Талантам потрiбно платити
— У тому стані справ, що склався на НТКУ, суб’єктивний чинник має певне значення, але не є визначальним. Визначальний чинник — це «совкова» система організації та фінансування діяльності НТКУ. Це виражається, насамперед, у зарегламентованості фінансової діяльності. Є три етапи. Перший — підготовка проекту бюджету НТКУ, під час якої розглядається питання, скільки необхідно коштів для того, щоб ТБ було якісним. Утворюється якась цифра, умовно кажучи, — «Х». Потом вона проходить центральні органи виконавчої влади, Кабмін, відповідні комісії Верховної Ради й урізається приблизно наполовину (це в середині 90-х років, зараз — на дві третини). Але все це зовсім не означає, що виробнича діяльність НТКУ буде профінансована на цю суму. Жодного разу за останні десять років цього не сталося. Щонайбільше, НТКУ фінансувалося відсотків на 50-60 вiд того, що закладено в бюджеті. Потім настає наступний етап, коли на рівні уряду й відповідних відомств здійснюється регламентація. От, наприклад, ставка або заробітна плата президента НТКУ — отака-то, заступникiв — 85 %, головних редакторiв — 70 %, ведучих — 50 % і т.ін. На основі цього будується сітка оплати праці. Така зарегламентованість не дозволяє керівництву, незалежно від прізвища керівника, стимулювати творчість, влаштовувати певний внутрішній конкурс тощо. Тому принципово реорганізувати НТКУ в рамках чинного законодавства й фінансового забезпечення (і порядку використання цих коштів) практично неможливо.
У цій ситуації потрібна принципово нова концепція, і називайте ТБ державним, суспільним — байдуже. Сенс полягає в тому, що талановитим людям сьогодні потрiбно платити, тому що існує реальна конкуренція. А якщо ведучий УТН отримує на порядок нижче, ніж ведучий будь-якої іншої аналогічної програми (на «Інтері», «1+1», «Новому каналі» тощо), то, звичайно ж, буде те, що ми спостерігаємо сьогодні: НТКУ — як полігон, на якому «прокочуються» таланти. Щойно вони починають трохи світитися певними гранями свого таланту, вони одразу стають працівниками інших компаній. Звісно, талановита людина йде туди, де є договірні відносини, а не залишається там, де їй кажуть: «Розумієш, ти хороший режисер (або оператор), але от у нас за сіткою, яка затверджена Мінфіном, сплатити тобі більше ніж 220 гривень, навіть якщо будуть гроші...». І це тягнеться вже роками. Тому люди й шукають інших варіантів, намагаючись отримати реальну надбавку до мізерної зарплати (йдеться про так звану несанкціоновану рекламу, замовні сюжети тощо). Це неправильно. Але якби керівник нормально платив, можна було б лаятися й звільняти, а так... Якщо людина працює 10-20 років на ТБ і домовляється за якусь окрему плату, що, наприклад, в сюжеті з виставки увага акцентуватиметься на певній фірмі, то протистояти цьому можна лише економічним шляхом.
До речі, про рекламу. Враховуючи невисокий рейтинг першого каналу, легенди про неправильне використання величезної кількості рекламних грошей залишаються просто легендами. Адже в нас близько 90% реклами на ТБ залежить від зовнішнього рекламодавця — закордонних фірм, у яких є усталений бюджет, посередники й пріоритети. Тому це сфера, скоріше, не державного, а приватних каналів, які борються за цю справу. А в бюджеті НТКУ (можливо, зараз щось змінилося) реальні рекламні гроші ніколи не були більше за два-п’ять відсотків. Тобто, знову ж таки, істотного впливу на якість програм, на преміювання творчих людей, на втілення якихось принципових речей ці суми не справляли (тим паче, якщо виробництво фінансується з бюджету хоча б на 70- 80%, за рахунок рекламних грошей можна стимулювати працівників телекомпанії, але якщо на виробництво обсягів держзамовлення, визначених на той чи інший рік, надається 40-45% від запланованого, рекламні гроші, якщо такі є, доводиться вкладати у виробництво, а не в стимулювання праці). Це з одного боку. З другого боку, за рахунок продажу рекламного часу третім особам завжди здійснювалася оплата, наприклад, міжнародним федераціям, Європейському Союзу за право трансляцій чемпіонатів світу з різних видів спорту тощо. Адже ті чи інші агентства прямо не йшли до НТКУ, а тільки під трансляцію розміщували свою рекламу. Ось тут, так би мовити, є певні моменти, коли можна сперечатися, правильно це чи ні. Але це вимушений захід, адже в бюджеті державному (і бюджеті НТКУ) грошей, наприклад, на трансляцію чемпіонату Європи з футболу немає. (А подібні трансляції — це питання рейтингу телеканалу. Для того, щоб телеканал дивилися, він має висвітлювати видатні спортивні події).
Що ж до співпраці НТКУ з комерційними структурами, то ніколи ця співпраця реального прибутку не давала (прибутковими ці структури будуть тільки тоді, коли НТКУ та комерційні структури будуть поставлені в рівні умови оплати поширення сигналу і коли в країні існуватиме реальний рекламний ринок. І це — ціла проблема, що виходить далеко за рамки НТКУ. На сьогоднішній день жоден теле- чи радіоканал — байдуже, державний він чи комерційний, не є прибутковим з точки зору реклами. Прибутки від реклами на будь-якому каналі не покривають витрат на виробництво й поширення сигналу). Взагалі, якщо говорити про те, на яких умовах здійснюється співпраця НТКУ з комерційними структурами, щодо кожного конкретного випадку треба говорити окремо. Є різні варіанти. Наприклад, комерційній структурі надаються в оренду приміщення, техніка для підготовки програм, а вона розраховується телепродукцією, віддає частку прибутку, якщо така є, від реклами. Або, наприклад, сплачує УЄФА та Міжнародній спілці телебачення та радіомовлення право трансляції матчів Ліги чемпіонів і т.ін.
Щоб змінити ситуацію, треба перейти на договірні відносини або на абонентну плату (як дехто пропонує), що фактично є податком на ТБ ненайвищого рейтингу. Я вважаю, що відносини НТКУ з державою мають бути за нинішніх умов договірними. Це могло б здійснюватися таким чином. Національна рада, уряд, Верховна Рада визначають необхідний обсяг мовлення та напрямок мовлення. Й під це надається певна сума з бюджету, підписується договір на виробництво й трансляцію програм на державне замовлення, але в ньому не розписано, скільки має отримувати ведучий, скільки кореспондент, скільки прибиральниця й т.ін, а визначено сумарне замовлення. Це дозволило б, влаштувавши певний конкурс, забезпечити виробництво конкурентоспроможної телевізійної продукції — приблизно в тих же умовах. Також на рівні уряду мають визначитися з розміром державного замовлення. Я абсолютно не впевнений, що це має бути, умовно кажучи, повних 18 годин ефіру на день, які є на сьогодні. Не виходить сьогодні з бюджету профінансувати виробництво більш ніж 6-8 годин — і не треба. Можна було б робити, скажімо, на 6-8 годин те, що називається державним замовленням, а решту часу використати інакше — вступаючи в кооперацію з виробництва й трансляції якихось інших програм (як від цього можна отримати прибуток — тема для окремої статті). Це могло б пожвавити ситуацію, чого наявна система просто не дозволяє зробити.
