква намагається розмежувати приклад запропонованого самогубства і самогубства-пожертву заради збереження життя інших. У Римо-католицькій церкві таким прикладом є святий отець Максимілян Кольбе, в Українській греко-католицькій церкві — блаженний отець Омелян Ковч. Обидва мученики перебували у концентраційних таборах і ризикували власним життям заради врятування життя інших. Також важливо згадати і про використання лікарських препаратів. На одній із зустрічей лікарі запитали Папу Пія ХІІ, чи виправдане Церквою використання препаратів знеболюючої дії, на що понтифік відповів: «Можна використовувати знеболюючі, коли нема інших чинників, якщо це не перешкоджає у виконанні моральних та релігійних обов’язків». Позиція Православної церкви — не відрізняється від Католицької. Моральне виправдання евтаназії — неможливе, оскільки людина не може втручатися у процес Бога. Отож у підсумку звернемося знову-таки до основних думок Декларації про евтаназію, які узагальнюють і систематизують позицію Церкви: по-перше, якщо нема інших можливостей, хворий лише за своєю згодою може використовувати медичні інновації, щоб через свій приклад показувати від них користь для людства; якщо лікування за інноваційним проектом не містить ефекту для поліпшення стану хворого, тоді лікарі можуть перервати процес лікування, беручи до уваги думку хворого і його родичів; не можна проходити курс лікування, який становить загрозу для людського життя. По-друге, за умови загрози смерті хворому, не можна припиняти опіку над хворим, тобто впроваджувати паліативну, хоспісну допомогу.

ВАЖЛИВІСТЬ ПАЛІАТИВНОЇ ДОПОМОГИ

Разом із можливістю «солодкої смерті» у багатьох державах важкохворі можуть проживати останні дні у спеціальних осередках паліативної допомоги — хоспісах. Слово «хоспіс» походить від латинського «hospitium», що означає «гостинність до прибульців». Історія хоспісної допомоги бере початок ще у ХІХ столітті. 1842 року Жеан Гардіер відкрила перший притулок — «Хоспіс» і «Кальварія», який був призначений суто для вмираючих. 22 серпня 1952 року Мати Тереза з Калькутти також зініціювала перший будинок для таких осіб. А 1967 року Сесилія Сандерс заснувала у Лондоні перший хоспіс ім. Святого Христофора. Примітно, що розвиток паліативної допомоги спричинив зацікавленням певних суспільств до таких людей. 1990 року Всесвітня організація охорони здоров’я зазначила у своєму документі, що «паліативна опіка — це цілісна, всебічна, дієва для пацієнтів, які не можуть проходити звичайну терапію». Проте паліативна опіка стосується не лише конкретної особи, а й її родини, адже рідні також потребують моральної підтримки та співчуття з боку медичного персоналу. У світі медична практика дедалі частіше звертається до моделі хоспісної допомоги, натомість в України такі заклади функціонують найчастіше при храмових парафіях. Наприклад, у матеріалі «Дня», №132 від 31.07.2012 (Матушка Серафима (ШЕВЧИК): «Гадаю, це важливо, коли Церква говорить про історичну правду») ми згадували про досвід такого центру допомоги для важкохворих, яким опікується монастир Української православної церкви в Одесі. Проте, на жаль, така практика в Україні майже не впроваджується на рівні державного забезпечення.

МЕДІАТИВІЗАЦІЯ СМЕРТІ

Кілька років тому Бі-Бі-Сі звинуватили у пропаганді евтаназії, оскільки журналісти телеканалу запланували в ефірі показ фільму про бізнесмена, який добровільно позбувається життя. Автор кінострічки — письменник і прибічник евтаназії — Террі Пратчет. 13 червня 2011 року о 21.00 за Біг-Беном весь світ спостерігав без табу за останніми хвилинами життя 71-річного Пітера; на думку критиків, прототипа Пітера Смедлі — відомого британського бізнесмена, який вирішив померти «солодкою смертю» у швейцарській клініці, оскільки у Об’єднаному Королівстві евтаназію поки що не легалізовано. Раніше британський канал Sky впроваджував таку практику, представляючи глядачам документальні кадри із останніх днів життя людей.

Звісно, ця інформація вимагає обговорення, зокрема у журналістських аудиторіях. Проте, зважаючи на ці приклади, замислююся лише над одним: як у сучасному світі не стати фальшивим каталізатором надії?