«Тільки зараз починаю розуміти, якою страшною була Чорнобильська катастрофа»

Мені 16 років, але я вирішила торкнутися досить незвичайної для мого віку теми. Нещодавно переглянула передачу Костянтина Стогнія («Інтер»), присвячену 20 річниці з дня аварії на ЧАЕС. Сказати, що вона мене вразила, — це нічого не сказати!

Я багато чула про ці жахливі події, які відбулися у квітні 1986 року, знала, що це дуже погано, але, якщо чесно, моє ставлення було досить поверховим.

Тільки зараз потроху починаю по-справжньому розуміти, якою страшною була ця катастрофа, які трагічні наслідки мала й має ця аварія.

Але найбільш мене вразило те, що навіть після всього, що пережили й переживають українці, керівництво держави не зробило належних висновків, аби запобігти повторенню подібної ситуації.

Згідно з тією інформацією, яку друкують газети, яку ми чуємо по радіо й телебаченню, небезпека не минула: ніхто достеменно не знає, що робиться під саркофагом, в якому він стані...

І до всього цього додається абсолютно незрозуміла ситуація з рятувальною технікою.

За словами кореспондента, щоб ця техніка потрапила на ЧАЕС, потрібно «як мінімум, 14 — 16 годин». Сьогодні весь цей транспорт, обладнання перебувають у м. Славутич, а дорога до Прип’яті проходить через два кордони з Білоруссю. Отже, без дозволу сусідньої держави перебазувати техніку в жодному разі неможливо. Страшно навіть подумати, що може статися за ці 14 — 16 годин.

Подивившись на карту України, побачила, що поряд із Чорнобилем є інші міста (Овруч, Народичі), які не входять у тридцатикілометрову зону, й дороги є, й не треба перетинати державний кордон.

Я не впевнена, але думаю, що існує й інший шлях вирішення цієї проблеми: мабуть, можна спробувати домовитися з керівництвом Білорусі й зробити щось на зразок безкордонного коридору від м. Славутич до Прип’яті. Але ж треба щось робити! Адже Білорусь не менше за Україну постраждала й страждає від аварії на ЧАЕС.

Я знаю, що мої думки далекі від професійної оцінки ситуації, але не можу бути байдужою...