У фарватері агресора

Чи не найбільше дискусій в контексті прийнятого у вівторок Верховною Радою у першому читанні законопроекту №4453а «Про санкції» викликали положення, які стосуються регулювання діяльності медіа. Серед іншого цей закон фактично надає право РНБО та Президенту без рішення суду обмежувати або забороняти діяльність будь-якого ЗМІ в Україні, якщо воно «створює реальні та потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України». І йдеться не лише про російські медіа, але й про вітчизняні. Усі найбільші медійні організації вже висловили своє обурення й назвали законопроект спробою запровадити цензуру в Україні. Застерегла від його прийняття у своєму листі до Олександра Турчинова й представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуня Міятович. Очевидно, що влада таким кроком наражає себе на можливий потужний опір з боку суспільства, але запобігти ситуації, що склалася, цілком ймовірно могли б і самі медійники, якби вони виявили власну громадянську позицію і не залишалися сторонніми спостерігачами інформаційної війни, що ведеться проти України, — тоді б у держави не було б підстав для таких необдуманих кроків. Сьогодні ж деякі медіа досі — з власної волі або через непрофесіоналізм — без жодних коментарів і осмислення ретранслюють тези агресора. Так, до прикладу, у день, коли Росія в односторонньому порядку оголосила про спрямування на Донбас «гуманітарного конвою», канал ICTV розповів про це як про місію, підтриману Україною і світовою спільнотою, хоча жодних офіційних підтверджень цьому, окрім слів самого міністра Лаврова, не було...

Через поширення на українському телебаченні російського медіапродукту, кіно та серіалів продовжується й культурна експансія агресора, яка супроводжується насаджуванням відповідних цінностей. Про небезпеку цих тенденцій «День» уже неодноразово писав. Водночас жодних ефективних механізмів вплинути на ситуацію держава поки що не найшла, а змінювати щось із власної ініціативи медіаменеджери не хочуть (за винятком хіба що каналу «1+1», який відмовився від російського продукту). Зустріч з представниками провідних телеканалів і медіа-груп, яку організувала нещодавно Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, очікуваного результату не дала. «Спершу ми передали м’яч на їхнє поле — хотіли, щоб гравці ринку самі запропонували можливі варіанти стратегії виходу з цієї ситуації, — розповідає перший заступник голови Нацради Ольга ГЕРАСИМ’ЮК. — Найкраще було б, якби вони самі розробили план дій, і не лише щодо відмови від російських серіалів, але й щодо розвитку власного виробництва. На жаль, учасники цієї зустрічі, представники телебізнесу не змогли виробити єдиної позиції, оскільки представляють абсолютно різні світогляди й підходи. Крім того, всі вони, здається, доволі далекі від усвідомлення того, що в країні йде війна».

Відповідно регулятор вирішив взяти ініціативу в свої руки. Три члени Нацради увійшли до складу Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Міністерстві культури України. Вони планують проаналізувати всі російські серіали, які транслюються в Україні, й відповідно до результатів ініціювати або відкликання прокатних посвідчень, або ж перенесення їх виходу в ефір на час після 23-ї години з присвоєнням відповідних позначок. Водночас Нацрада не полишає надії дійти згоди з представниками телеіндустрії в питанні саморегулювання й планує проведення повторного круглого столу після рішень експертної комісії. Крім того, регулятор оголосив про свій намір перевірити дотримання каналами вимог статті 22 Закону України «Про кінематографію», згідно якої квота демонстрування національних фільмів має становити не менше 30% національного екранного часу. Але тут постають питання про те, чи знайдеться у телевізійників стільки національних фільмів, щоб заповнити цей час й чим власне можна замінити російські картини в ефірі. «Крім контролю держава повинна також створити умови для розвитку ринку, — вважає Ольга Герасим’юк. — Слід запровадити таку синергію телебачення і кінематографії, яка б дала можливість Україні створювати власну якісну продукцію. Окрім того, можна купувати серіали й у інших наших сусідів — ми, наприклад, давно не бачили в ефірі польської продукції. Закон «Про санкції» — це тимчасовий крок, але він мусить покласти початок іншій державній гуманітарній політиці, якої у нас досі, насправді, взагалі не було. Наші дії мають бути не разовим заходом на час війни, а початком масштабної і стратегічної роботи. Ми повинні створити нову країну, в тому числі й в інформаційній та культурній сферах».

Очевидно, що державна підтримка національного кінематографу в цьому контексті має стати одним з пріоритетів. Натомість останні тривожні сигнали не дають підстав на це сподіватися. За інформацією голови Національної спілки кінематографістів України Сергія Тримбача, державна підтримка фільмовиробництва вже цього і наступного року буде суттєво скорочена... Зрозуміло, що в держави сьогодні немає зайвих грошей — всі ресурси доводиться спрямовувати на забезпечення роботи силових структур. Але не можна забувати, що саме відсутність нормальної культурної політики в Україні значною мірою й уможливила ті хвилювання, які дбайливо організувала й роздмухала на сході країни Росія. І чи можна говорити про перемогу у цьому конфлікті, якщо Україна залишатиметься під культурним впливом агресора? «Воєнна перемога сама по собі ще нічого не значить — ми в полоні чужоземних культур, ми ті самі туземці, які бавляться привезеними брязкальцями і не бажають бачити своє, не хочуть продукувати своє», — вважає Сергій Тримбач.

На думку кінокритика й головного редактора журналу «Кіно-Театр» Лариси БРЮХОВЕЦЬКОЇ, навіть у такій складній фінансово-економічній ситуації проблему підтримки вітчизняного кінематографа вирішити реально. «Нічого нового придумувати не потрібно — в Європі відповідні механізми діють вже давно, — розповідає вона. — Слід прийняти Закон про збір, який існує в багатьох країнах (зокрема, в Польщі та Франції). Йдеться про 1,5—2% з прибутків від реклами телеканалів і створення окремої інституції, яка буде займатися акумулюванням і розподіленням цих коштів. Подібні «інститути кіно» працюють в Англії, Франції, Польщі та багатьох інших країнах. Ідея такого законопроекту існує вже близько 15 років, але поки що пролобіювати його прийняття так і не вдалося. Якщо запустити цей механізм, у галузь піде фахова молодь, яка в Україні є, зокрема й на телеканалах — вони вміють робити кіно. Вже за рік з’являться нові фільми і ними можна буде заповнювати ефіри. Ми повинні сприяти розквіту різних жанрів, як це відбулося у Польщі. Сучасні теми, історія, анімація для дітей, популярні фільми — потрібні продукти, розраховані на різну аудиторію. Серіали та фільми, які транслюють польські канали, розповідають про саму Польщу, про її буття, історію і сучасність. Саме кіно робить там погоду у суспільстві — зачіпає найгостріші больові точки, лікує історичні травми й сприяє порозумінню і самопізнанню нації.»

Приклади з історії свідчать про те, що при бажанні навіть у найтяжчих умовах можна досягнути успіху, вважає Лариса Брюховецька. «У 1920-ті роки країна була у стані повного занепаду, але тим не менше у 1922 році у Харкові у невеличкому будиночку було створено Всеукраїнське кіно-фотоуправління, — розповідає кінокритик. — Людей там було небагато, але вони працювали, і це дало свій результат. Якщо у 1924 році на екрани вийшло два ігрових фільми, то 1926-му їх було уже тридцять. Саме тоді розпочав свій творчий шлях Олександр Довженко. За два роки вдалося зробити справжній ривок! І це тоді, коли їм довелося з нуля будувати інфраструктуру, шукати гроші на купівлю плівки за кордоном. Сьогодні ж маємо цифрові технології і повну свободу — ніхто не вказує, про що знімати. Тільки знімайте ж!»