Треба підтримати нашого Президента!
У Києві досі сперечаються про те, чи варто створювати в нашій країні Міністерство інформаційної політики. При цьому в хід пускають усі засоби для того, щоб у справах особливої ваги запідозрити якийсь нездоровий інтерес. Одні вважають, що це недозволене марнотратство в сучасних умовах, коли уряду не вистачає коштів для зміцнення обороноздатності української армії. Інші побоюються, що міністерство «правди», як уже встигли дібрати для нього назву, стане виконувати роль цензора. Треті вбачають у знову створюваній структурі чергову можливість наступу на свободу слова... Такі ми є. Мусимо на це зважати. З хибними думками не треба боротися, їх треба поважати, а іноді — терпляче роз’яснювати.
Тож правильно вчинив Юрій Стець, котрий вирішив одразу ж після призначення уряду поінформувати журналістів та експертів про завдання Міністерства інформполітики, як він їх розуміє. Але зроблене ним повідомлення про упорядковування та принципи його функціонування, судячи з відгуків у друкованих та електронних мас-медіа, залишило більше запитань, аніж відповідей. Як на мене, тут ми маємо справу зі специфічною формою прояву закону Льюїса Аллена: «Все набагато складніше, аніж здається на перший погляд». Шкода, що процесу створення цього міністерства не передувала конструктивна дискусія щодо положення про нього, і це спричинило справедливе обурення в середовищі авторитетних українських журналістів і громадських активістів.
Малоймовірно, щоб авторам ініціативи зі створення нового відомства був відомий імперативний напис із плаката 1912 р. для американських залізничних переходів: «Зупинись — озирнись — прислухайся!». Навіщо ця розмова? — запитає читач. А ось навіщо. Займаючись інформаційною політикою, це правило потрібно завжди мати на увазі. Погляньте, як ідеально і вдало воно підходить до предмета нашої зацікавленості.
Щоб позбутися того гіркого післясмаку, який залишився від першого сприйняття громадськістю ідеї «запуску» на урядову орбіту Міністерства інформаційної політики, глава української держави нещодавно прямо заявив, що не вірить у те, що новостворений Мінінформ може стати Міністерством цензури. «Я думаю, що це дурість», — сказав Петро Порошенко 6 грудня в Чугуєві, виступаючи перед нашими війсковослужбовцями, які беруть участь в АТО. Як наголосив Президент, головне завдання Мінінформу — відбивати інформаційні атаки проти України з боку супротивника. При цьому він особливо зазначив: «Я впевнений, що поширення правди про Україну у світі сьогодні є головною функцією не лише урядового міністерства, це завдання всіх нас». З огляду на збройну, економічну та інформаційну війну, яку Росія веде проти нашої країни, така постановка питання не тільки очікувана, а й необхідна. Тож тут закономірно запитати: «Чому Україна не дає належної відсічі інформаційній агресії спадкоємців Геббельса в Росії? На що ми чекаємо?»
Оскільки Президент України веде мову по суті про контрпропаганду як ідеологічну зброю, дуже важливо розібратися, на що передусім вона має бути спрямована. Які її головні принципи? У чому особливості основних видів контрпропаганди? Без з’ясування цих питань ми не зможемо як слід захиститися від брехливої російської пропаганди, що сприяє ненависті до українців. На мою думку, автор має що сказати з цього приводу, тому що він свого часу підготував і захистив дисертацію з контрпропаганди. Безумовно, мої міркування не вичерпують усіх можливих аспектів контрпропагандистської діяльності. Проте вони є важливими, особливо в тому зовнішньополітичному, воєнному та інформаційному контексті, в якому опинилася Україна цьогоріч. Специфічність цієї зброї полягає насамперед у тому, що контрпропаганді за умови начебто захисного її характеру завжди притаманний активний, наступальний характер.
У цьому сенсі вона має бути спрямована на рішучу протидію агресивній російській пропаганді. На практиці таку протидію здійснюють різними способами і методами: перекриттям каналів розповсюдження ворожої інформації; аргументованою критикою тих чи інших положень; прямим викриттям; протиставленням істини російським інсинуаціям; поширенням правди про ті чи інші події; проявом пильності до будь-яких акцій російських спецслужб, пропагандистських центрів, окремих засобів масової інформації. Події останнього року в Україні засвідчили: роботи тут ще непочатий край.
Не менш важливо відзначити ще такий момент: протидія ворожому впливу нашого супротивника організовується на основі ряду методологічних положень, що виступають як певні принципи. А саме: принцип наступальності контрпропаганди; принцип безкомпромісної боротьби в контрпропаганді та принцип випередження у повсякденному інформуванні людей про стан справ у нашій країні. Названі також деякі інші принципи контрпропаганди — доказ очевидного факту, що ця сфера ідеологічної діяльності є надзвичайно гострою, динамічною, такою, що вимагає особливої уваги всіх, у чому нашого Президента, безумовно, варто підтримати.
А загалом — виходячи з об’єктів наших впливів, можна вирізнити два основних види контрпропаганди: внутрішню і зовнішню. Внутрішня контрпропаганда покликана убезпечити наше населення від впливу брехливої пропаганди із Росії, сприяти виробленню у громадян України духовного імунітету проти ворожих ідей та поглядів. Це досягається спеціальними заходами організаційного та ідеологічного характеру. До них можна віднести такі, як контроль за каналами можливого ворожого впливу, викриття конкретних пропагандистських акцій, роз’яснення справжньої суті тих чи інших подій та їхніх причин, демонстрація зацікавленості нашого ідеологічного супротивника у спотворенні істини, приховуванні правди тощо. Зовнішньополітична ж контрпропаганда являє собою систему конкретних заходів, спрямованих на поширення правди про Україну і нейтралізацію, викриття домислів ворожої нам пропаганди. Здійснюється головним чином серед населення інших країн. Для України — це спосіб розповісти про себе, своє життя, плани, досягнення, проблеми та труднощі, людей.
Цим можна було б і закінчити. Але мені чомусь хочеться наостанок згадати про воєнну пропаганду 1939—1945 років. Ось одна з американських листівок, адресованих гітлерівським солдатам 1944 р. Назва: «Хвилина, що може врятувати твоє життя». І далі текст: «Уважно і ретельно прочитай наступні шість пунктів і запам’ятай їх. Від них може залежати, чи будеш ти жити, чи помреш: 1. У битві із застосуванням техніки одна лише доблесть і хоробрість не може компенсувати нестачу танків, літаків та артилерії. 2. Після розгрому «Західного валу» і поразки на Сході все вже вирішено — Німеччина програла війну». Закінчувалася листівка словами: «Ти маєш вирішити все сам». (Choukas M. Propaganda Comes of Age. Washington, 1965, p. 210). На мою думку, це приклад, гідний наслідування, чи не так? Мені він імпонує.
Аналіз досвіду воєнної пропаганди періоду Другої світової війни, здійсненний західними експертами і викладений у великому масиві монографій, присвячених цій темі, заслуговує на серйозну увагу насамперед тому, що він дає змогу простежити, як на послідовних стадіях узагальнення цього досвіду з нього бралося все, що вважали за необхідне поставити на службу не тільки воєнним, а й зовнішньополітичним цілям. Напевно, це допоможе усвідомленню суті справи, про яку йдеться. Було б тільки бажання...
