Телебачення як останній енергоресурс

Важко навіть порівняти для кого — для влади чи столичних телевізійників — зникнення журналіста Георгія Гонгадзе та розвиток касетного скандалу стало більшою несподіванкою. Настільки, що навіть вирішення проблеми пріоритетності двох інформаційних приводів стала для багатьох нелегким завданням. У листопаді минулого року з подачі Генпрокуратури лише дві телепрограми, з тих, що виходять у найкращий час, говорили про версії зникнення журналіста — «Інтер-Подробиці» та ТСН. У той же час заява Олександра Мороза у значно більших обсягах ефірного часу стала головною у програмах ТСН, «УТН- Панорама», «Фактах» (ICTV), «Вікна» на СТБ, «Репортер», «Вісті» на ТЕТ та «Інтер-Подробиці».

Аналогічно у грудні тема касетного скандалу домінувала над висвітленням перебігу розслідування справи Гонгадзе на всіх без винятку каналах як за часом, так і за кількістю сюжетів. І справа навіть не в пріоритетності тем, а в тому, що за умов, коли влада не визначилася, як їй діяти, ЗМІ, привчені до певної моделі поведінки, неминуче мультиплікували слабкість і неповороткість правоохоронної машини та неспроможність влади «тримати удар».

Найкраще, що могли на той час зробити ЗМІ, — показати прозорість розслідування. Однак для цього, як мінімум, потрібна була демонстрація прагнення вести таке розслідування з боку Генпрокуратури, чи принаймні роз’яснення усіх процедур, що на певний час (iз зазначенням термінів) обмежували можливість оприлюднення інформації про певні нюанси слідства, ідентифікацію «таращанського трупа» та експертизу касет. За таких умов, коли перерахованої інформації не надавалося й відповідних кроків не було зроблено, все, про що повідомляли центральні та київські телеканали, незалежно від «обгортки» та тональності, водночас «підставляло» владу і демонструвало незрілість політичної еліти, слабкодухість і хуторянство національної інтелігенції, дріб’язковість та розпорошеність опозиції.

Навіть пізніше, коли з вуст офіційних та інших речників пролунали натяки, а то й версії про зовнішній слід усієї цієї історії, ні «УТН-Панорама» , ні «7 днів» , ані інші інформаційні чи аналітичні програми не спробували пригадати, які ж саме, з яким громадянством політики й експерти не пропускали нагоди підкреслити недієздатність української Держави, штучність європейських чи загальнодемократичних атрибутів в українському політикумі, підкреслювали економічну й культурну неспроможність України як самостійного організму. Пригадати, аби попробувати з’ясувати, чи має слушність думка про «руку ворога», кому це вигідно і хто може бути тим iмовірним «ворогом».

Висновок №1. На першій стадії розгортання політичної кризи більшість центральних та київських телеканалів не змогли представити глядачам реальні сторони конфлікту, коло їх мотивів та інтересів. І головне — зрозуміти, що насправді йдеться про щось набагато важливіше, ніж реальна чи сфабрикована роль Леоніда Кучми у касетній справі та його політичне майбутнє.

За період січень — березень влада змогла дещо зміцнити свої позиції. І в цьому, як не дивно, їй сприяла сама опозиція. Спочатку влада була один на один, як мінімум, із чотирма проблемами. По-перше, перед лицем факту зникнення журналіста. По-друге, перед лицем звинувачень Президента у причетності до зникнення. По-третє, перед лицем факту прослуховування у кабінеті вищої посадової особи. По-четверте, перед лицем цілковитої розгубленості, метушні, професійної невідповідності правоохоронців та намаганні зберегти добру міну при поганій грі. І саме тому за будь-яких розкладів влада виглядала кепсько. Як тільки про себе заявила нова опозиція — усе змінилося. Бо криза, яка на той час виглядала як криза влади, криза політичної еліти, криза інтелігенції, криза опозиції, криза громадянського суспільства, криза журналістики перейшла у фазу конфлікту. Оскільки з’явився опонент влади. А також еліта, яка «за» і яка «проти», інтелігенція, яка «за» і яка «проти», журналістика, яка «за» і яка «проти», частина суспільства, яка «за» і яка «проти»…

Коли криза переросла в конфлікт, з’явилася протилежна сторона, з якою в тій чи іншій інтерпретації можна було пов’язувати факти і події, які досі асоціювалися лише з владою. Звичайно, на тлі бездіяльності влади опозиція почала діяти. Однак те, як вона це робила, у свою чергу продемонструвало її якості. Банальне твердження про те, що кожен народ заслуговує на таку владу, яку має, в даному разі стосується і опозиції. Опозиція не стільки діяла, скільки імітувала дії, а коли вже діяла, то хотілося згадати слоган із реклами жувальної гумки. І хоч влада продовжувала допускати помилки — чого тільки варті масовки «на захист демократії», стилістика заяви трьох чи арешти студентів на вокзалі, опозиція, на тлі того, що влада почала вчитися на своїх попередніх помилках, робила власні нові. Створювані нею інформаційні приводи дедалі більше починали набувати негативної тональності на адресу самої опозиції. Як приклад — спочатку політичний притулок у Великій Британії Валерія Івасюка, а потім надання статусу політичних вигнанців Миколі Мельниченку та Мирославі Гонгадзе. Все це лягло на вдячний грунт висловлюваних у ЗМІ версій про «руку ззовні». Тільки тепер уже конкретно вказували напрямок з тим, аби в очах обивателя рука «стратегічного партнера» починала виглядати «рукою ворога». А про можливі мотиви та інтереси тих, кому апріорі це найбільш вигідно, так само, як на початку історії, телебачення воліє не згадувати.

Нині для обох сторін конфлікту, а особливо для ЗМІ, коло основних тем інформаційних приводів визначено:

1. Дискусія в Україні та ПАРЄ про свободу слова в Україні.

2. Дії Генпрокуратури у справі Г.Гонзадзе.

3. Дії влади, а також О.Мороза, М.Мельниченка та ін. в контексті касетного скандалу.

4. Дії Генпрокуратури та Ю.Тимошенко в контексті її справи

5. Акції «Україна без Кучми» та «Україна за Кучму»

6. Дії В.Ющенка та його опонентів в контексті дискусії про коаліційний уряд.

На основі цих тем чітко окреслилися основні контраверсії, які спрощено виглядають так:

1. Свобода слова в Україні — є чи нема.

2. Позиція рідних та колег- журналістів Г.Гонгадзе — позиція Генпрокуратури.

3. Позиція влади — позиція О.Мороза, М.Мельниченка та ін.

4. Позиція Генпрокуратури — позиція Ю.Тимошенко.

5. «Україна без Кучми» — «Україна за Кучму».

6. Позиція В.Ющенка — позиція В.Медведчука, С.Тигипка та ін. в контексті дискусії про коаліційний уряд.

Без перебільшення, мабуть, ніколи, в жодній країні світу, ЗМІ не отримували такої унікальної нагоди працювати в атмосфері таких різних і однаково важливих інформаційних приводів одночасно. Для телебачення, яке за чисельністю аудиторії та оперативності не має рівних, це була справді унікальна нагода. Та скористалися нею явно не кращим чином.

У січні «УТН-Панорама» з цілковитою перевагою представляла акцію «Україна за Кучму», позицію влади в контексті касетного скандалу, а також позицію Генпрокуратури в контексті справи Ю.Тимошенко. Для порівняння: упродовж місяця ці три теми висвітлювалися на рівні відповідно 1680, 1670 та 1655 секунд, тоді як позиція влади в контексті акції «Україна без Кучми» висвітлювалася на рівні 480 секунд, а позиції опонентів у контексті касетної справи та позицію Ю.Тимошенко взагалі не було представлено. Жодну іншу тему програма також не представляла збалансовано.

У програмі «7 днів» пріоритет також мала позиція влади в контексті касетного скандалу, а також позиція Генпрокуратури в контексті справи Ю.Тимошенко (відповідно 1110 та 950 секунд).

На «ТСН» («1+1») , де спостерігалася певна збалансованість, водночас з певною перевагою висвітлювалася позиція О.Мороза та М.Мельниченка, порівняно з позицією влади (1345 проти 1160 с). Була відчутною і перевага у представленні позиції рідних та колег- журналістів над представленням позиції Генпрокуратури (850 проти 395 с), а також позиції опонентів В.Ющенка над його позицією (у лютому) у контексті дискусії про коаліційний уряд (620 проти 40).

Найбільш збалансованими, хоч і загалом стислішими в обсязі мовлення, були програми «Репортер» (Новий канал) та «Вісті» (ТЕТ). Для прикладу — у лютому «Репортер» присвятив висвітленню позиції О. Мороза і М. Мельниченка та позиції влади відповідно 340 с і 335 с.

Висновок № 2. Під час політичної кризи центральні і київвсі без винятку кодекси журналістської етики наголошують на об’єктивності та неупередженості інформації, недопустимості маніпулювання нею.

Звичайно, кожен телеканал, програма, журналіст має право на власну думку і позицію. Однак реалізацію цього права не варто плутати, по- перше, з підміною фактів власними оціночними судженнями, а по-друге, з ігноруванням позицій різних сторін, коли висновки робляться без урахування їх аргументів та нав’язуються телеглядачам як істина у кінцевій інстанції.

Чому українське телебачення, замість того, аби виконати роль, притаманну ЗМІ в усіх нормальних демократіях, стали розмінною монетою у перебігу політичного конфлікту? Причин і пояснень можна згадати достатньо.

Станом на 2000 рік менше нiж 20% громадян мали змогу відносно регулярно купувати чи передплачувати бодай одну газету. Що стосується телебачення і радіо, то достатньо назвати обсяг реального (тобто без урахування так званого обмінного часу) рекламного ринку України — 35 мільйонів доларів. Тобто менше, ніж у провінційному американському Хартфорді з населенням 120 тисяч.

Саме тому нині поняття «незалежні ЗМІ» в українському контексті є дискутивним і сприймається з великою мірою ські телеканали, за окремим винятком, дозволили втягнути себе в нього та не змогли забезпечити глядачів інформацією, яка представляла б позиції різних сторін. Українські ЗМІ так і не усвідомили, що журналістика не може бути владною чи опозиційною. Бо це так само, коли у «гарячій точці» журналіст бере до рук зброю і тим самим перестає бути журналістом.

Збалансованість та контраверсійність інформації — не є якоюсь абстрактною категорією. Так, законодавство багатьох країн, приміром, вимагає, аби позиція уряду та його опонентів з боку опозиції була представлена у ЗМІ на однаковому рівні. Таким чином демократичне суспільство, де влада представляє більшість, не перетворюється на ленінський демократичний централізм, бо надає змогу меншості, яка не має реальної влади, тим не менше опонувати цій владі на однаковому з нею рівні, забезпечуючи тим самим права меншості на те, аби бути почутою, і надати виборцям змогу самим визначати: міняти владу і опозицію місцями чи залишити все як є. У свою чергу, практично іронії. Хоча в нормальних суспільствах насправді це не є чимось абстрактним, а цілком реальною і дуже жорсткою … залежністю. Залежністю від того, хто читає, дивиться, слухає, а відтак і платить за отриману інформацію чи «голосує проти», відмовляючись купувати газету чи вносити абонентську плату за користування телеканалом.

Від кого залежать телеканали, коли вони не залежать від глядача? ЗМІ залежать від того, хто може компенсувати брак коштів від недоотриманої передплати чи реклами (великі рекламні пакети, за які треба розплачуватися політичними чи іншими послугами, — тема іншої розмови). Тому боротьба за читача й глядача для багатьох медіа перетворилася на боротьбу за «дах».

Звичайно, не всі газети і телеканали просто «продаються». Є багато інших гнучкіших, респектабельніших форм. Це помітно навіть на рівні редакційної політики, коли одні медіа, тією чи іншою мірою ототожнюючи себе з певною особою та колом її інтересів, принаймні намагаються зберегти пристойне обличчя і забезпечують тим самим бодай відносний рівень якісного інформування, а інші, обслуговуючи інформаційні потреби «опікуна», вдаються лише до примітивного піару на його користь та до «чорнухи» на адресу опонентів. Таким чином, в країні з колапсуючою економікою олігархи стали єдиною запорукою фізичного існування того, що лише віддалено нагадує мас-медіа.

Висновок № 3. Під час політичної кризи центральні і київські телеканали, повторюю, за окремим винятком, намагалися не стільки представити глядачам котраверсійну інформацію про позиції сторін, скільки задовольнити вузькі інтереси. Таким чином ЗМІ не змогли забезпечити громадян інформацією, достатньою для усвідомлених та адекватних ситуації рішень, оскільки таке можливе лише за умови представлення всіх сторін в однакових обсягах ефірного часу та тональності. Телебачення не стільки інформувало.

Це серйозно настільки ж, наскільки небезпечно. Проголосивши незалежність 1991 року, Україна постала перед цілим комплексом проблем, які мусила вирішувати одночасно: створення інститутів держави на уламках адміністрації колишньої союзної республіки, реформування колапсуючої соціалістичної економіки на ринкову, перетворення однопартійної диктатури на багатопартійну демократію та багато іншого. Тому особливо важливим інструментом для проведення справедливих виборів, здійснення прозорої приватизації, активного залучення донедавна заляканих і пасивних громадян до побудови громадянського суспільства повинна була стати вільна преса.

Навіть за радянських часів існував так званий «партконтроль». В Україні ж низька соціальна мобільність населення, до якої, окрім іншого, причетні медіа, створила несприятливі умови для участі громадян у реформах та громадському житті, а значить, і ідеальні можливості для зловживань та корупції з огляду на відсутність механізму громадського контролю, яким за нормальних умов покликана бути вільна преса у нормальній демократії. Українці схильні до корупції не більше, ніж німці, американці чи французи, але саме відсутність громадського контролю, який неможливий без вільних медіа, є однією з основних причин перетворення України на одну з найкорумпованіших країн.

Висновок № 4. Країна, де за десять неповних років незалежності так і не з’явилися незалежні в європейському чи американському сенсі медіа, навряд чи може розраховувати на успішні реформи та швидкі кроки на шляху до європейської інтеграції, бо саме від наявності таких медіа залежить, наскільки успішно Україна зможе боротися з корупцією, здійснювати прозору приватизацію, проводити гласні розслідування резонансних справ, організовувати справедливі вибори, формувати громадянське суспільство та запроваджувати стандарти, які є ключем до європейських дверей.

Формування інституту вільних медіа, звичайно, дуже складне завдання в умовах економічної кризи та всіх вищевикладених обставин, які мають місце в Україні. Однак і в цій ситуації можна добитися успіхів за умов комплексного підходу до вирішення проблеми. Такі кроки повинні охоплювати питання передусiм волі і готовності до них влади, податкової реформи для ЗМІ, змін законодавства, підготовки та перепідготовки журналістських кадрів. Для сучасної України проблема вільних ЗМІ — це питання номер один у справі інформаційної та й загалом національної безпеки.

Звичайно, реалізація таких кроків означала б втрату олігархами можливості визначати редакційну політику ЗМІ під час виборів, тобто того, заради чого і потрібні підконтрольні медіа, а значить, і охолодження стосунків між ними і пресою, що неминуче позначилося б на економічному становищі ЗМІ та навіть призвело б до банкрутства багатьох газет та телекомпаній. Аби не допустити цього, влада повинна піти на справді безпрецедентні кроки, зокрема, повністю звільнити недержавні ЗМІ від податків та здійснити приватизацію державних ЗМІ.

Зусилля, до яких повинна вдатися Україна для створення вільних медіа, справді безпрецедентні і часто не мають рецептів у західних демократіях, скільки ті ніколи не стикалися з такими викликами. Готовність піти на такі кроки стане реальним тестом для українського керівництва на його відданість європейським ідеалам. Без вільної преси країна не має жодних шансів стати європейською демократією, здійснити ефективні реформи в економіці й політиці, стати повноцінною державою, оскільки вільна преса є чи не її важливішим атрибутом поряд з власними фінансами, валютою, армією, офіційною символікою та ін., бо це чи не єдиний інструмент, що робить населення громадянським суспільством, а натовп громадянами.

У матеріалі використані дані моніторингу українського телебачення, який здійснюється за методичного та наукового патронату Інституту журналістики Київського національного університету Асоціацією «Спільний простір», Комітетом «Рівність можливостей» та Фундацією «Суспільність» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Вестмінстер.