Сумні видовища

На ICTV у «Свободі слова» у вічного борця за свободу слова й нічим не обмежене журналістське самовираження Андрія Куликова все було як завжди: спокійно, флегматично й нудно. Нестерпна тягучість дійства не скрашувалася навіть реальною інтригою обговорюваного питання: чи здадуть Україну Путіну наші західні союзники, що постійно страждають від «мюнхенського синдрому» зразка 1938 року? Який нині переростає в «мінський синдром». Дедалі більше приходить розуміння того, що те, що сталося в Мюнхені, — це не якась прикра випадковість або виняток з правила, а, на жаль, постійна величина західної демократичної ментальності за останні 80 років, властива не лише лідерам країн Європи й Америки, а й суспільствам, які вони представляють.

Журналістка Сіліна запитала нардепів у студії: чи готується у Верховній Раді закон про місцеві вибори на окупованих територіях Донбасу. Це те, чого вимагатимуть  від нас союзники, чудово розуміючи, що в подібних умовах будь-які вибори будуть знущанням з самої їх ідеї. Зрозумілої відповіді журналістка не отримала, а нардеп від «Батьківщини» Григорій Немиря проголосив, що доки корупція залишається на найвищих рівнях нашої влади, Захід навряд чи стане з нами повноцінно співпрацювати. Формально правильно проголосив, але ми якось наївно розглядаємо цей самий Захід як осереддя всякої досконалості. Там теж вистачає корупції (звісно, не в  таких дико-демонстративних формах, як у нас) і  продажності, зокрема політичної. Пригадаємо, як часто там співробітничали з людоїдськими деспотичними режимами, якщо це давало вульгарну вигоду. Як часто закривали очі на правду, не бажаючи ускладнювати собі життя. Там дуже багато егоїстичності, лицемірства, непорядності, дурості, пожадливості й політичної короткозорості. І всі ці чинники слід мати на увазі, відстоюючи на Заході інтереси України. Не слід ідеалізувати Європу. Вона, проте, є для нас набагато меншим злом, ніж Росія. Воістину: краще з Європою втратити, ніж з Росією знайти. Григорій  Немиря  визнав пасивність української дипломатії (може, П.О. Порошенко повністю узяв на себе всі функції МЗС, зробивши  дипломатів простими виконавцями ідей єдиного продуцента зовнішньої політики?), дефіцит креативності, нездатність формулювати й пропонувати порядок денний на переговорах. Насправді, вже всі розуміють, що Мінський формат вичерпав себе. Потрібен якийсь інший, але Україна нічого не пропонує, чекаючи, коли інші нам нав’яжуть.

АЛЬТЕРНАТИВИ НЕМАЄ

Потім Куликов дав слово Рефату Чубарову й запитав його про продовольчу блокаду Криму. На думку глави Меджлісу, одна ця акція не змусить окупантів піти, але важливо звернути увагу світу на кримську проблему. Зокрема, дуже важливо покінчити із законом «Про вільну економічну зону Крим», завдяки якому через Крим перекачують величезну кількість товарів з України до Росії (а це вже економічна підтримка країни-агресора). Журналіст Шлінчак запитав Чубарова: «Чи не варто Україні створити міністерство реінтеграції Криму?» На думку лідера кримськотатарського народу, краще було б відновити роботу Ради міністрів Автономної республіки Крим на материковій Україні, хоча й міністерство теж не завадило б.

Політолог Олеся Яхно поцікавилася, чи можна повернути Крим раніше ніж за 10 років? Рефат Чубаров відкинув поширені у нас політичні легенди про те, що ми тут на материку побудуємо ідеальну Україну й Крим сам до нас проситиметься. Він запропонував подивитися на дві Кореї: північну й південну. Одна живе вже в космічному столітті, а інша в страшній  відсталості. Але реінтеграцією двох Корей і не пахне. Чубаров сказав: «Я не думаю, що ці питання можна відкладати на завтра. Ми не знаємо, які в майбутньому можуть виникнути нові чинники. А від повернення Криму залежить існування нашої держави України». Він правий. Крим цікавить Кремль не сам по собі, а як плацдарм проти України, як непотоплюваний авіаносець. Без подальшої експансії у володінні Кримом для Росії немає жодного сенсу. Перебування потужного угруповання російських військ у Криму буде для РФ постійною спокусою рушити далі. По суті, окупований РФ Крим — це пістолет, приставлений до скроні України. Вистрілити він може у будь-який момент. Григорій Немиря  запитав, як може блокада допомогти повернути українських заручників? Керівник Меджлісу повідомив, що після того як учасники блокади перекрили залізничну вітку, що веде до Криму на завод «Титан», на них вийшли люди, які побажали «домовитися». Організатори блокади їм сказали: поверніть нам Савченко, Сенцова, Чийгоза й інших, а тоді ми подумаємо...

Потім Куликов вивів до мікрофону представника Опозиційного блоку пана Пузанова, який гордо заявив, що ніколи не був членом Партії регіонів (мабуть, це вже поганий бренд). Демагогію цього нового видання партії Януковича слухати не хотілося, тому перемкнувся на інший канал. А пан Куликов перебуває в тепличних умовах без будь-якої конкуренції: ток-шоу Ганни Безулик так і не відновили, Шустера фактично вигнали з ефіру. Ось чому нудно-тягучий захід на ICTV зі змінними провокаційними фігурантами живе й процвітає, оскільки альтернативи немає. А хочеться, щоб вона була.

ВІЙНА Є ВІЙНА

На ТРК «Чорноморська» відбувся черговий телебенефіс Тараса Чорновола, який нині світиться на всіх телеканалах, виступаючи знавцем будь-яких тем. Сміливий Тарас не боїться ніяких проблем, докладно даючи детальні рекомендації, інколи шокуючи ризикованими узагальненнями. Зокрема, він повідав свою страшну здогадку, що нібито всі галичани, які за останні кілька років працювали в Росії (а це багато тисяч людей), були завербовані російськими спецслужбами й чекають сигналу від розвідцентру, щоб розпочати діяльність, спрямовану проти України. Особливо, на його думку, заражена агентурою Кремля Івано-Франківська область. А я дивився на мудрого гуру Тараса й думав, а був би він комусь цікавий, зробив би політичну кар’єру, будь у нього інше прізвище, не Чорновіл, а інше. До речі, це окреме питання про експлуатацію в громадській кар’єрі батьківського «політичного капіталу».

Чи звернув би увагу Михаїл Саакашвілі на просту російську дівчину Машу і запросив би її на високу посаду до своєї адміністрації, якби не була вона дочкою відомого Єгора Гайдара? Заберіть  у цих  людей їхні прізвища, й що залишиться? Хто вони самі по собі? Аргументація Чорновола була слабкою й непереконливою при надмірній емоційності спікера.

А Савіка Шустера мені довелося дивитися в Інтернеті. Я маю до нього серйозні претензії. Уже в період російської агресії Савік дав слово у своїй студії одному з найзатятіших кремлівських «пропагандонів» Максиму Шевченку. Так робити не можна. Війна є війна. «Червона лінія» існує для всіх, і Савік тут не виняток. Але закривати програму теж треба згідно із законом, а не якимись піратськими методами часів Кучми. І цього разу, як сказав Шустер, до нього прийшла податкова інспекція. Зрозуміло. Але ведучому вдалося зберегти самоконтроль, і далі все в студії йшло як зазвичай. Говорили про паризькі переговори в мінському форматі. Дали слово екс-послу США в Україні Стівену Пайферу. Він заявив, що якщо до 31 грудня 2015 року мінські домовленості не будуть реалізовані, Вашингтон покладе відповідальність на Москву. Можливо. А на кого покладуть відповідальність Берлін і Париж? Адже їм так комфортно тиснути на Україну, а не на Росію. Усе те, що відбувається, змушує нас усвідомити просту й очевидну істину: Україна має лише двох справжніх союзників — це українська армія й український флот. Але треба, щоб вони дійсно були українськими, а не осколками збройних сил СРСР, як ми це й бачили впродовж більш ніж  20 років.

Володимир Огризко звернув увагу на фундаментальну помилку, якої припускаються нині: ми (і Захід) постійно віддаємо ініціативу Росії. Путін створює проблему й потім пропонує іншим розв’язувати її разом з ним і під його керівництвом.

Потім перейшли до питання про події в Сирії.

Захід з його дуже стриманим ставленням до Путіна може  й догратися, як свого часу догрався з відомим єфрейтором. Близький Схід — це порохова бочка, й там не можна кидати запалені сірники, а тут уже не з сірниками, а з каністрою бензину скачуть. Путін може сконцентрувати в Сирії чималі сили авіації й сухопутних військ, за допомогою яких максимально роздути конфлікт, що призведе до нових мільйонів біженців до Європейського Союзу й до зростання світових цін на нафту (що для російської сировинної імперії критично важливо). А далі у цього міжнародного авантюриста безліч варіантів: можна рвонути до Перської затоки (у Москві вже заявляли про можливість бомбардувань в Іраку), можна зробити марш-кидок до Саудівської Аравії й перевернути вверх дном весь світовий нафтовий ринок, словом, перспективи, від яких у неврівноваженого диктатора має дух захоплювати. А вплутування в ці справи шиїтського й ворожого саудитам Ірану спровокує велику війну в регіоні, яку весь світ не розгребе, звісно, без допомоги «великого миротворця» Путіна, а він дуже дорого візьме за послуги. Інша річ, що ісламістські активісти потім хлинуть до Середньої Азії, Кавказу й самої Росії. Але це буде потім, а Путін (як і Гітлер) — тактик, а не стратег. Але з кожним днем ціна нейтралізації Путіна для світової спільноти нестримно зростає. Краще зупинити його зараз...