У імлі

У спостереженнях за тим, як російські телеканали демонструють апокаліптичні сюжети, пов’язані з чисельними лісовими пожежами, мимоволі пригадується назва книжки Герберта Веллса «Росія в імлі».

Імла — разом з вогнем. На телеекранах мелькають вольові обличчя російських лідерів, які віддають оперативні накази, карають недбалих, підбадьорюють співвітчизників. Дмитро Медведєв особисто розгромив керівництво флоту за допущену ним пожежу на базі морської авіації в Підмосков’ї. Телевізійна сила й рішучість правлячої вертикалі не може приховати того очевидного факту, що країна виявилася неготовою до подібних випробувань.

Телеканали РФ намагаються не «зациклюватися» на тому, а що саме породило нинішню безпорадність перед лицем стихійного лиха. Адже кілька років тому в РФ було ліквідовано багато державних лісових господарств, лісництв, скорочено лісову авіацію, все було передано приватним власникам, які не квапляться підсилювати охорону лісових масивів. В. Путін, загорнувши рукава сорочки, метушиться по Росії, інструктуючи місцеву владу, даючи обіцянки, потискуючи руки працівникам МНС. Зокрема, прем’єр пообіцяв збудувати нові будинки для погорільців і розпорядився на кожному будівництві поставити камери відеоспостереження. Це як же треба довіряти своїм підлеглим...

Мало кому в історії людства вдавалося контролювати кожен крок чиновників. Не досягли в цьому успіхів ні Сталін, ні Фідель Кастро, ні Саддам Хусейн, ні Кім Ір Сен, ні Олександр Лукашенко. Таке називають «захід сонця вручну». Бюрократи обов’язково знайдуть «об’єктивні причини»... Навряд чи їх налякає навіть те, що монітори від відеокамер наказано вивести в Будинок уряду, в інтернет і особисто в квартиру В. Путіна. Прем’єр так і сказав: «І мені додому».

Торф’яні пожежі, що погано піддаються гасінню, спонукали найвище керівництво РФ на обводнення раніше осушених боліт. Правильно, те, що вирили, — зарити, те, що зарили, — вирити. Усе логічно. Велика сила традиції.

Шеф-редактор радіо «Эхо Москвы» Олексій Венедиктов розповів з екрана, що один блогер з Тверської області не пошкодував емоцій на адресу вітчизняних керівників та їхніх успіхів у боротьбі з пожежами, за добрим російським звичаєм добряче їх обматюкавши.

Учаділий від диму житель заявив: «На х... нам ваш центр високих технологій у Сколково, якщо в нас не вистачає пожежних машин. Ідіть ви на х... з вашими с... законами. Навіщо телефон, якщо телефонувати до пожежної частини все одно без толку? Поверніть мені ринду!» Ринда — це невеликий дзвін, який може використовуватися для того, щоб подавати сигнали пожежної тривоги. За словами Венедиктова, вони переслали цей крик душі до служби прем’єра. І прем’єр відповів критикові, зробивши це швидко, єхидно й дотепно (не даремно ж займається дзюдо, а цей різновид боротьби вимагає блискавичної реакції й уміння використовувати силу противника проти нього самого): «Ви талановитий літератор і могли б заробляти цим ремеслом, проживаючи на острові Капрі, як Горький. А ринду отримаєте найближчим часом у вашого губернатора».

Щоправда, лихо й вигадування дотепної відповіді «нецензурному» блогерові не завадило В. Путіну зацікавитися проблемами російської археології та її юридичного статусу. Мабуть, цьому посприяла участь прем’єра у святкуванні ювілею старійшини російської археології, академіка Валентина Яніна, з ім’ям якого пов’язані знамениті відкриття у Великому Новгороді. Академік, незважаючи на поважний вік, бадьорий, випромінює гумор, демонструє ясний розум і здатність до самоіронії. У телеінтерв’ю він ділився спогадами, зокрема про раннє дитинство. Пригадав, як у 1930-ті роки ледве не посадили його матінку, шкільну вчительку. Вона запропонувала дітям прочитати вірші, які вони знають. І якийсь хлопчик голосно і з гарною дикцією продекламував: «Говорят, что Ленин умер, А я вчера его видал. Мимо нашего подъезда Без порток он пробегал». Матері академіка неабияк пощастило. Вона відбулася легким переляком.

САГА ПРО «ДОБРІ ЧАСИ»

Варто згадати й про серіал «Олександрівський сад» на телеканалі ТВЦ. Це сага про кремлівських чекістів. Розкішні кабінети, шикарні ресторани, бездоганно підігнана уніформа і дух Отця й Учителя, що витає над усім цим. Любовно відтворений антураж епохи, будні школи для дітей кремлівських хазяїв, міцне, стабільне благополуччя вузького кола осіб (утім, чорна ікра тут у будь-яку мить могла змінитися на табірну баланду, про що автори фільму вважають за краще не знати) мають піднести у свідомості глядачів думку: «добрі були часи».

Якби фільм було знято в Голлівуді, він цілком заслужив би на категорію «розложиста журавлина». Чого вартий хоча б сюжет, коли працівник кремлівської охорони, майор держбезпеки (чималий, між іншим, чин, що відповідав у той час армійському комбригові) після багатьох перипетій возз’єднався зі своєю дружиною, котра втекла під час революційних подій до Англії. Причому вона не якась там радянська розвідниця, а натуральна білогвардійка. Тому не можна було без сміху дивитися сцену, як батько-чекіст і син-чекіст у московському ресторані відзначають возз’єднання сім’ї з емігрантською матусею. І це в охороні Кремля! Якби таке трапилося насправді, батько миттєво позбувся б посади, втратив би військове звання і став до стінки. І не таких ставили з набагато менших приводів. А слідом за батьком знищили б і сина, котрий втратив пролетарську пильність і не викрив контрреволюційне кубло у власній сім’ї. Але й це ще не найкумедніше. Як виявилося, молодий чекіст у вільний від боротьби проти підступів буржуазних розвідок час розшукує по закутках Кремля старовинні книжки, зокрема одну, де «переконливо» доводиться, що росіяни є прямими нащадками стародавнього й загадкового народу етрусків, який жив до нашої ери в центральній Італії.

Хотів би я подивитися в очі російським кандидатам і докторам історичних наук, член-корам і дійсним членам РАН. Це ж Ключевський і Покровський, Платонов, Пресняков і Любавський у трунах перевертаються! Тут у нас який-небудь «дядько з полонини» напише що-небудь екзотичне на історичні теми, то в Москві гудуть, мовляв, спотворюєте, перелицьовуєте історію, караул.

А тут цілком серйозно робиться «відкриття» світового значення, й жодної реакції. Кілька років тому мені трапилася на очі видана в Москві книжка, де автор стверджував, що розгадка таємниці етрусків криється в самій їхній назві — етруски, що означає «это русские».

Утім, любителі вигадувати фальшиві родоводи в Кремлі не переводилися ніколи. Це дуже вітав московський цар Іван ІV Васильович Грозний, який запевняв, що веде свій рід якщо не прямо від Ромула і Рема, то вже точно від Юлія Цезаря й Августа Октавіана. Історичні дослідження Грозного викликали гомеричний регіт в імператорських і королівських домах Європи. А Стефан Баторій назвав Івана Васильовича «татарським рабом». Така хула зело ображала царя. Він намагався боротися проти «наклепницької кампанії» та повідомив англійську королеву, що її газетярі пишуть про великого государя всіляку гидоту, дуже рекомендуючи покарати їх батогом (верх московського гуманізму тієї епохи, особливо порівняно із саджанням на палю й заливанням у глотку розплавленого свинцю).

Здивована Єлизавета пояснила російському колезі, що не лише королева, навіть парламент (!!!) не має права вказувати англійським журналістам, що їм писати. Іван Васильович подібних «збочень» не зрозумів та обізвав Єлизавету «вульгарною дівулею». До вислову «продажна дівка імперіалізму» залишалося ще 350 років.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА «ПОЗАБЛОКОВІСТЬ»

А в нас на «5 каналі» обговорювали чергове інтерв’ю міністра освіти і науки Д. Табачника «Комсомольской правде».

Міністр пообіцяв запровадити в школах України навчальний курс «Світова література», в якому 3/5 часу буде відведено... російській літературі. Отже, Шекспір і Байрон, Гете і Шиллер, Сервантес і Кальдерон, Данте і Петрарка, Есхіл і Софокл, Омар Хайям і Фірдоусі стануть лише жалюгідним доважком до російської літератури. Тільки й того світла, що у віконці...

Звісно, переконання в тому, що вся світова культура є лише додатком до російської, виглядає доволі своєрідно. Воно цілком припустиме (як будь-яке дивацтво) на суто індивідуальному рівні.

Але перетворювати молодь цілої країни на заручницю геополітичних орієнтацій та особистих смаків однієї людини... Ось така культурологічна «позаблоковість», що набуває хворобливо-анекдотичних рис.

Активно обговорювався на «5-му» й конфлікт між Президентом і меджлісом кримських татар. Як відомо, представники кримськотатарського народу відмовилися зустрітися з главою держави на тій підставі, що серед запрошених були також люди, що мають у середовищі кримських татар репутацію провокаторів і пройдисвітів.

Зокрема, там були особи, які 2008 р. зверталися до президента РФ Д. Медведєва з проханням захистити (вочевидь, за схемою Південної Осетії?) національні меншини України від буцімто здійснюваних проти них українською владою актів «геноциду». Фактично, ці суб’єкти запрошували до нашої країни російські танки.

Те, що меджліс відмовився сідати з ними за один стіл, робить честь його патріотичній позиції. А ось те, що деякі українські керівники вважають за можливе для себе подібні посиденьки, примушує черговий раз замислитися над характером нашої нинішньої влади...

Відомий політичний аналітик Сергій Таран дійшов висновку, що влада спробувала використати проти кримських татар, проти меджлісу (який підтримує абсолютна більшість цього народу) ту саму тактику, що вже використовувалася проти української опозиції, — «розділяй і володарюй». Але не вийшло й не вийде. З меджлісом так розмовляти не можна. Установка: або ви в усьому погоджуватиметеся, або ми знайдемо інших, «правильних» татар — тут не спрацювала й не могла спрацювати. Річ у тім, і навряд чи про це добре знають в Адміністрації Президента в Києві, що відносини між діячами меджлісу є з політичного й особистісного погляду набагато міцнішими і глибшими, ніж між лідерами української опозиції. Ці відносини скріплені також етнічною солідарністю (властивою малим народам), багаторічною спільною боротьбою та розгалуженою системою родинно-земляцьких зв’язків. Там практично немає випадкових людей. У кримськотатарського соціуму добра пам’ять, вони чудово пам’ятають, хто й коли яку зробив підлоту, хто й коли зрадив. А охочих піддатися остракізму з боку власного народу, власних родичів і земляків там дуже небагато. Тому з меджлісом найкраще вести чесну гру.

Мустафа Джемільов в інтерв’ю українським телеканалам повідомив, що голова президентської адміністрації Сергій Льовочкін дозволив собі говорити з кримськотатарським лідером у неналежному тоні. А це, як казав шеф таємної поліції Наполеона Жозеф Фуше, «гірше, ніж злочин, це помилка». Ну, а стосовно пропозиції Президента повернути неправедно придбану в Криму землю державі, то це взагалі нагадує коронну фразу психотерапевта Кашпіровського: «Даю установку!». І що, тепер московські олігархи, які набули за допомогою хабарів та корупційних зв’язків цілі латифундії на півострові, прийдуть здаватися? І хто посміє їм сказати, що в них щось незаконно?

Скоріше за все, знову почнуть давити посполитих, і насамперед кримських татар, хоч, як заявив М. Джемільов, самозахоплення кримських татар становлять лише 17% від усіх земельних самозахоплень в автономії. Але саме на ці 17% місцева влада звертає найбільшу увагу. Решта 83% її мало хвилюють...

НЕ МОГЛИ. ЧИ НЕ ХОТІЛИ?

З особливим пафосом російський телепростір відзначив другу річницю війни з Грузією. «Первый канал», «РТР-планета» та інші показали телефільми про «грузинських агресорів», про чергову «визвольну місію» російської армії. Пропагандистська тональність вражаюче нагадувала радянські газети часів введення військ СРСР до Чехословаччини та Афганістану. «Первый канал» особливо викривав західні ЗМІ за «спотворення істини не на користь Російської Федерації».

Утім, подібна пропаганда може мати стовідсотковий вплив лише за умови ізоляції людей від інших джерел інформації. Тепер жертвою пропаганди можна бути лише за власним бажанням. Тож, на відміну від жителів Північної Кореї, наші громадяни не можуть посилатися на те, що не могли знати правди, скоріше, не хотіли... Але те, що сьогодні російське ТБ уже не згадує про «геноцид осетинів», засвідчує: цілком імовірно, що щось усе ж таки змінюється...