Тарас Шевченко та «Велика політика»
В Україні віками підтримується антикультура десакралізації Великих, а от культура захисту Свого поки що не склалася
«Обговорення» шевченківської теми у «Великій політиці» минулої п’ятниці не викликало жодної помітної реакції ні з боку суспільства, ні з боку професійних, так би мовити, коментаторів, ні — на чому варто особливо наголосити — з боку регулюючих органів, ні з боку влади, де начебто є люди, причетні до гуманітарної сфери.
Уже вкотре виявилося, що український інформаційний простір — незахищений. Так само й у смислів, важливих для країни, не знаходиться захисників. «День» пропонує думки щодо українських реалій та згаданого ефіру, зокрема, тих, хто може претендувати на глибоке розуміння Тараса Шевченка та українського суспільства.
Думкою художника Миколи СТОРОЖЕНКА ми вирішили поцікавитися невипадково. Пана Миколу можна назвати шевченкознавцем у тому сенсі, що «Кобзар» він знав із дитинства, а пізніше, протягом 18 років, створював серію полотен за мотивами поетичної книги. У 2004-му «Дніпро» видало подарунковий «Кобзар» із картинами Миколи Стороженка. «День» поцікавився, які загрозливі тенденції, на думку художника, зробило очевидним «обговорення» шевченківської теми у «Великій політиці».
— Це юродство відобразило сутність певної частини нашого суспільства, яка носить у собі, так би мовити, нелюдський зміст, яка втратила зміст духовний. Залишилася тільки шкіра. І потреби, — вважає пан Микола. — А Шевченко, між іншим, буквально в кожній поезії якраз і закликає повернутися до людського змісту. «Будьте люди...»
— На Шевченка нападали завжди, — стверджує художник. — Наприклад, у 1941-му протоієрей Іоанн Чернавін видав у Нью-Йорку брошуру до 80-річчя з дня смерті поета, яка називалася «Тарас Шевченко та його релігійно-політичні ідеали». Чернавін пише, що то був не поет, а фашист, і тому подібні речі. Але що мене дивує найбільше — це те, що згадана брошура була перевидана у Москві в 2001 році. Це може свідчити тільки про те, що є сили, які зацікавлені в тому, аби пригнічувати українську величину, й їхня історія сягає глибини віків. І згадана брошура, і подібні телепрограми — це, по суті, один і той самий ланцюг. Безумовно, треба, аби цей юродивізм отримав належну оцінку від прогресивної частини суспільства.
Те, що відбулося в ефірі, — то насправді така мізерія. Ці люди створюють собі славу не через гуманність, світло та добро, а через інші речі... Коли у людини немає душі, вона оскверняє ауру Землі. І, зрештою, ми всі причетні до того, що сьогодні відбувається в Японії, і не тільки. Бездуховність не має перспектив, вона — приречена.
Василь ВІТЕР, засновник студії «ВІАТЕЛ», режисер, співавтор літературного сценарію «Тарас Хвилюючий»:
— Мені здається, що цей інцидент був зовсім невипадковим. По-перше, 9 і 10 березня для України — значною мірою важливі дні. Вони щоразу показують, наскільки ми усвідомлюємо себе як українці; наскільки важливий для нас «Кобзар» і та філософія, яка пов’язана з ім’ям Тараса Шевченка. І в ці дні ми не почули творів Шевченка, не побачили його робіт, а натомість стали свідками бійки двох сутяг, які доводили один одному щось і разом з тим поливали брудом ім’я Шевченка. Саме це запам’ятається молодим людям у той час, як у школах практично не розповідають про справжнього Шевченка Також бентежить присутність у студії людей, які нібито обстоювали чи мали обстоювати, за задумом авторів передачі, ім’я Шевченка. Перед ними розгорталася подія, в якій вони не мали права брати участі. Але якщо це була для них несподіванка, то де їхня реакція?
Щодо відсутності реакції політиків, то, думаю, вони відреагували згідно з тим, як вони відчувають український простір. Тобто — ніяк.
Мені здається, що ця подія на «Інтері» була заздалегідь спланована. Це зрозуміло вже з того, як були розташовані камери. Адже «Велика політика» — це, насамперед, дискусійна програма, а камери були розташовані так, як їх зазвичай розташовують для зйомок спортивних програм. А це означає, що хтось, швидше за все, готувався до такого інциденту.
Навіть присутність такої передачі в українському телепросторі вже багато про що свідчить. Про те, що органи, які здійснюють нагляд за інформаційним простором, або допускають цю ситуацію свідомо, або навмисно провокують її. Згідно із законом, вони мали б відреагувати на цю ситуацію. Але не відреагували. А це означає, що наш інформаційний простір абсолютно незахищений. Так чи інакше, а мені здається, що реакція на подібні «випади» кожного українського громадянина мусить бути однозначною. Принаймні це має бути усвідомлення того, що на наших теренах топчуться по наших же святинях; що над нами проводять експеримент, спрямований на знищення національної свідомості. Як правило, ювілейні дати Шевченка обов’язково супроводжуються подібними провокаціями. Це певною мірою виклик українському суспільству.
Гадаю, аби протистояти подібним явищам, про Шевченка треба не лише говорити, а й знімати фільми. Окрім того, що в нього є багато чого, що можна екранізувати, треба знімати фільми й про самого Шевченка.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, прозаїк, критик, літературознавець, директор видавництва «Ярославів Вал»:
— Те, що відбувалося минулої п’ятниці у студії «Великої політики», — ганебне явище. Воно демонструє той рівень, до якого опустилося телебачення й ті люди, які вважають себе політичною і телевізійною елітою країни. Це явище — симптоматичне. Як симптоматичним і красномовним, на мою думку, є мовчання влади. Хоч навряд чи цю ситуацію можна назвати несподіваною. Якщо депутати дозволяють собі бійки в парламенті, створюючи тим самим прецедент, то чому він не може повторитися в ефірі? Наше суспільство насправді на голову вище за політиків. Під час організації конкурсу ім. Петра Яцика я спілкуюся з учителями із провінції й дивуюся, як їм у такому середовищі вдається тримати ту моральну планку, яку вони тримають. Наше коріння здорове, тому-то частина суспільства здорова, але гілля сухе. А сухе гілля зрізають, аби воно не загрожувало життю цілого дерева.
А стосовно того, яким має бути рівень розмови про історію, суспільство і Тараса Шевченка як одного з провідників нації, то, перш за все, така розмова має бути етичною. Країна, яка претендує на власну європейськість, повинна забезпечити певний базовий рівень культури, за межі якого не можуть виходити дискусії, обговорення і критика.
