ТБ — матеріалізація Даші Васильєвої
Новий серіал «Даша Васильєва» читачі романів Дарії Донцової дивилися (по «1+1») «із книжкою в руках». Але, як будь-яке талановите кіно, «Даша В.» режисера Анатолія Матешка хороша і сама по собі. Сценарій фокусує увагу на кількох головних персонажах серії, спрощує канву розслідування. У телеверсії шалена любов героїні до тварин стає милою чудасією, а хвороблива увага Даші до своєї зовнішності трансформується у скромні костюми англійського крою.
Іронічний детектив, у жанрі якого пише популярна письменниця, — наймирніший серед своїх побратимів. Про нього не можна сказати словами книжкової Д. Васильєвої: «Яка нудна книжка — 40 сторінок і жодного трупа». Але іронії у самому фільмі поменшало. Якщо книжку написано від імені Даші — детектива мимоволі з неабияким набором комплексів і навіть «штурханами» на свою адресу, то телевізійна героїня виглядає розумнішою і красивішою. Як і годиться хорошому портрету. Проте простушка Даша і її добресенька донька викликають прихильність до себе саме життєвою непрактичністю. А для того, щоб «відтінити» симпатичну Ларису Удовиченко (виконавицю головної ролі), її найближчою подругою зробили вражаючу красуню Віру Сотникову, яка бачить свою вигоду на три метри вглиб. Причому у книзі цей персонаж згадується два-три рази і прописаний пунктиром, а у фільмі помітна актриса отримала другу за значущістю роль. За одну серію вона змінює вбрання разів п’ять. Це важливо, оскільки головний глядач серіалу — жіночого роду.
Завжди приємно виявитися у багатому французькому особняку, у дорогих московських інтер’єрах. Дока-глядач відчуває, що декорації справжні (хіба що туніський пляж знімали у Єгипті). Кажуть, що за радянських часів багато хто ходив на зарубіжні фільми помилуватися на побутові подробиці. Тим більше приємно, що не тільки у фуфайці в Сибіру, а й у пристойному костюмі в Парижі артисти виглядали органічно.
Отже, «другим я» Лариси Удовиченко стала незграбна і самовіддана Даша Васильєва (за контрактом, на час зйомок серіалу актрисі заборонено втілюватися в інших персонажів). Шлейф ролей Удовиченко, як не дивно, не заважає — тут вона зовсім інша. А її завдання нелегке. Мало хто може похизуватися знайомством із людиною, яка раптово розбагатіла, яка не стала самовдоволеною та зворушливо піклується про інших, причому з ризиком для життя. А Удовиченко створює з цього фантастично несумісного коктейлю цілком реальний привабливий образ. Хіба що любовна лінія (про яку в книзі немає й згадки) млява. Узагалі в фільмі безліч милих пізнаваних типажів, яким співчуваєш разом із Дашею (ось у «сусідньому» серіалі на «1+1» «Ідіот» знайшовся тільки один пристойний член суспільства — і той психічно нездоровий). Її внутрішній світ затишний, а сам фільм незвично добрий. І це ще одна причина успіху картини.
Мені спочатку подобався й інший серіал, де і автор, і героїня — жінки, «Каменська». Але акцент на стражданнях, зайве нагнітання обстановки зробили фільм слабшим за твори Олександри Марініної. Потік липкого страху позбавляє глядачів «зі слабкими нервами» душевного комфорту. Хоч, можливо, ці психологічні прийоми були задіяні через дефіцит сюжетних ходів.
Можна сказати, що мелодрама з хвацько закрученим сюжетом — новий різновид серіального жанру. Тут у сценаристів «справжніх» детективів не вистачає фантазії. А Донцова, яка пише щомісяця по роману, залишає їх стояти на узбіччі із роззявленим ротом. Недолік її книжок — нав’язливе повторення звичок Даші Васильєвої — для фільму неістотний.
Але якщо особливості характеру центральної героїні ретельно збережено, то деякі інші персонажі часто змінюються на гірше на догоду акторам. У одній із «московських» серій колоритна сюжетна лінія другого плану — товста непоказна Соня, яка втекла від чоловіка, несподівано виходить заміж за відомого художника (у першоджерелі схожого манерами на Нікаса Сафронова). Причому він покохав її за неосяжні форми і руду копу волосся. Ірина Розанова, яка у фільмі грає Соню, у житті рекламує засоби для схуднення, а пересівши в іномарку жениха, стає блондинкою. Художника, — за книгою загального улюбленця, — у фільмі грає Дмитро Шевченко зі стійким негативним іміджем. Звідки така недбалість? Очевидно, тут проявляє свої кращі людські якості режисер — не хоче залишати без роботи знайомих артистів. А вони свого щастя не цінують, і, буває, штампують звичні образи. Старий знайомий серіальний актор Володимир Горянський тут здається перевдягненим психіатром із «Дня народження Буржуя». Але не варто ображатися — ми ж дивимося звичайний телесеріал. Його зйомка, як і життя, — мистецтво можливого. А ось запаморочливі історії Даші Васильєвої — це просто мистецтво.
