Тріумф нормальності
Цього тижня, 20 жовтня, в Москві відзначили 25 років з дня створення руху «Демократическая Россия». Тоді, 1990 року це було те масове об’єднання, яке стало однією з головних рушійних сил, стержнем народного протесту. Характер цього руху дозволив майже мирно, майже без насильства поховати одну з найстрашніших імперій в історії людства. Зоряним часом «Демократической России» стало протистояння ДКНС і його розгром.
«Демократическая Россия» була протестним рухом. Але це був протест пронизаний гуманізмом і величезним жаданням свободи. Ці настрої не були настроями більшості, але, оскільки вони панували в Москві, Санкт-Петербурзі і ще декілька містах-мільйонниках, саме вони визначили вектор Росії на декілька років.
Саме завдяки цим настроям Росія протягом півтора десятиріччя не являла небезпеки для сусідніх країн і решти світу. Це, можливо, головна заслуга «Демократической России», що вона ставши основою перемоги Єльцина на виборах 1991 року, допомогла сформувати той миролюбний, антиімперський зовнішньополітичний курс, завдяки якому сусідні країни, республіки колишнього СРСР могли будувати свою державність не озираючись на свого більшого сусіду, який у цей період втратив свою агресивність та імперські замашки.
Усередині країни рух «Демократическая Россия» не зміг стати двигуном демократичних перетворень. Та, власне, її керівники і не ставили перед собою таких цілей, оскільки більшість із них досить швидко перетворилася на «демократичну номенклатуру» і розглядали рух винятково як масовку, яка мала беззастережно підтримувати всі дії влади.
Це призвело до досить стрімкого розвалу руху, до того, що навіть влада в особі Бориса Єльцина, а потім команди реформаторів в уряді Єгора Гайдара перестала розглядати «Демократическую Россию» як свою опору і на вибори 1993 року Гайдар пішов на чолі не «Дем.России», а на чолі об’єднання «Выбор России». Після чого «Дем.Россию» було остаточно відсунуто на узбіччя політичного процесу.
Проте, уроки «Демократической России», так само, як і уроки протесту 2011—2012 років непогано б вивчити. Це важливо, перш за все, для того, щоб подолати гріх вселенського смутку і тотального відчаю, який сьогодні охопив переважну частину тих 14—16 відсотків росіян, хто в соцопитуваннях відкрито висловлюється проти путінської агресії в Україні, в Сирії, проти створення в Росії поліційної держави і курсу на самоізоляцію.
Сьогодні у демократично налаштованих росіян найбільшою популярністю користуються апокаліптичні тексти, які змальовують картини розпаду Росії, який станеться найближчими роками, після чого на території країни господарюватимуть озброєні банди відморозків, які воюють між собою і грабують місцеве населення.
Найяскравіший текст у цьому жанрі написав один із найкращих журналістів Росії Аркадій Бабченко. Він так і називається: «Що ж буде з батьківщиною і з нами» і його опубліковано на сайті «Эха Москвы» 21.10.2015.
«Кирдик буде коротким, але повним», — обіцяє Аркадій Бабченко. І далі пояснює, яким саме способом станеться цей кирдик. «Щоб занурити в хаос таку країну, як Росія, достатньо буде десяти банд по десять тисяч чоловік. А стільки тут набереться в перші ж хвилини. Тут буде одна велика ДНР на шостій частині суходолу — від моря і до моря. З алкоголіками на блокпостах, відрізанням голів у річці, тортурами в підвалах, зникненнями бізнесменів і прилюдними стратами біля ганебного стовпа».
Потім Аркадій Бабченко обіцяє Росії коротку мить щастя, яка настане в результаті запровадження зовнішнього управління, в результаті якого тут буде щось подібне до Північної Бразилії, в якій нормальне життя є лише в столиці, а на решті території воно чи то є, чи то його немає.
Ну, а потім обіцяний Бабченком кирдик набуде геть зовсім страшних форм, оскільки ми від Північної Бразилії поповземо вбік конголізації і буде в нас Північне Конго, в якому «з темноти полізуть геть зовсім уже дистильовані упирі. Вже геть зовсім закінчене зло. Еталонне. Без домішок. Суміш КДБ, ГЕСТАПО, попа Дмитра Смирнова, Чапліна, Германа Стерлігова, Охлобистіна, Проханова-Лимонова-Дугіна, Тесака і Безлера. Православний ІДІЛ, загалом».
Одним словом: «Бережи Господи вашу душу і розум, якщо ви захочете вийти за межі МКАДу з настанням темряви». Утім, це речення Бабченка я, здається, читав у Конан-Дойля в «Собаці Баськервілів». Все це трохи схоже на деякі сюжети антиутопій Володимира Сорокіна і Дмитра Глуховського, що абсолютно не скасовує того, що кожна антиутопія має шанси втілитися в життя, оскільки ми, дійсно, народжені, щоб Кафку зробити буттям.
Не чіплятимемося до деяких нестикувань сценарію Бабченка. Наприклад, незрозуміло, чому після зовнішнього керування в країні станеться подальша деградація від Північної Бразилії до Північного Конго, хоча в нас перед очима досвід абсолютно іншого процесу хоч у Німеччині, хоч у Японії, хоч у Кореї. Справа зовсім в іншому. Всі ці «дистильовані упирі, які полізуть з темряви», яких Бабченко поіменно перераховує, всі вони живуть у тій «іншій реальності», яку сконструював телевізор. Всі вони пройшли ретельний фейс-контроль, для того, щоб ця друга телевізійна реальність стала такою концентровано страшною. Нормальні люди в цю «іншу реальність» майже ніколи не потрапляють, вони живуть собі тихенько в своїй «першій реальності», яка теж не дуже, але ніяк на антиутопію не тягне.
І людський матеріал у нас все ж таки дещо відрізняється від сомалійського, конголезького та іділівського. Він не кращий і не гірший, просто — інший. Тому не буде у нас ні Північної Бразилії, ні Північного Конго. Сценарій розпаду і деградації, так, можливий. І, мабуть, вірогідний. Сценарій важкого відродження ймовірний з кожним днем перебування Путіна при владі все менше. Але жоден із цих сценаріїв не є заздалегідь визначеним. За яким сценарієм підемо, залежить, перш за все, від дій тих сил, які зараз намагаються консолідувати протест.
Одна з якнайглибших помилок — відчай від того, що зомбуючий ефект телевізора носить стійкий характер. Це помилка. Вся ця «інша реальність» разом зі всіма цими «упирями з пітьми» розлетиться на клапті як пітьма на світанку при появі більш-менш нормального і доступного альтернативного джерела інформації, хоч з-за кордону, хоч місцевого.
Прикладом того, як ця зграя з виском розлітається при будь-якому слові правди, може слугувати епізод на програмі Петра Толстого та Олександра Гордона на Першому каналі. Обговорювали Сирію, і в студії був єдиний справжній сирієць, Махмуд аль-Хамза, представник Сирійської національної ради в Москві, в якої Петро Толстой вирішив отримати підтвердження переваг російських бомбардувань у порівнянні з американськими.
У відповідь Толстой і його зграя, а разом з ними й мільйони російських телеглядачів, отримали розгорнуте і виразне пояснення того, що «бойовики ІДІЛ з’явилися в Сирії внаслідок жорстокості режиму Башара Асада до народу». Махмуд аль-Хамза переконливо розтлумачив росіянам, що «у час репресій асадівського режиму було вбито не менше півмільйона осіб, тоді як від рук бойовиків ІДІЛ загинуло декілька тисяч сирійців».
«Так де терор?», — поставив сирієць риторичне питання. — «Цей режим убив півмільйона, а 4 чи 5 мільйонів утекло за кордон». Переконаний, що одна ця репліка, сказана сирійцем про ситуацію в Сирії, змусила задуматися багатьох телеглядачів. Так, після цього телевізійні упирі завищали, накинулися, Гордон увесь час кричав: «Хто ця людина?», неначе до його помешкання вліз абсолютно сторонній суб’єкт.
Коли Махмуд Аль-гамза пояснив, що він представник ліберальної опозиції, яка воює і з ІДІЛ і з Асадом, політолог Марков страшенно розвеселився і довго не міг заспокоїтися, все скрикував, мовляв, вперше бачить «ліберала, який воює». Мабуть, політолог Марков не знає про існування держави Ізраїль, яка побудована на принципах лібералізму, і, попри це, воює давно і вельми непогано, мабуть, сьогодні краще за всіх у світі.
Виступ представника Сирійської національної ради був невеликим локальним тріумфом нормальності на російському ТБ. У серпні 1991 року теж був тріумф нормальності, але масштабніший. Повторити його сьогодні дуже важко, але не неможливо.
