Спецоперація «Труба»?

Цього разу Шустер організував бенефіс російського політика Бориса Нємцова, який через дивне непорозуміння має репутацією друга України. Утім, як і слід було очікувати, весь демократизм цього демократа закінчився на українському питанні. Нємцов натхненно закликав українців здати свою газотранспортну систему Росії. Причому логіка була вельми пікантною: ваша ГТС погана, тому віддайте її. Ну, якщо вона настільки погана, то навіщо ви так прагнете її забрати? Швидше за все, Росія має тут далеко не економічні інтереси. Адже наша ГТС для РФ — приблизно те саме, що Суецький канал для Єгипту. Труба пересікає нашу країну зі сходу на захід і ділить її навпіл. Контроль над нею — це й контроль над територією. Якщо труба стане власністю Росії, вона зможе постійно інспектувати її на всій довжині, присилаючи своїх фахівців, створюючи свої органи управління, свої охоронні структури. У разі того, що в Москві можуть назвати загрозою транснаціональній газовій магістралі, можливе й введення якихось підрозділів для того, щоб перешкодити цій самій загрозі. Спираючись на трубу, РФ зможе взяти під контроль і всю газорозподільчу систему України, впливаючи на соціально-економічну ситуацію й політичне життя на рівні області, міста, району. А двосторонній консорціум зі спільного українсько-російського управління українською трубою означатиме замасковану форму її передання «Газпрому». Як гранично зрозуміло пояснив нардеп Сергій Соболєв, Білорусь теж починала цим: 50:50 володіння Мінськом і Москвою білоруською ГТС. Результат на сьогоднішній день: Москва має 100% ГТС Білорусі, а Мінськ — 0.

А Нємцов погрожував всілякими бідами Україні, якщо вона не здасть ГТС. Дуетом з ним співав парламентський «диригент» Партії регіонів Михайло Чечетов. І навіть стверджував, що якби вчасно здали свою трубу, то не було б ні Північного потоку, ні Південного. Від Чечетова важко вимагати розуміння геополітичної ситуації.

Дуже показово, що в Шустера не було відомих висококваліфікованих і об’єктивних експертів з питань газового ринку — Гончара, Нарбута, Боровика й інших, у присутності яких брехати й лякати було б складно.

Нємцов також продемонстрував повне й дуже дивне для опозиціонера нерозуміння природи російського капіталізму, що перебуває під повним диктатом влади, й тому московський гість розповідав казки на тему: «Це лише бізнес — і нічого більше». Мабуть, доля Михайла Ходорковського нічого не навчила. Або це в Нємцова спрацьовує експортний, саме для України, варіант світобачення? За ГТС Україну потягнуть і втягнуть до Митного союзу, Євразійського союзу, Ташкентського пакту, а в перспективі й до Російської Федерації на правах Татарстану. Гість лякав страшною карою, якщо Україна звернеться до міжнародного арбітражу. Напевно, не знає Нємцов, що й Польща, й Чехія зверталися, виграли й скасували такі ж кабальні пункти угоди з «Газпромом», які є й у разі України. Демократ російського розливу демонстрував велике невдоволення, коли 90% людей у студії проголосували за те, щоб нашу ГТС Росії не віддавати.

Підсумки голосування тим цікавіші, що, за визнанням Шустера, в студії було чимало прибічників Партії регіонів. Він не сказав, скільки саме, але цілком можливо, що більшість. Шкода, що він не завжди зізнається в таких пікантних фактах, а то й уся його «соціологія» сприймалася б інакше.

Потім перейшли до обговорення парламентських справ. Нев’янучий Чечетов ділився враженнями від блокування опозицією Верховної Ради. Скаржився, що якби не блокування, регіонали ухвалили б урочисте рішення про європейську інтеграцію. Ціна такому рішенню, хоча ще не факт, що його б проголосували, повний нуль. Поки сидять Тимошенко й Луценко, нічого нам на західному напрямку не світить. А декларації — вони і є декларації й нічого більше.

І нарешті, Юрій Кармазін спробував пояснити свою позицію у справі про судове позбавлення депутатських мандатів панів Домбровського та Балоги. У цьому випадку ми знову бачимо іронію історії, коли добро стає знаряддям здійснення задумів зла. Адже формально Кармазін усе зробив правильно, звернувся до суду, у виборчих кампаніях Домбровського та Балоги дійсно не все було бездоганно. І суд начебто прийняв справедливе рішення. Але латинська максима: «Нехай відбудеться правосуддя, й нехай загине світ» мені дуже не подобається. Я б вважав за краще пожертвувати правосуддям, але врятувати світ, а в цьому випадку — Україну. Хоча хотілося б зберегти й одне, й друге.

Кармазін об’єктивно сприяє використанню судів (він не знає, хто їх нині контролює?) для маніпулювання депутатами. Влада дістає можливість «прибрати» будь-якого неугодного депутата-мажоритарника. Чинячи юридично й морально правильно, Кармазін, проте, відкриває ящик Пандори, проти своєї волі сприяючи подальшому зміцненню самовладдя в Україні. Причому покарав він саме тих депутатів, які не прилучилися в парламенті до Партії регіонів... Схоже на торжество правосуддя, але радості не відчувається.

Відомий журналіст Чаленко написав на одному із сайтів, що нібито програма Ганни Безулик «Справедливість» не потрібна телеканалу «Інтер», оскільки до студії не приходять представники влади й опозиції. Опозиція, до речі, приходить. На трьох передачах уже встигли побувати і Арсеній Яценюк, і Геннадій Москаль. Був і Олег Зарубінський від фракції ПР. «Справедливість» Ганни Безулик — досить цінне придбання для «Інтеру», оскільки програма за насиченістю, реальним драматизмом дискусій, виразністю, темпоритмом стоїть на голову вище нудних нічних пильнувань «Великої політики» Є.Кисельова. Це не означає, що «Справедливість» позбавлена недоліків. Але в головному «Справедливість» для «Інтеру» — це все-таки крок уперед. Щоправда, не знаю, чи буде й у цій програмі пан Чаленко завсідником, як у Кисельова.

А цього разу в гості до Безулик прийшли колишній бютівець, а нині близький до правлячої партії юрист з «гнізда Портнова» Святослав Олійник і його опозиційний опонент Геннадій Москаль. Дискусія почалася дуже гостро: Москаль і ще один опозиціонер Арсен Аваков назвали пана Олійника «тушкою», він емоційно заперечував. Ведуча жорстко сформулювала проблему: дуже багато українців не вірять правосуддю й виступають за суд Лінча. Чи не є подібне дефолтом держави й права?

Генерал міліції Москаль дещо раніше на ТВі повідомив з посиланням на офіційні дані ГПУ страшні цифри, як виявилося, лише в січні поточного року в Україні сталося більше вбивств, ніж за весь 2012 рік. На думку Москаля, новий Кримінально-процесуальний кодекс погіршує правову ситуацію в країні й спрямований не проти злочинності, а проти політичних опонентів влади.

У ньому юридичної сили замість справжніх свідчень набули плітки й чутки. Перші наслідки цього дивного документа вже даються взнаки. Наприклад, як повідав Геннадій Москаль, суддя у справі Щербаня оштрафувала Юлію Тимошенко за неповагу до суду, хоча її там, на суді, фізично не було. Залишається гадати, як вона могла образити суд на відстані кількох сотень кілометрів. Генерал міліції навіть висловив упевненість, що чимало наших суддів елементарно не знають законодавства. А адвокат Тетяна Монтян публічно засумнівалася в розумовій повноцінності творців нового КПК, який породив безліч нових зловживань. Тепер багато злочинців мають можливість після скоєного довго розгулювати на волі, корупціонери й розкрадачі держмайна отримали чудові шанси уникати СІЗО, який залишається для менш привілейованої публіки.

Після довгої перерви «вийшов у народ» Сергій Головатий, який виголосив чудову промову, гідну римського Форуму, що змусила згадати Демосфена, Цицерона й частково Мірабо у французькому Конвенті. Автор цих рядків, будучи цінителем античної риторики, відчув справжню насолоду. Юрист Головатий назвав суддів України «негідниками» й «мерзотниками». Це була його відповідь на запитання Безулик, ким вони є — «слугами закону», «правопорушниками» чи «жертвами системи». Не пощадив Головатий і Верховну Раду, де сам перебував багато раз у різних фракціях і в різній якості, звинувативши законодавчий орган у «свавіллі диктатури більшості». Гарно говорить Сергій Петрович, красиво, безвідносно до всіх інших обставин.

Нардеп від «Батьківщині», адвокат Павло Петренко негайно запропонував провести люстрацію суддів, передусім на предмет їхніх реальних доходів. Головатий висловив побоювання, що відновленню юстиції (тобто справедливості) завадить корпоративна солідарність суддів, мовляв, жоден суддя не посадить іншого. Тут пан Головатий помиляється, є прецеденти, наприклад, львівський суддя Ігор Зварич, якого колеги благополучно посадили. А громадський діяч Максим Голосний запропонував запровадити відеофіксацію всіх судових процесів. Зрозуміло, що судочинство в Україні досягло межі падіння і з цим треба щось робити. Але хто робитиме? Чи може бути нормальне правосуддя в країні, де немає цивілізованої політичної системи? Де немає нормальної взаємодії між владою та суспільством? Де країною керує не Конституція, не державні інститути, а купка людей, що дають підстави підозрювати їх у самозванстві...

Судова система сама себе не реформує. Потрібен зовнішній поштовх. Але де ті здорові соціальні тканини суспільства, які зможуть його зробити? Чи треба зайвий раз казати, що, судячи з усього, нинішню владу наявна система правосуддя цілком влаштовує? Проте якщо не відновити законність у судовій системі, а для цього зробити її незалежною від влади й політичних партій, то Україну може накрити хвиля чергової «коліївщини», коли суд Лінча стане «нормальним» способом розв’язання конфліктів і суперечок. Такий суд виникає там і тоді, де й коли утворюється правовий вакуум або через відсутність правосуддя, або через перетворення його на пародію на правосуддя. У нас в Україні йдеться про другий випадок. Чи вистачить розсудливості владі, щоб упередити можливу хвилю «народного правосуддя»? Чи спрацює інстинкт самозбереження?