«Смерть шпигунам», слава СРСР

Продакшн-корпорація (або ж, як вона зветься офіційно, «група компаній») Star Media продовжує воювати. Для неї ще не закінчилася Друга світова війна. Серед грандіозних планів Star Media — розрахований на два сезони серіал із 30 фільмів «Друга світова війна: перезавантаження», присвячений вузловим моментам історії з 1933 по 1945 роки, та повнометражний художній фільм «Френтік» про маловідомий воєнний епізод — базування американських «літаючих фортець» на аеродромі під Полтавою 1944 року та пов’язані з цим події. Знято також чимало воєнних телефільмів. Один із таких фільмів заслуговує на особливу увагу; власне, йдеться про серіал, який станом на сьогодні має п’ять частин (чи, інакше кажучи, «сезонів», хоча частини ці не завжди виходили щорічно), поєднаний спільною тематикою і деякими героями, які переходять зі стрічки в стрічку. Ідеться про «Смерть шпигунам», в якому діють офіцери та генерали СМЕРШу — військової контррозвідки — та НКВД.

ІДЕОЛОГІЧНИЙ ПРОДУКТ

Перша частина вийшла на екрани 2007 року, друга — 2008 року, далі йде перерва (якщо хто не забув, то розгорілася світова фінансова криза), а потім 2012 року на телеекрани виходять аж три стрічки, зняті спільно з «Беларусфільмом». Перша частина зветься «Смерть шпигунам», без якоїсь особливої під назви; друга — «Смерть шпигунам-2» має підназву «Крим»; три ж останні частини звуться: «Прихований ворог», «Лисяча нора», «Ударна хвиля». Чи буде продовження? Інформація про це відсутня (принаймні офіційна), але, виходячи з того, що деякі сюжетні лінії попередніх частин залишилися незавершеними, а попит на подібні фільми на телебаченні (особливо — російському) зі зрозумілих причин значний, можна припускати — глядач побачить і шостий, і сьомий «сезони». А отже, є сенс вести мову про серіал у його розвитку й у ставленні до глядачів. Адже не тільки «Інтер» щедро частував українську аудиторію «Смертю шпигунам»; цей серіал можна знайти в Інтернеті за численними адресами, й Star Media — а це очевидно — аж ніяк не заперечує проти цього.

«Смерть шпигунам» — це не просто феномен масової культури, це — ідеологічний продукт, розрахований на широку, передусім — російську, але також і на українську та білоруську аудиторії, й покликаний сприяти формуванню в неї певних світоглядних та політичних настанов. Звісно, йдеться не про вульгарно-примітивні, але з неабиякою претензією на елітарність батальні сцени a la Михалков, а про досить жорстку екранну стилістику на взірець, умовно кажучи, ранньої перебудови, коли Сталіна та недоліки системи вже можна було виставляти в непривабливому світлі, а саму радянську систему — ще ні. Інакше кажучи, це стилістика 1987 — 1989 років, з домішкою ідей тих дисидентських творів, де було відчутним сподівання на «соціалізм з людським обличчям», який мав би замістити чинний «нелюдський»; але при тому основи системи не ставилися під сумнів, а найбільш неприємні сюжети просто ігнорувалися...

КОРОТКО ПРО СЮЖЕТИ

От у межах цієї парадигми й робився серіал «Смерть шпигунам». Із єдиною (але суттєвою) поправкою: особливого пієтету до контррозвідки й до оперативників НКВД ані у прихильників «соціалізму з людським обличчям», ані у «виконробів перебудови» не було помічено.

А тепер коротко про сюжети «сезонів» серіалу. Першу частину присвячено діяльності СМЕРШу влітку 1944 року під Вінницею, в районі, де було розташовано ставку Гітлера. Радянський уряд підозрює, що, відступаючи, нацисти з якоїсь причини не вивезли документи про переговори з керівниками СРСР 1942 року про перемир’я (автори фільму дотримуються гіпотези, що ці переговори в кризовий момент на Східному фронті велися на високому рівні), а публікація їх у пресі нейтральних держав може зруйнувати відносини в антигітлерівській коаліції. Військова контррозвідка одержує завдання добути ці документи й викрити німецьких шпигунів, які їх також шукають. А на додачу в цьому районі з людьми твориться щось незрозуміле; у СМЕРШі припускають, що гітлерівці випробовують тут секретну зброю, здатну впливати на людську психіку. А якщо вдасться надовго забити памороки радянським маршалам та генералам, які начебто планують зібратися під Вінницею для планування наступальних операцій, то це серйозно вплине на весь перебіг війни.

«Смерть шпигунам-2» має ще крутіший сюжет. Осінь 1944 року. У Криму, який за півроку до цього зайняла Червона армія, в умовах абсолютної секретності готується конференція лідерів трьох переможних держав — СРСР, США та Великобританії. А в те, що гряде перемога Об’єднаних Націй, уже не сумнівається ніхто. Єдиний шанс, який залишається в нацистської Німеччини, — спробувати фізично усунути «велику трійку» — Рузвельта, Сталіна і Черчилля — разом із їхніми найближчими соратниками та помічниками, адже всі вони зберуться в Ялті на початку 1945 року. Німецька розвідка заздалегідь готує диверсійно-терористичну операцію, та на заваді їй знову стає СМЕРШ.

На відміну від попередніх частин, «Прихований ворог» оповідає про локальну ситуацію. Знов-таки, дія розгортається 1944 року та на території України. Німецька розвідка одержує завдання висадити в повітря важливий залізничний міст, на якому «висить» магістраль, що живить ледь не цілий фронт. Така диверсія істотно послабить наступальні можливості радянських військ. Ясна річ, крім закинутих літаком диверсантів, у операції бере участь глибоко замаскований агент нацистів, хитрий і підступний, але браві офіцери НКВД (цього разу у фільмі діє не СМЕРШ) стають на заваді ворожим планам.

Наступна частину серіалу знову виводить глядача на рівень стратегії. Дія у фільмі «Ударна хвиля» відбувається у травні 1943 року. У Харкові у Фізико-технічному інституті, виявляється, ще до війни було спроектовано й побудовано урановий реактор, який радянські війська при відступі ані у жовтні 1941-го, ані в березні 1943-го (а Харків був узятий Червоною армією після Сталінградської битви, але потім його знову здали) не встигли капітально зруйнувати. Отже, нацисти відбудували цей реактор для проведення експериментів, але тепер хочуть його демонтувати й вивезти до Німеччини. Але їм потрібен не тільки реактор, а й один із його творців — фізик-ядерник Шубников, який зараз перебуває на контрольованій радянськими військами території й причаївся (адже його за кілька років до війни заарештували як «шкідника», та йому вдалося втекти) під виглядом шкільного сторожа. СМЕРШ стає на шляху нацистських планів створення атомної бомби — і здобуває перемогу в цій грі з дуже високими ставками.

І, нарешті, остання — на сьогодні — частина серіалу «Смерть шпигунам». Її назва — «Лисяча нора». Білорусь, перша половина 1944 року. Червона армія планує наступ. Але цілком таємні документи, які розкривають плани цього наступу, захопила група німецьких розвідників-диверсантів. І хоча за лінію фронту документи не потрапили, бо групу цю знешкоджено, але її командир перед тим, як його взяли в полон, устиг сховати папку з документами в лісі. І поки план наступу не знайдено, стратегічна операція Червоної армії перебуває під загрозою провалу. Проте й у німецького командування цього плану немає. Тож воно посилає нову групу парашутистів, дібрану особисто обер-диверсантом Отто Скорцені. Та хіба здатен якийсь там Скорцені переграти контррозвідників зі СМЕРШу?

«СВІЙ» ТОТАЛІТАРИЗМ КРАЩИЙ НІЖ «ЧУЖИЙ»?

Уже із побіжного знайомства з головними сюжетними інтригами серіалу, як на мене, зрозуміла його головна настанова: «свій», «вітчизняний», «рідний», «радянський» (можете самі продовжити синонімічний ряд) тоталітаризм куди кращий за «чужий», «іноземний». Тому вірна служба йому є неабиякою чеснотою; єдине, чого не можна, — це переходити у цій службі певні межі, бути невиправдано жорстоким (виправдано — це можна), самозакоханим, цинічним і ласим до грошей і житейських насолод. При цьому найбільш ідіотичні команди високого начальства треба тихенько саботувати, у міру можливості проводити свою лінію, демонструвати лояльність партії та уряду — і так далі і таке інше. Що ж, на таку продукцію на значній частині пострадянського простору є не лише владне, а й достатньо потужне (особливо у Росії та Білорусі) соціальне замовлення. А водночас телепродукція такого гатунку, яка панує на телеекранах Росії, України та Білорусі (поряд із талант-шоу, «мильними операми» та поліційно-кримінальними серіалами), у свою чергу формує певні світоглядні настанови і соціальний попит на себе...

При цьому, вочевидь «відбілюючи» сталінський тоталітаризм (є в ньому недоліки, але ж це наша історія, це рідне...), автори «Смерті шпигунам» часом використовують брудні політичні прийоми. Скажімо, друга частина серіалу («Крим») закінчується таким написом на екрані: «11 февраля 1945 года Ялтинская конференция закончила свою работу. Решения, принятые Иосифом Сталиным, Франклином Рузвельтом и Уинстоном Черчиллем, создали такую систему мироустройства, которая позволила планете более чем на полвека забыть о том, что такое война».

Як прийнято казати, Геббельс відпочиває. Про локальні війни я мовчу — їх були десятки, нерідко довготривалих, із мільйонними жертвами (як-от війна у В’єтнамі, яка точилася з початку 1960-х до 1975 року, чи ірано-іракська війна 1980 —1988-го років). А радянське вторгнення до Афганістану — що, його не було ніколи? І під’юджуваних СРСР воєн на Близькому Сході — також? Але ж була в цей період і війна особливого роду — війна, яку Об’єднані Нації вели в Кореї проти Сталіна, Мао та Кім Ір Сена. І Черчилль (на той час знову британський прем’єр) посилав британців воювати проти Сталіна та його сателітів за ті самі ідеали й під тими самими прапорами, що й проти Гітлера та його сателітів. Тільки дивом та війна 1950 — 1953 років, у якій втрати всіх сторін становили понад два млн людей, не переросла в ядерну.

Іншого плану, але в цьому ж стилі — не менш брудний прийом, покликаний посмертно обплювати видатного дослідника Світового океану Жак-Іва Кусто. Мовляв, усі ці «буржуї» були проти СРСР, весь той триклятий Захід... У першій частині серіалу стверджується, що начебто режим Віші (Франція) постачав винайдені Кусто акваланги німцям. Але ж Кусто був учасником Руху Опору. Учасники перших експериментів із аквалангом, вони ж його розробники — Кусто, Ганьян і Дюма, — ховалися від окупантів, робили свою справу таємно від них. Серійний випуск аквалангів було розпочато після закінчення бойових дій на території Франції, а під час дії фільму (серпень 1944 року) цього не було. Ба більше: в серпні 1944 року уряд Віші якраз збирав манатки, тікаючи з Франції, і взагалі — з листопада 1942 року, коли нацисти окупували всю Францію, він являв собою суто номінальну владу... На перший погляд, дрібниця, але складається враження, що авторам фільму приємно мимохідь оббрехати всесвітньо відомих людей, борців Опору.

І ще одне. Дія трьох «сезонів» серіалу відбувається на населених переважно українцями теренах (хоча Старий Оскол із «Ударної хвилі» й розташований на території Російської Федерації, але ж це Слобожанщина, де тоді в побуті панувала українська мова). І що ми бачимо і чуємо? Німці чогось між собою розмовляють німецькою, росіяни — російською, а українці... теж російською, навіть у селах. Вряди-годи з вуст деяких епізодичних персонажів звучать або «тарапуньківський сленг» української мови, або українські слова, вимовлені з московським акцентом. ГадЯч — так зве свою «малу батьківщину» начебто уродженець цього міста. Знаєте, Україна без українців — так далеко навіть нацисти у своїх планах не заходили.

КІНОЛЯПИ

У порівнянні з усім цим пірсинг в однієї з героїнь «Смерть шпигунам-1» (сільської дівчини!) і розмова персонажів цього фільму влітку 1944 року про стрічку «Подвиг розвідника», яка вийшла на екран 1947 року, — це дрібниці. Так само, як і бетонні шпали замість дерев’яних на залізниці, як і китайські ножиці з покритими пластиком вушками. Так само, як і добре виголені герої та нафарбовані героїні, навіть тоді, коли вони — за сюжетом — декілька діб блукають лісовими хащами.