У Пеклі знизили температуру, або Сатана економить паливо?
Якщо дивитися щовихідних підсумкові програми російського телебачення, то виникає відчуття, що пожильці телевізора повстали проти Путіна з його мінськими угодами й докладають усіх зусиль для зриву перемир'я й доведення війни до останньої, атомної стадії.
Дещо інша картина в будні. Перший канал, 17 лютого, програма «Структура моменту», ведучий Валерій Фадєєв, який деякий час тому змінив Петра Толстого. Тим, хто цілком розумно прагне берегти здоров'я й не дивитися російське ТБ, окремі обличчя в цьому злиплому клубку ненависті важко розрізнити. Проте вони різні. Толстой органічно вписаний в один ряд з Соловйовим-Кисельовим-Мамонтовим, у ряд, у якому немає місця рефлексії й сумнівам. Фадєєв усе-таки прагне амплуа експерта, якому рефлексія за статусом необхідна. Ну, або хоча б її імітація.
І ця різниця позначається вже на складі учасників. У ньому є баланс позицій і реальний плюралізм думок. Так, ось прямо там, в ефірі Першого каналу російського телебачення на 16-му році путінського режиму і ось раптом раз – і плюралізм. Три проти трьох. Письменник Михайло Веллер і журналісти Микола Усков з Костянтином Ремчуковим проти депутатів Сергія Железняка, Сергія Миронова й депутата Європарламенту Тетяни Жданок.
Валерій Фадєєв, звісно, намагався використати свою роль ведучого для зміни балансу на користь партії війни. Але враховуючи співвідношення сил і власні вельми обмежені вогневі ресурси – Фадєєв це все-таки не Соловйов – виходило у нього погано. Найсильнішою фігурою в трійці, що виступала за мир, назвемо їхню позицію «співчуваючі Україні», був письменник Веллер. Коли він починав говорити, то оператор інколи переводив камеру на депутата Железняка (є все-таки майстри на Першому каналі) й показував перелякані очі думського єдинороса.
Веллер, звісно, дотримувався правил гри, Путіна фашистом прямим текстом не називав, але й правду сказати не соромився. «Коли кулеметні гнізда в житлових будинках – це військовий злочин, – вів свою лінію Веллер, – ми маємо палестинський варіант, коли чим більше покажуть трупів, тим краще. А Україна лише й мріє закінчити війну, оскільки вона на межі».
Веллер хороший тим, що, по-перше, будучи розкрученим у Росії письменником може собі дозволити говорити, що забажає, зокрема й правду. По-друге, провладні опоненти побоюються з ним прямо зчіплюватися. За словом у кишеню Веллер не лізе, у нього цих слів повні кишені, більше ніж у всієї «Единой России» на додаток зі «Справедливой». А враховуючи манеру вести дискусію, що нагадує звички комунального склочника, письменникові Веллеру може протистояти лише політик Ж., якого до студії «Структури моменту» цього разу не запросили.
Було цікаво спостерігати, як разюче змінилася поведінка яструбів «русского мира» Миронова й Железняка, коли вони опинилися в студії, де їх не семеро проти одного умовного Гозмана, а три на три, навіть з урахуванням ведучого на своєму боці. По-перше, переляк. По-друге, різка зміна риторики. Ніяких фашистів в Україні. Ніякої «хунти», яку треба негайно під суд. Пекло, звісно, нікуди не поділося, але температура вже не та, що в студіях Толстого, Соловйова або Норкіна.
Аналізуючи «структуру моменту», Фадєєв, звісно, не міг оминути таку важливу подію, як санкції проти Йосифа Кобзона, якого тепер не пускатимуть до Європи. Галас із цього приводу здійнявся чималий і в Держдумі, де була розгорнута акція: «Ми всі – Кобзон!», і в російських медіа. Дозволю собі на хвилину відволіктися від дійства на Першому каналі для того, щоб відзначити напрочуд смішну замітку Олексія Панкіна в «Комсомольской правде», опубліковану під заголовком: «На санкції проти Кобзона відповімо забороною Пола Маккартні?» Уже смішно, чи не так? Просто бачити поруч ці два імені.
Річ у тому, що Панкін вирішив заперечити міністрові культури Володимиру Медінському, який вважає, що в Європі немає артистів масштабу Йосифа Кобзона, щоб вводити проти них санкції. А ось Панкін, навпаки, вважає, що є рівновеликий Кобзону – один із засновників «Біттлз» Пол Маккартні. Далі ще смішніше. Панкін порівнює Маккартні з Кобзоном. І не лише за популярністю. «Головне, що їх ріднить, – пояснює Панкін, – Пол Маккартні – підданий Великої Британії шотландського походження, подібно до того, як Кобзон – громадянин Росії, що народився в Новоросії». І далі Панкін починає фантазувати на тему того, що було б, якби Лондон замість референдуму в Шотландії почав би обстрілювати Глазго та Едінбург, а сер Пол Маккартні підтримав би земляків і дав би концерт на руїнах Едінбурга.
Президент Путін у цьому місці обов'язково розповів би історію про те, що було б, якби бабуся була дідусем, і поділився б своїми глибокими пізнаннями в гендерній анатомії. Я ж обмежуся лише вказівкою на наявність глибокого зв'язку між тим, що європейська культура вважає за краще проводити референдуми, а не розпорювати животи опонентам і не вводити зелених чоловічків, як це роблять представники «русского мира» – і різницею між Іосифом Кобзоном і сером Полом Маккартні. Різницею, яку на планеті Земля не бачить лише міністр Медінський, публіцист Панкін і ще декілька людей, глухих і сліпих від народження. У тому й полягає проблема, і якщо завгодно трагедія «русского мира», що в останні десятиліття його грунт народжує з себе аж ніяк не велику російську літературу, а дедалі більше кобзонів, валерій та інших газманових.
Повернемося на Перший канал, до студії «Структури моменту», яку ми покинули в мить, коли там почали обговорювати санкції проти Кобзона. Цей раунд трійка «запутінців» програла начисто. Їхні опоненти ділилися думками й аргументами, а «запутінці» мукали щось невиразне.
Порівняйте. Микола Усков, відповідає Фадєєву, чому саме Кобзон покараний, хоча за «людоїдські» закони й крымнаш голосували всі депутати. Усков: «Кобзон не просто депутат, він впізнавана особа, він своєю популярністю легітимізує політику Кремля в очах неполітизованої маси, що робить його небезпечнішим, ніж інших депутатів». Крім того, Кобзон – це депутат Держдуми, який не визнає територіальної цілісності України, що в умовах війни дає підставу для санкцій.
Тетяна Жданок: «Ці санкції – потурання прибалтам і полякам». Питання: «І що?» – повисає в повітрі.
Веллер починає відверто троллить опонентів: «Вам не здається смішним, що там (у Європі) живуть бездуховні люди, наші ідеологічні вороги, а ми ображаємося, що когось із нас не пускають. Його дочка (Йосифа Кобзона) мала сама відмовитися від Англії. Чого він скаржиться? Чому вони повинні зустрічатися в Лондоні? Нічого лякати людей Батьківщиною! Удома жити треба! А в Європи тепер не буде щастя».
Сергій Миронов у відповідь бурмоче, що Донбас – це батьківщина Йосифа Давидовича, а його туди не пускають, при цьому Миронов, мабуть, прикидається, що не знає, що Кобзон уже кілька разів їздив до Донецька через кордон, відкритий з боку Росії.
Ремчуков: «Кобзон втілює те, що найбільше дратує Захід у представниках «русского мира», – небажання визнавати межі закону. Він говорить, а чого це я ще питатиму дозвіл, куди мені їздити?» – І далі Ремчуков у дусі трактувателів священних текстів пояснює, чому Обама так образливо для російської влади включив до переліку трьох головних світових загроз ІДІЛ, Еболу та Росію. На думку Ремчукова, цю трійцю об'єднує те, що ніхто з них не визнає кордонів. Що, безумовно, відповідає дійсності, але в ефірі Першого каналу звучить одкровенням.
Ближче до кінця передачі письменник Веллер сказав: «На наших очах руйнується ідея «русского мира». Україну ми отримали як свого ворога. Наслідки цього конфлікту виходять далеко за його межі. Головне питання навіть не Україна. Що буде з Росією?».
У Росії відсутня нормальна соціологія, тому важко зрозуміти, як громадська думка змінюється залежно від зміни температури в пекельних казанах російського телебачення. Очевидно одне: вся путінська пропагандистська машина не витримує прямого зіткнення з опонентами. Програє насухо, навіть якщо їй протистоять не найсильніші противники, такі як обережний бізнесмен Ремчуков, рефлексуючий і схильний до сумнівів і коливань гламурний інтелігент Усков або досить сумбурний письменник Веллер. Просто ці троє здатні мислити й виразно викладати свої думки. На відміну від більшості головомовців путінського ТБ. У Європі зараз обговорюється проект створення російськомовного каналу. Якщо цей проект реалізується й цей канал буде хоч якось, хоч через супутник, хоч через інтернет вести мовлення на Росію, то це буде початком кінця путінського режиму. СРСР після відміни цензури протримався один рік. У путінського режиму запас міцності не більший.
