Тамара ЩЕРБАТЮК: «Телебачення — це передусім форма спілкування»

Завтра у телепрограми «Надвечір’я», що виходить на Першому Національному каналі, ювілей — 25 років в ефірі. Проект увійшов до Національного реєстру рекордів України як найтриваліша передача на вітчизняному ТБ. Нагадаємо, що саме 25 років протрималось в ефірі CNN занесене до Книги рекордів Гіннеса шоу Ларі Кінга, останній випуск якого вийшов 2010 року. «Надвечір’я» — чи не єдина передача у нашому телепросторі, створена спеціально для людей літнього віку. У гості до програми приходять не лише знаменитості, а й самі глядачі зі своїми історіями, також численні народні колективи з усієї України.

Про рецепти тривалого життя від «Надвечір’я» та аудиторію проекту «День» розмовляв із його незмінною ведучою Тамарою Щербатюк напередодні ювілею.

— Тамаро Володимирівно, «Надвечір’я» визнали найтривалішою програмою на вітчизняному ТБ. Чим для вас є ця відзнака?

— 25 років в ефірі — це справді унікальний випадок. Зазвичай програми так довго не живуть. 1988 року, коли ми тільки починали, я й подумати не могла, що нас чекає таке тривале телевізійне життя. Звісно, для мене це велике щастя. Але найбільше я горда тим, що у програми є друзі по всій Україні, а на святкування ми чекаємо також і тих глядачів, які дивляться нас ще з 1990-х. Цікавий факт: по Україні існують клуби «Надвечір’я», наші глядачі організовують хори, ансамблі. Ми намагалися підрахувати, скільки вийшло програм за цей період, але потім я махнула рукою і вирішила, що ніяка холодна цифра не зможе передати того, що пережито за цей час, тих зустрічей, що відбулися, тих доль, про які ми розповіли...

— Із чого почалося «Надвечір’я»?

— Як не дивно, привід був зовсім несерйозним. Я тоді викладала на факультеті журналістики, але мріяла повернутися на телебачення. До цього вела програми для дітей та молоді на київському ТБ. У ті часи був лише прямий ефір. Багато хто з журналістів його не любить, але мені дуже не вистачало того особливого відчуття, і я вигадала «Надвечір’я», яке стало першою програмою для людей літнього віку. Пізніше аналогічні з’явилися у Москві, Таллінні, але вони швидко зникли. Певний час програма виходила на всесоюзному екрані, її навіть спеціально перекладали російською. Пам’ятаю, нам тоді писали багато українців з Сибіру, Камчатки, з усього Союзу.

— Як ви вважаєте, завдяки чому «Надвечір’я» стільки часу протрималось в ефірі?

— Передусім, я завжди намагалася бути максимально щирою. Це були важкі 1990-ті, все вирувало, ніхто не знав, що буде далі. А ми вирішили робити програму поза політикою та економікою — і не помилилися. Листи від глядачів приходили мішками. Парадоксально, але в них ніхто не нарікав на владу, низькі пенсії чи тяжке життя — людям не вистачало лише спілкування. Нам потрібно зрозуміти, що соціальні проблеми не завжди мають матеріальну основу. Хіба це не соціальна проблема, коли у літньої людини немає спокою в душі? «Надвечір’я» намагається їх хоч трішки заспокоїти, розвеселити.

— Як ви вважаєте, чи могла б подібна передача виходити на комерційному каналі?

— В жодному разі. Це сумно, але літні люди нікому там не потрібні. Єдине, що можуть приватні канали — показати у світлі певних політичних подій, як старі обурюються з якогось приводу. І все. Насправді і ми це бачимо по наших глядачах, оптимістичніших і життєлюбніших людей немає. В цілому культурна політика в державі орієнтована винятково на молодь. Облич старше 60 років ви не побачите в жодному глянцевому журналі. Очевидно, що це не та тема, що може зацікавити рекламодавців, тому сподіватися залишається лише на державу. Але й тут впродовж 25-ти років траплялося різне: думаєте, не було керівників, які хотіли закрити нашу програму? Пам’ятаю, напередодні одного з попередніх ювілеїв на каналі точилися розмови щодо заміни «Надвечір’я» якоюсь шоу-програмою. Але керівництво тоді прийшло на святкування і змінило свою думку: уявіть собі — глядачі масово приїхали до нас за власні кошти, самі, з родинами, навіть цілими ансамблями. В тяжкі часи люди надсилали нам пожертви, щоб якось підтримати. Писали: «Поставте в студії квіти або купіть собі цукерки».

— Знаю, що ви не довіряєте рейтингам... Але мушу запитати у вас і про це.

— Можете мені не вірити, але я ніколи цим не цікавилася. Єдине, що хочу сказати щодо рейтингів, — у сотнях маленьких містечок, навіть не кажу про села, де, я впевнена, є наші глядачі, їх не вимірюють... Але ми точно знаємо, що у нас є своя стабільна аудиторія.

— Ваша аудиторія — винятково люди літнього віку?

— Звичайно, ні. Я дуже радію, коли до мене підходять діти, молодь і кажуть, що знають програму, бо її дивилася мама чи бабуся і вони разом з нею. Одного разу в метро студентка зізналася, що теж дивиться «Надвечір’я», бо тут бувають цікаві люди, гарні пісні. Молодь буває і у нашій студії. Одного разу ми розповідали про подружжя, які щасливо прожили разом по 40—50 років, і водночас запросили в гості молоду пару, яка щойно розписалася. Молодята з великим інтересом спостерігали, а потім сказали, що сподіваються через багато років бути такими ж, й закликали мене частіше запрошувати молодь, мовляв, це сприятиме зменшенню кількості розлучень.

На українському ТБ часто немає розуміння, що є щось більше, ніж просто популярність. У ефірі домінують розважальні програми, конкурси. На мою думку, телебачення не лише для цього з’явилося на світ — крім інформаційної функції, воно завжди є й формою спілкування. Глядач віч-на-віч зустрічається з людиною на екрані. Хоч як би розвивався технічний прогрес, саме людина завжди буде найважливішою для телебачення.

«Наші пісні зачарували аудиторію»

В одній із останніх програм в гостях у Тамари Щербатюк побував пісенний колектив «Осіннє золото» (керівник — Ярослав Матулько) з містечка Локачі Волинської області. Про свої враження від подорожі до столиці розповідає його учасниця Раїса ГРИЦЮК:

— Хоча наш хор ветеранів існує лише шість років, він уже став відомим далеко за межами району. У репертуарі — українські народні та козацькі пісні, композиції на слова Тараса Шевченка та місцевих авторів. Ми постійно виступаємо, зокрема в обласному геріатричному пансіонаті, ветеранському госпіталі тощо. А нещодавно нам випала честь взяти участь у зйомках програми «Надвечір’я» на Першому Національному. Свій виступ розпочали піснею «Яснозора Волинь», у якій змальовано красу природи нашого краю. Серед інших пролунала також пісня «Вдовина доля» — на жаль, так склалося, що у нашому колективі є чимало вдів та вдівців. Звичайно, часові рамки програми не дозволили представити весь репертуар хору. Дуже приємно, що наші пісні не залишили аудиторію байдужою — глядачі у студії нагородили нас щедрими оплесками. На згадку про зустріч ми вручили колективу програми коровай, вишитий портрет Шевченка, а також етнографічний збірник «Локацька вуйма» під редакцією Ярослава Матулька та хореографа Миколи Полятикіна. Натомість журналісти «Надвечір’я» подарували нам набір книжок та запрошення на святкування ювілею програми.

АМАТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ «ОСІННЄ ЗОЛОТО» / ФОТО НАДАНО РАЇСОЮ ГРИЦЮК

ДОВІДКА «Дня»

Аматорський колектив — хор «Осіннє золото» — було створено у містечку Локачі Волинської області 2007 року за сприяння територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Ініціаторами виступили колишній директор місцевого Будинку культури Ярослав Матулько та голова районної організації ветеранів Юрій Босак. Середній вік учасників хору коливається від 60 до 70 років, але є й ті, кому за 80. Усього в колективі 30 осіб. У репертуарі — понад 100 народних та авторських пісень. Репетиції відбуваються щоп’ятниці у приміщенні Будинку культури. Транспорт для гастролей колективу надає районна державна адміністрація. За високий рівень виконавської майстерності хору було присвоєно звання «народного».