Своя гра. Проти всіх?

Іван МАЩЕНКО , незалежний експерт з питань телебачення і радіомовлення:

— По-перше, я не вважаю, що «Останній герой» чи московська програма «За склом» — це нові за формою програми. У котрий раз наші телевізійники копіюють прийоми, вироблені у світі. Я не хочу сказати, що це хороші чи погані програми. Але, чесно кажучи, іноді стає прикро, адже ТБ, навіть і радянське, все-таки розробило деякі власні форми і працювало з ними (наприклад, міжнародні телемости — винахід радянського ТБ, який потім розповсюдився по всьому світу). Якщо вже і брати чужі форми, то слід їх трансформувати — так, як це, наприклад, зробив той же Володимир Ворошилов у «Що? Де? Коли?».

Я не чув — якщо не брати до уваги деяких газетних публікацій — якихось надзвичайно схвальних відгуків про шоу «реального ТБ». Значить, відверто кажучи, щось не «зачіпає». Я сам дивився деякі випуски «Останнього героя»: принципи відсіву учасників, голосування, мотивація для масового глядача, мені здається, не зрозумілі. Що ж стосується російської програми «За склом», то, можливо, і є люди, яким цікаво підглядати в оцю замкову щілину. А я не вважаю, що це, так би мовити, — вершина телевізійної естетики. Відповідно, на запитання, чи є учасники цих програм героями телевізійного року, можу відповісти — ні, жодною мірою.

Я думаю, головним телевізійним героєм року у нас є не вигаданий герой, а реальний. Я б, наприклад, назвав Андрія Цаплієнка, який побував в Афганістані і не з висотного готелю давав репортажі, а проникав у «глибинку», на ту територію, де вже, на жаль, не один його колега загинув. Оце — мужність. Так, звичайно, можна сказати, що для зарубіжних кореспондентів, зокрема, стрингерів, здобувати такі гарячі «картинки» — це їхня професія. Але що стосується нашого українського телепростору, то це вперше (вперше!), коли наш кореспондент вів активну дослідницько-зйомочну роботу в гарячій точці. І тому треба і каналу, який його послав туди, а, головне, мужності самого кореспондента віддати належне.

Володимир ВОЙТЕНКО , професор, доктор медичних наук:

— На мою думку, в цьогорічному телевізійному сезоні маємо двох героїв. Одного — в межах своєї держави — України, а іншого — за її межами. Перший — то майор Мельниченко, а другий — то Осама бен Ладен. Не сказав би, що вони обидва мені однаково симпатичні, чи взагалі симпатичні, але мені видається, що найбільшу увагу до себе привернули саме вони.

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ , професор кафедри телережисури факультету кіно і телебачення Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого:

— На мій погляд, всі — без винятку — ці передачі, всі ці сюжети (кожний по- своєму) — рекорд ідіотизму. У системі цього самого ідіотизму я переможців не бачу. Але саме ідіотизм переміг — і телебачення, і здоровий глузд.

Не може бути героя у просторі, що зветься «зеро», нульовий простір. Немає ніякого переконливого змісту у всьому сучасному телебаченні — і західному, і пострадянському. Це я вам кажу, перепрошую, як викладач кафедри телережисури Київського театрального інституту.

Наталія ЗОЗУЛЯ , головний режисер ТРК «ЕРА»:

— Справжніми героями року, що минає, стали антигерої. Найперший з них — найбільш документальний, найбільш реальний і шокуюче щирий — Осама бен Ладен.

Інші герої, які шокують не менше, — неіснуючі. Це «підсадні качки» з жалісливими сповідями у «Великому пранні», «Моїй сім’ї» і т.д. Саме вони перекреслюють саму природу телебачення, з надзвичайною легкістю перетворюючи золото правди у мідяки брехні.

Ну, і треті — герої «реального телебачення» — «ящірки» і «черепахи», кожен з яких рветься стати останнім героєм (інших потрібно просто з’їсти!)

Тривожна тенденція у телебаченні — тотальне полювання на антигероя, пошук звірячого у людині, нелюдського.

Данило ЯНЕВСЬКИЙ , «1+1», ведучий «Першого мільйона»:

— У мене складне ставлення до телевізійних форматів так званого «реального ТБ». Мені здається, вони переступили через деяке табу, якісь загальнолюдські моральні цінності. У світі є дві безкінечні речі — милосердя Боже та людська дурість. Усе інше — не вічне. І йдеться тут не про телевізійну індустрію як таку. Йдеться про втрату людської інтимності. Адже можна публічно і сексом займатися перед телекамерами. Порнографія — це нелегальний, але мільярдний бізнес. Але людина, яка до себе ставиться з повагою, ніколи цього робити не буде. Тому що це переходить людсько-поведінкове табу. Це означає, що знімається те, що Фрейд називає супер-его. Педаль гальма «провалюється». Я говорю про своє особисте ставлення, але я б не став брати участь у проектах, подібних до шоу «За склом». Ніколи.

Є у людини якась частина душі, яку потрібно ховати від сторонніх, часто безпардонних поглядів. Я не засуджую. Я просто не приймаю. Це не моя гра. Людська гідність не продається за трикімнатну квартиру, навіть у Москві. Ну, не продається.

Моя гра — це «Перший мільйон» на каналі «1+1». А головні телевізійні герої року для мене — це команда нашого шоу.

Наталя ЛІГАЧОВА , головний редактор Iнтернет-видання «Телекритика»:

— Я не є прихильницею реального шоу тому, що вони, напевно, і справді показують нам т.зв. «правду життя». Тобто, мотивацію і способи досягнення цілей, які, цілком можливо, характерні для переважної більшості представників гомо сапієнс. Але так трапилося, що не те щоб я була вихована на «кращих прикладах світової повчальної літератури», а просто, очевидно, моя внутрішня організація така, що багато з цієї «правди життя» мені просто гидке. Я чудово розумію, що хтось одразу ж скаже: ой-ой- ой, видає з себе шляхетну панночку.

Але вся іронія у тому, що і корчити не треба. А всі мої проблеми у житті якраз і мали під собою ті підстави, що більшість сприймають навколишніх виключно у рамках ось тієї «боротьби за виживання» і безперервного прорахування «ходів», вигід та інтриг… Насправді ж, на власному прикладі я знаю, що, принаймні, є такі люди, які живуть більше почуттями й емоціями, ніж розрахунком.

І ось зараз разом зі мною дивиться «Останнього героя» (іншого ж «реального шоу» більшість українських глядачів не бачить) моя десятирічна дочка. І я постійно думаю про те, що ж вона з цих «картинок життя», де всі не тільки проти всіх, але ще й не відкрито, а інтриганськи, — виносить? А ще думаю про те, що для «позиціонування» себе у нашому дуже жорсткому світі воно, можливо, і корисно моїй Каті бачити подібне шоу, отримуючи для себе досвід «загальної нелюбові», скажімо так, або «загальної підозрілості». Можливо, це допоможе їй бути не такою простодушною, якою вона поки що є.

А з іншого боку, я чудово розумію, що з погляду того, що ми маємо на увазі, вимовляючи слова «порядність», «доброта», «людяність» і т.д. — то кращої риси, ніж простодушність, і немає…

Ось тепер і дилема: хто ж вони для мене, учасники «реального шоу» — герої? Антигерої? Чи просто «такі, як всі»? Конкретної відповіді у мене немає. Хоч, можливо, добре, що з’являються такі програми, які змушують про це думати. Точніше, було б добре, якби паралельно вони на нашому ж ТБ входили б до контексту інших програм — в яких би осмислювалися продемонстровані ними у режимі «екстріму» проблеми. На жаль, на нашому ТБ цього, насправді, немає. Тому й бачиться мені наше ТБ отаким класичним антигероєм, небезпека якого не стільки в особистій його «негарності», скільки у легалізації та зміцненні тенденції…

Щодо ТБ-героя… Підозрюю, що хтось обов’язково назве таким, наприклад, Осаму бен Ладена… Чи Буша… Мені ж здається, що насправді справжні герої поки що нашим ТБ достатньо не розкриті. Причому не тільки нашим ТБ, але й світовим.

Я маю на увазі, по-перше, тих, кому доводиться розплутувати будь-які драматичні і трагічні ситуації в історії через обов’язок своєї служби: солдатів, медиків, журналістів, співробітників Червоного Хреста і т.д. А, по-друге, тих, хто приймає рішення, — скажімо, як і щодо того, щоб запустити у хмарочоси літаки, так і щодо того, щоб почати закидати країну бомбами… Можна навести достатню кількість рішень і з нашої, української, дійсності, щодо прийняття яких дуже хотілося б заглянути в душу та мізки тих, хто їх приймає. Найголовніше питання, яке тут би могло спробувати поставити ТБ, звичайно, стосувалося б того ж, за чим ми так пильно спостерігаємо і у «реальному шоу»: мотивація та способи досягнення мети… Як, проте, і межі цих мотивів і способів.