Спокій нам лише сниться...

Днями, переглядаючи програми Першого Національного каналу, шеф якого пан Аласанія зворушливо розповідає нам про грядущу красу й користь для України суспільного телебачення, натрапив на чергового гостя Дмитра Гордона — пані Нарусову, у минулому депутата та сенатора Російської Федерації. Серед іншого Нарусова детально розповідала про неабиякі особисті достоїнства В.Путіна, а Д.Гордон їй постійно піддакував, демонструючи крайню зацікавленість. До росіянки претензій немає, для неї Путін друг сім’ї, учень її покійного мужа (до речі, такі вихованці не роблять честі російському демократові Анатолію Собчаку). А от українському журналістові Дмитру Гордону є що пред’явити, як і керівництву Першого національного. Зараз, коли російський диктатор руками диверсантів і найманців вбиває наших людей, не час і не місце розписувати його особистісні позитиви. Урешті-решт, в колах берлінської еліти 20—30-х років минулого століття один нереалізований художник з зачесаним набік волоссям і вусиками теж користувався репутацією вельми світської й симпатичної в спілкуванні людини. А жіночки цінували його як галантного кавалера. Але чи стало від цього жертвам його політики легше?

НАРИВ ЗРІВ ДОВГО

«5-й канал» узяв інтерв’ю у Левка ЛУК’ЯНЕНКА. Інтерв’ю на загальну тему, так би мовити, історіософського характеру. Позиція патріарха національно-визвольного руху давно відома, й він її, на відміну від більшості українських політиків, людей-флюгерів, не міняє. Але йому поставили питання: як оцінювати нинішнє місце Юлії Тимошенко в українській політиці. Пан Лук’яненко відповів, що, на його думку, вона відірвалася від розвитку подій в країні, перебуваючи в ув’язненні, і не завжди адекватно й точно їх сприймає.

Ну, автор статті може висловитися й сильніше. Криза в «Батьківщині» далеко не закінчилася, найдраматичніші внутріпартійні потрясіння ще попереду. Нарив зрів довго. Специфічна кадрова політика, відсутність реальної взаємодії з первинними організаціями в регіонах (а часто де-факто відсутність і самих організацій), продаж депутатських мандатів і як наслідок «тушканізація» депутатського корпусу партії, вождизм лідера і слабка здатність до колегіальної діяльності, кумівство й непотизм (дещо карикатурним проявом чого стали батько й син Табалови), нездатність до чесного аналізу провального перебування при владі в помаранчевий період — весь цей колосальний тягар помилок і гріхів мав придавити партію і він її придавив. Дуже знаковим у цьому сенсі був перший феноменально невдалий виступ Тимошенко на Майдані, куди вона прибула в ролі «матері нації», покликаної врятувати народ. Але народ уже сам себе врятував від диктатури Януковича й втрати державності та хотів почути не театральні заклики, а конкретну, чітку і здійсненну програму капітального ремонту країни. І не почув. Потім почалася війна, і Ю.В. загорілася миротворчістю на Донбасі й створенням «Національного спротиву». Довкола неї з’являлися якісь люди в камуфляжах, лунали грізні заяви, а потім раптом усе стихло. А після президентських виборів з публічного простору зникла й сама Тимошенко. Де ж її добровольчий батальйон? Знайомий політолог, вхожий у «Батьківщину», сказав, що Юлії Володимирівні більше не цікавий цей проект. Але як відповідальному політику може бути не цікавий захист Вітчизни?

Важко сказати, що ще може вдихнути життя в «Батьківщину» й що ця партія може запропонувати, окрім звичних урядово-парламентських інтриг? І чи відбудеться «друге пришестя» Юлії Тимошенко? Воно можливе, якщо нинішній Президент наробить надто багато помилок. І тоді народ, як за соломинку, може вхопитися за політика Тимошенко. Але виключно через відчай. Проте якщо Порошенко діятиме правильно й очікувано, не нехтуючи національними інтересами, не піддаючись як ворожому, так і дружньому тиску, то Юлія Володимирівна шансів не має. Усе треба робити вчасно. У неї був шанс...

На «5-му каналі» знову з пацифістською арією з’явився політолог Вадим Карасьов, який закликав до миру за будь-яку ціну. Особливо лякав мілітаризацією й засиллям генералів в українському суспільстві. Але ж в умовах війни це абсолютно нормально. США та Британія в період Другої світової війни дуже мілітаризувалися, завдяки чому й перемогли. Та й засилля олігархів і корупціонерів мене лякає більше, ніж гіпотетична влада генералів. Вожді Центральної Ради і УНР дуже боялися «бонапартизму», української військової диктатури й отримали більшовицьку партійну диктатуру. Особливо критикував Карасьов спроби оголосити воєнний стан і розповідав казки про «уразливість» Путіна як «капіталіста», який, мовляв, окрім фінансових, ніяких інших інтересів не має. Що ж, на кожну людину впливає її коло спілкування, й Карасьов переплутав російського вождя з нашими рідними українськими бізнесменами. Путін же є досить упертим, якщо не фанатичним, носієм імперської ідеї й уже проявив готовність в ім’я її жертвувати реальними фінансовими інтересами Росії, що цілком вписується в їхню багатовікову національну традицію. Біс із ним, з втратою десятків мільярдів доларів, головне — «Крим наш»! Манія імперської величі дуже часто для російського суспільства на чаші терезів переважувала все інше. У нас же, в Україні, починаючи з головного ринку країни, Верховної Ради, скрізь панує бізнесове мислення, торги з будь-якого приводу, переконаність у тому, що в будь-якому питання можна сторгуватися, продати й купити. Ось чому безідейна українська влада програє, стикаючись хоч з якоюсь ідеєю, навіть такою провінційно убогою, як ідея «Русского мира». Для російського соціуму в його нинішньому напівбезумному стані імперська ідея є самоціллю. Протверезити може лише шок поразки або надмірних втрат. Здавши Крим, влада від партії «Батьківщина» зробила дуже погану послугу Україні, подарувавши Кремлю й усій російській нації збуджуючу спокусу легкого й майже безкровного завоювання колишніх територій «союзу непорушного». Тому натяки Карасьова на якусь можливість сторгуватися з Путіним — абсолютно безглузді. Адже це буде угода з дияволом, а такі угоди погано закінчуються.

МИР, А НЕ КАПІТУЛЯЦІЯ

Ось ми пережили так зване перемир’я й отримали більше сотні одиниць бронетехніки у терористів, а зараза почала поширюватися за межі Донбасу: вибухи на залізницях Харківщини, підривання моста в Запорізькій області, вибух газопроводу на Полтаві. Хто, власне, розраховував, що проросійські бойовики тихо сидітимуть на своєму донбасівському «п’ятачку»? Так, Карасьов відкрив «велику таємницю»: люди хочуть миру. Так, миру, а не капітуляції. Скільки ще, за Карасьовим, віддати українських земель, щоб утихомирити агресорів? Сьогодні проти України відкрито ще один фронт, спрямований на розвал української армії, — «миротворчість», коли на вулицях наших міст з’являються сумнівні жіночки, які агітують військовослужбовців дезертирувати. Ось один з їхніх плакатів: «Війну — геть, синку — додому!» Якби вони з такими плакатами з’явилися в Луганську й Горлівці, їх би перестріляли на місці — терористи не церемонитимуться. Але вони там не з’являться й не агітуватимуть бойовиків не воювати, не для того це все затівалося...

А наш Президент дуже піддається побажанням західних колег, які переживають черговий «мюнхенський синдром» зразка 1938 року. Сьогодні вони знову вимагають перемир’я на нашому південному сході. Можна, але не раніше, ніж будуть розбиті основні угруповання терористів і звільнені головні населені пункти регіону.

Віталій Портніков на «5-му» розповів, як успішно Ізраїль навчився маневрувати між своїми національними інтересами й інтересами західних спонсорів близькосхідного врегулювання, які часто намагаються реалізовувати свою політику за рахунок позицій Ізраїлю, що нерідко підштовхується європейцями до убивчих для нього поступок. Не слід забувати слова поета: «А нам своє робить...». Європейці поки не надали нам настільки істотної допомоги, щоб ми сліпо слідували їхнім настійливим побажанням.

На ІСТV у «Свободі слова» Андрія Куликова секретар РНБО Андрій Парубій розповів, що можливість прямого вторгнення російських військ до України існує. Тому доводиться тримати значні сили не лише в районі АТО, а й на інших ділянках кордону з «братнім народом».

Якби Захід поводився принциповіше, наше становище не було б таким складним. Але європейські цінності дуже часто не витримують конкуренції з газом, нафтою й ринками збуту. Але коли цінності обмінюються на матеріальні вигоди — це і є глобальна корупція.

Парубій сказав і про спроби в ЗМІ дискредитувати добровольчі батальйони, що беруть участь у АТО. Так, і дивуватися тут нічому, в наших ЗМІ теж діє потужна п’ята колона Кремля, що насаджувалася в Україні багато десятиліть.

Куликов повідомив, що в розмові з лідером Європарламенту Шульцем Петро Порошенко знову пообіцяв зупинити АТО. На жаль, здається, нова влада нічого не вчиться й готова нескінченно наступати на граблі. Адже такі зупинки деморалізують і руйнують армію, позбавляючи її довіри до Верховного головнокомандувача, без такої довіри військові не можуть ефективно виконувати свій обов’язок. Крок уперед — два кроки назад, так не можна воювати, це не танго! Парубій усі зупинки пояснював турботою про мирних жителів. Але чи треба рубати хвіст кішці по частинах, чи не надто це болісно? Може краще діяти швидше й рішучіше? А віце-прем’єр Володимир Гройсман розповідав, як ощасливлять Донбас місцевим самоврядуванням. Сумніваюся. Там необхідно спочатку вжити заходів щодо викорчовування політичних і ідеологічних основ тероризму. І зробити ставку нарешті на українських патріотів, які там є, а не на підкупну регіональну номенклатуру, якій 20 років давали карт-бланш на безконтрольне панування в регіоні (під керівництвом донбасівського олігарха). Чинити інакше — означає здати владу сепаратистам, а потім передати територію Кремлю.

Місцеве самоврядування — це улюблена словесна жуйка наших політиків. Ось воно, нібито, все вирішить. Колись так говорили про ринок, який, мовляв, сам усе відрегулює й влаштує.

Соціолог Євген Копатько знову співав «сагу» про «непочутий Донбас». Але почути чомусь вимагають не тамошню проукраїнську більшість, а промосковську дуже активну й галасливу меншість. Утім від цього регіонального соціолога нічого іншого й не чекав.

Наприкінці програми в студії провели голосування: «Чи загрожує Україні пряме військове втручання Росії?» 76% присутніх відповіли — «так»...