Трагедія, зафіксована в «Документі»
Наступний тиждень відзначений дуже сумною для України, а якщо дивитися ширше — то й світу, — трагічною датою. 20-річчя Чорнобильської трагедії. Готуючись до цієї річниці, канал «1+1» протягом п’яти днів, із 24 по 28 квітня, в рамках програми «Документ» демонструватиме документальні фільми, присвячені чорнобильській темі. Серед них і знаменитий «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» Володимира Шевченка, що створив прецедент для 132 країн, які придбали та показали його як документ найважчого моменту історії. На «1+1» фільм, знятий у рік катастрофи безпосередньо під час і на місці ліквідації наслідків, уперше буде показаний у повному, необрізаному (як це було за радянської системи) вигляді. Також буде показана картина українського документаліста Ігоря Кобріна «Не хочу згадувати». Контрапунктом українським авторам прозвучить голос компанії ВВС, яка розглянула чорнобильську катастрофу зі своїх позицій у документальній стрічці «Радіофобія». Слід відзначити й те, що в різний час ведучі авторських програм «1+1» самі неодноразово зверталися до теми аварії на ЧАЕС і її наслідків. Так, цими днями покажуть і один із випусків програми «Версії Ольги Герасим’юк», присвячений Чорнобилю. Автор і ведучий «Документа» Юрій Макаров презентує фільм «Місто Сонця», а Анатолій Борсюк вийде в ефір зі своєю картиною «Відвідини». Отже, докладніше про два останні.
Як зазначає Юрій Макаров, «значення було в тому, що досі все, що я бачив, усі, хто знімав, — знімали про героїзм, ліквідацію, небезпеку... А в мене так сталося, що родичі жили в Прип’яті, в будинку, де вгорі був напис — «Хай буде атом робітником, а не солдатом». І відвідуючи їх кілька разів, мені встигло передатися відчуття такого радісного щасливого світовідчування людей у новому упорядженому, — а за тогочасними поняттями, 100-відсотково впорядженому місті, — та якесь кланове, корпоративне відчуття спільності людей, які працюють на одному підприємстві, більш того, досконалому підприємстві. Це була модель такого брежнєвського соціалізму в його найпоказнішій формі. Тож не випадково я вирішив назвати цей фільм «Місто Сонця», узявши назву зі знаменитої утопії Кампанелли.
Адже ми пам’ятаємо: за радянських часів, у звичайному житті людині, щоб отримати хорошу квартиру, треба було чекати років 20. А тут люди приїхали, попрацювали кілька років, побудували своє власне місто, народили дітей, вселилися та живуть. Разом із тим, коли там трохи поваришся всередині, можна було зіткнутися з несподіваним, не наявним чорним гумором. Оскільки люди розуміли, що працюють на шкідливому виробництві, вони не дуже вірили в систему безпеки. І я не знаю, правда це чи ні, принаймні безпосередні мої співрозмовники стверджували — там спостерігалася підвищена захворюваність у людей, які працювали на станції. Можливо, це був місцевий фольклор, кокетування, звичайна радянська конспірологія. Але це були трохи фаталістичні настрої — я їхній свідок. І попри це, коли Чорнобиль усе-таки рвонув, — це була жахлива травма для моїх знайомих, що зламала життя практично всім (я не був пов’язаний із вищим начальством, із місцевою аристократією інженерною, я був пов’язаний із будівельниками та експлуатаційниками) — для них це була така ж трагедія, як для інших поколінь війна. І практично ніхто з моїх знайомих не зумів потім налагодити нормальне життя, таке, яке в них було там. Тож для мене Чорнобиль, Прип’ять стали такою дуже ємною метафорою пізнього соціалізму, дуже могутнього зовні, дуже, за тогочасними уявленнями, комфортабельного, який ніс у собі непомітну загрозу руйнування, саморуйнування, і лише одиниці усвідомлювали, що цього руйнування рано чи пізно не уникнути. Але, як з’ясувалося, рано.
Працюючи над «Містом Сонця», ми знайшли дуже багато такої якісної радянської хроніки, яка сама по собі грає. Ми розшукали кількох осіб, які були героями цієї хроніки. Зняли їх через 15 років після подій. З’ясувалося, що, як я і припускав на початку, прощання з чорнобильською мрією стало прощанням із тим минулим життям. Воно, звісно, було страшним, потворним, неправильним, але для тих, хто тоді жив, — це було їхнє життя, й іншого вони все одно не знали. Тому прощання з колишнім життям рідко сприймається як щось звитяжне. Навіть якщо на тебе попереду чекає щось краще, прощання — штука важка. Отакий ємний образ, який лежав на поверхні».
Фільм Анатолія Борсюка «Відвідини» було знято трохи раніше, аніж «Місто Сонця». Свій екскурс на ЧАЕС Борсюк і два найвідоміші українські кінооператори-документалісти Володимир Гуєвський і Ігор Іванов здійснили напередодні 10-річчя трагедії. Тоді, в 1996 році, вони приїхали на Чорнобильську АЕС вперше та були приголомшені її розмірами, її потужністю. Під’їжджаючи до станції, вони побачили, що назустріч їм рухаються люди в респіраторах і якось усі зненацька перестали жартувати та почали запаковуватися в захисні костюми. В’їжджали з внутрішнім відчуттям дискомфорту, але через кілька годин відчуття небезпеки зникло. Залишалося основне та перше відчуття — постійне монотонне гудіння, якого не можна позбутися ніде, щоправда, і до нього звикаєш.
За словами Анатолія Борсюка, «ми з цим Чорнобилем стільки всього напридумували, що вже самі не можемо розібратися, де правда, а де — ні. Коли тисячі людей беруть участь у створенні міфу, важко вловити істину. А емоції — поганий порадник. Я не відаю, коли ми дізнаємося усiєї правди про Чорнобиль. Сьогоднішня історія — це обговорення питання, чи великі наслідки аварії для населення України, чи не великі. Доповідi МАГАТЕ та Всесвітньої організації охорони здоров’я, які вважають, що вплив катастрофи на жителів нашої країни значно перебільшений, наробили багато галасу.
«Відвідини» — це фільм про станцію через багато років після аварії. Справа, звісно, вчених, а тепер уже радше політиків, вирішувати, що робити з цією станцією. І не нам, дилетантам, вплутуватися в їхню професійну дискусію, повторюючи однаково переконливі для глядачів аргументи то однієї, то іншої сторiн, незмінно отримуючи при цьому дешевий художній ефект, продовжуючи лякати Чорнобилем заляканого обивателя. Ми просто поїхали на ЧАЕС. І знімали там лише те, що хотіли, що самі вважали за потрібне, що самі бачили та що самі чули. І, скажемо прямо, ЧАЕС нам сподобалася: її незвичайні розміри, технічна складність справили на нас дуже сильне враження. Навіть назва фільму — це просто акцент на тому, що я незаангажований, їхав без упередження, без певної позиції. Це спокійна картина, без політичних оцінок, дуже проста, без істерик, заяв, без дитячих іграшок і журналістських прийомів — сліз я не видавлював».
