Смислова зношеність...

Телеканал «NEWS ONE» продемонстрував вибачення керівника місцевого телебачення Оренбурзької області Російської Федерації, яке смачно плюнуло в обличчя всьому українському співтовариству, зробивши й показавши телепасквіль до 199-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка, в якому панувала звинувачувальна стилістика радянських прокурорів школи Ульріха — Вишинського. Добалакалися навіть до якихось «паралелей» між Шевченком і біснуватим фюрером. Телевізійна начальниця холодно й байдуже прочитала текст вибачення, а потім настільки ж сухо й безпристрасно повідала про те, що в Росії дуже люблять українську культуру взагалі й поезію Шевченка зокрема. На відміну від агресивної антиукраїнської витівки, вибачення відчуття щирості не викликали.

Те, що сталося, — абсолютно не випадкове. І його не слід розглядати як усього лише прикру аномалію в загалом доброму становищі російсько-українських відносин. Сьогодні ситуація в Україні та довкола неї така, що бути наївними й довірливими — смертельно небезпечно. Те, що сталося в Оренбурзі, було б неможливим без масової українофобії в сусідній країні, на що ні в якому разі не можна закривати очі. Адже саме до цього закликають нас деякі вітчизняні «мислителі», схильні до повторення старих, ще радянських фестивально-декадних схем «дружби народів».

Національний сон, навіяний ліберальними «співцями», як правило, закінчувався для українців дуже погано, про що вичерпно точно написав настільки несимпатичний оренбурзькому телебаченню Шевченко: «...присплять лукаві і в огні її окраденую збудять...». На жаль, коли починаєш аналізувати українські поразки, там майже завжди знаходиш надміру активну групу «політичних сирен», великих фахівців з виготовлення національного «снодійного». Один лише Володимир Кирилович Вінниченко чого вартий з його нездоровим пацифізмом у воєнний час.

Коли вирішувалася доля Європи, коли поляки, чехи й словаки, латиші, литовці, естонці, фіни нервово формували свої армії, Вінниченко — цей літературний геній і політична нікчемність — закликав українців нічого не робити: «Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші. Запахло димом гармат, свіжою кров’ю, гнилим трупом. Не своєї нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба армії, а знищення всяких постійних армій. Чим же захиститися нам? Що поставити проти ворожого штика? Розуміється, є гарячі голови — перш усього кидається відповідь: проти ваших штиків ми поставимо наші штики. Тільки військо, тільки багнети врятують бідну неньку Україну. Ах, та проклята віра в багнети! Яка та поверхнева думання! Не своєї армії нам треба — а знищення всякої постійної армії взагалі!» Результат відомий. Якщо крихітна естонська нація призвала до війська 100 тисяч бійців (кожного десятого естонця), то багатомільйонна Україна лише 80 тисяч (і це разом з галичанами з УГА, що прийшли з-за Збруча). Естонці, поляки, фіни, литовці перемогли, їм пощастило, в них не було свого Вінниченка.

А в світлі оренбурзького інциденту ще дивнішим (якщо не сказати різкіше) виглядає прагнення Партії регіонів проводити урочистості з нагоди 200-річного ювілею Тараса Шевченка спільно з Російською Федерацією. По-перше, якщо країна не здатна самостійно відзначити ювілей свого національного генія й звертається по сприяння до іноземців — це виглядає негарно й ставить під сумнів її суверенітет. А по-друге, ми, швидше за все, отримаємо ще безліч інцидентів, подібних до оренбурзького. Вшановування Шевченка силами самої України було б найбільш правильним і гідним.

ВІДСУТНІСТЬ КОНКУРЕНЦІЇ — НА КОРИСТЬ НЕ ЙДЕ. НІКОМУ

Востаннє глядачам подарували телевізійний бенефіс представника Адміністрації Президента Андрія Портнова, що супроводжувався одночасною прямою трансляцією з Лук’янівського СІЗО міста Києва. Портнов обдарував типово нудним звітом чиновника. Увагу привернуло лише твердження юриста, що нібито рівень злочинності в Україні не зростає. Дивно, оскільки деякі нардепи, спираючись на офіційну статистику Генеральної прокуратури, доводили в телеефірі протилежне.

Один з адвокатів Юлії Тимошенко Микола Сєрий стверджував, що дітище пана Портнова, Кримінально-процесуальний кодекс, є незавершеним (нагадаємо, що після прийняття КПК «День» опублікував велику кількість різних думок експертів щодо нового кодексу; читайте їх на сайті www.day.kiev.ua — Ред.). Непорушним в Україні залишається й радянський суд, де практично немає виправдувальних вироків (якщо ти потрапив у цю «машину», вона має стерти тебе в порошок, або, як полюбляв висловлюватися Берія, в «табірний пил»), і вкрай низький рівень змагальності звинувачення й захисту.

Микола Сєрий нагадав: якщо старий КПК чітко говорив про відповідальність прокурора й слідчого за незаконні дії, то тепер усе розмито, й норми про відповідальність стануть мертвими. Святослав Олійник, колишній прокурор і народний депутат, визнав факт кругової поруки прокурорів, які ніколи не притягують один одного до відповідальності.

Андрій Портнов натхненно вихваляв Президента Януковича, заявляючи, що лише завдяки йому ситуація в правовій сфері України покращилася. Безконечні реверанси в бік головного начальника нагадали минулі часи з їхньою обов’язковою формулою: «І особисто дорогий Леонід Ілліч». Програма була абсолютно апологетичною й болісно нудною. Відсутність телевізійної конкуренції не пішла Шустеру на користь. Утім це, напевно, був той випадок, коли не Шустер вибирав собі сюжети, а йому їх вибрали.

Шустер запропонував гостям у студії відповісти на запитання, чого вони найбільше бояться: тюрми, «суми» або нічого. 46% відповіли, що найбільше бояться тюрми. А після розповідей Портнова про КПК тих, хто боїться, в студії стало 56%.

Коли правознавці пішли, стало жвавіше й цікавіше. Тепер уже обговорювали масові звільнення працівників на колишньому заводі «Криворіжсталь». Савік запросив до студії Наталію Королевську, міністра із соціальних питань, запитавши її, що збирається робити уряд з такою великою кількістю потенційних безробітних. Королевська почала бадьоро озвучувати чергові фантазії влади про стрімке зростання національної економіки, не забуваючи нахваляти Президента. Особливо розчулила її обіцянка збільшити пенсії тим учасникам бойових дій, які дожили до... 85 років. А чому не до 90? Навіщо ж позбавляти громадян стимулу до довгожительства? Після оголошення цієї «благої вісті» Королевська накинулася на опозицію, яка «не працює», висловивши переконання, що між народом і депутатом — прірва. Цікаво, вона мала на увазі й колишнього нардепа від БЮТ Королевську Н.? Мабуть, між народом і міністрами — цілковита й зворушлива єдність... На жаль, безпардонна демагогія стає вже фірмовою манерою Н.Королевської. Чи їй дозволяти собі моралізувати? Вона обдурила людей щонайменше двічі. Уперше — коли обиралася до ВР від БЮТ під відповідними гаслами, а потім покинула цю політичну структуру. Удруге — коли на чолі «Україна — вперед!» на виборах 2012 року виступала з публічною критикою влади, а потім у цю найгіршу владу пішла працювати. Але багатьом у студії пристрасні промови Королевської сподобалися, напевно, хочуть бути обдуреними втретє. Коли люди хочуть бути обдуреними — це непереборна сила.

Дуже коротко й чітко, в стилі римського народного трибуна виступив нардеп від «Батьківщині» В’ячеслав Кириленко, заявивши: «Офіційний бізнес сьогодні мусить усе зароблене віддати, часто на кілька місяців наперед. Які ж можуть бути зарплати? Нестримно розвивається лише бізнес «друзів». У країні все розкрадається. Звідки ж щось візьметься? Треба міняти все й у першу чергу провести дострокові вибори президента».

Шустер ввімкнув телеміст з Прагою, де перебував Петро Порошенко, який нещодавно відвідав керівні органи ЄС у Брюсселі. Савік поставив йому гостре запитання: як сьогодні Захід реагує на справу Власенка, яку європейці назвали провокацією? Шустер особливо звернув увагу на те, що ніколи раніше в Європейському Союзі не використовували подібну лексику. Порошенко з ним погодився, зауваживши, що якщо подібні провокації продовжаться, то Україні ніхто не віритиме.

Отже, дещо цікаве в «Шустер-LIVE» було, хоча відчувається певна смислова зношеність, вичерпаність внутрішнього творчого ресурсу. Рано чи пізно цей виклик переживає будь-яка програма. Зокрема, останній «Політклуб Віталія Портникова» на ТВі теж був нудним і передбачуваним. Відчуття посилила присутність на зустрічі журналістів і деяких народних депутатів. Журналісти, які там збираються, далеко не генії, але нардепи. Вони всі відчайдушно піарили свої партії й вихваляли партійних лідерів. На запитання, як вони збираються боротися з бідністю, безробіттям і колосальним зовнішнім боргом, депутат Ємець порадив узяти їхні законопроекти й почитати. Ні, це самі депутати, якщо вони правильно розуміють свою місію, зобов’язані нести законопроекти в маси, пояснювати, доводити, переконувати й забезпечувати цим законопроектам народну підтримку. А говорити про те, як вони багато працюють, можна без кінця. Головне, що результатів не видно... Отже, й у програмі «Політклуб» намітилися деякі ознаки творчої безвиході. Такою є природа телебачення: тут треба постійно шукати, ніколи не задовольняючись досягнутим.

Щоправда, ТВі нарешті після всіляких малоцікавих, але схильних до самопіару осіб, допустив у програму «Лекції та події» серйозного вченого, професора Києво-Могилянської академії Ларису Масенко, яка прочитала цікаву й більш ніж актуальну для сучасної України лекцію про мовну політику, з якої й автор цих рядків узяв для себе багато корисного. Зокрема, професор Масенко розповіла про таке маловідоме широкій публіці поняття, як «мовна стійкість», тобто здатність носіїв мови зберігати її навіть у найнесприятливіших обставинах, протистояти натиску мовної асиміляції. Виявляється, ще в 60-х роках минулого століття московські лінгвісти поділили мови народів СРСР на «перспективні» й «неперспективні». До перших віднесли ті, носії яких вирізнялися фанатичною відданістю рідній мові: естонську, латиську, литовську, грузинську, вірменську, а до других ті, носії яких мовної стійкості не демонстрували. З «неперспективними» в процесі «будівництва комунізму» мусило статися те, що й з неперспективними селами, тобто «природне» вимирання... Першими номерами в цьому сумному списку йшли білоруська й українська мови.

Зрозуміло, що питання мови в наших умовах є політичним питанням. Утім воно скрізь і завжди було таким. Недаремно казали стародавні римляни: «Чия мова — того й влада». Тому мовна боротьба в Україні — це боротьба за саме існування країни й нації, за нинішній статус і політичне майбутнє України. Ось чому зміцнення української мови, розширення сфери її вживання викликає настільки бурхливу реакцію тих, хто розглядає незалежність України як тимчасове явище. Зміцненню української могла б сприяти й реформа правопису, але вона була, за словами професора Л.Масенко, дискредитована, передусім російськомовними виданнями, яких це найменше обходило. Чимало російськомовних ЗМІ долучилося до цієї дискусії з особливою люттю, що змушувало підозрювати деяку національно-політичну заангажованість.

Лариса Масенко звернула увагу на трагічні наслідки для української ідентичності втрати національного інформаційного простору, навівши як приклад телесеріал «Віталька» на каналі «ТЕТ». У фільмі головний герой — єдиний, хто розмовляє якоюсь подобою української мови; і цей герой найогидніший, з явними ознаками недоумства, сексуально занепокоєний невдаха, я кого постійно зневажають й цураються дівчата, примітивний і нетямущий. Тонко й невимушено до підсвідомості української молоді інфільтрується відраза до українського як «непривабливого, жалюгідного й безперспективного». Це вже не «лобові» заклики, а витончена пропагандистська робота. І ніякі ліберали, мультикультуралісти й захисники всіляких меншин із цього приводу не обурюються. А даремно. Історія неодноразово демонструвала, чим подібні пропагандистські витівки у результаті закінчуються.