Україна в Україні потребує щоденних зусиль
Як відомо, багато країн Європи відзначають перемогу над нацизмом 8 травня. У СРСР це відбувалося 9-го. І розбіжність тут не лише формальна. Адже в СРСР 9 травня святкувалося торжество того тоталітарного режиму, який 70 років перебував при владі, та аж ніяк не тріумф демократії та свободи народів. Не випадково за радянської влади постійно повторювали, що війна показала переваги радянського ладу, морально-політичну єдність народів СРСР під керівництвом КПРС, сприяла створенню світової соціалістичної системи тощо. Увесь цей комплекс ідеології пережив СРСР, що канув у Лету, і досі відтворюється на пострадянському просторі. А після приходу до влади в Україні Партії регіонів, яка, вочевидь, через убогість власної філософії вимушена користуватися ідеологічними послугами комуністів (укотре доводиться дивуватись із сердечного порозуміння буржуїв та «пролетарських революціонерів»), цей набір ідейних конструкцій отримав якесь фантомно-гротескове вираження. Між іншим, один російський журналіст, розповідаючи про святкування 60-річчя перемоги в Москві, сказав, що у нього склалося враження, буцімто цю війну виграв В.В. Путін. А в мене складається враження, що тріумфатором 1945 року була Партія регіонів.
НЕ ЛИШЕ ВАДИ ЛОГІКИ...
У принципі, цей день справді міг би об’єднати країну, та не з цією правлячою партією, яка дедалі більше перетворюється на якусь подобу КПРС, але на буржуазному ѓрунті. До речі, процес прихованого об’єднання заходу і сходу України відбувається на основі загального неприйняття соціально-економічної політики регіоналів та відрази до постійної брехні влади. На цей процес звернули увагу у верхах, стурбувалися й вирішили розвести західників, які небезпечно зближувалися в своїх протестах, і сходознавців по різних сторонах барикад. Ось, власне, для чого і знадобилася червонопрапорна провокація. Та не завадило б розуміти: партія, влада, що нацьковують одну частину громадян на іншу, одну частину країни на іншу, не можуть мати політичної перспективи. Не кажучи вже про те, що радянські гасла в країні олігархічного капіталу можуть мати непередбачувані наслідки. Сумно, що День Перемоги в Другій світовій війні (якщо не говорити про події на Тихому океані, які завершилися пізніше), безсоромно використовують для героїзації та легітимації тоталітарного режиму, найогиднішої сталінщини. І коли нардеп від ПР Олена Бондаренко заявляє, що використання червоного прапора не є поверненням до радянської символіки, то це не лише вади логіки...
Отже, телепростір країни було заповнено цією самою символікою, на тлі якої вельми сиротливо виглядав державний прапор України. Складалося враження, що на декілька днів Україну в Україні відмінили, а ми всі повернулися до часів Щербицького, Маланчука та іже з ними. Інша річ, що в цих персонажів не було мільярдних рахунків у західних банках. А крім цього — жодної різниці. Доходило навіть до маразмів, коли в студії Євгенія Кисельова лідер одіозної партії «Родина» І. Марков доводив, що сталінська імперія всім народам принесла свободу. От би й Маркову спробувати сталінської «свободи». Вельми доречно «5-й канал» показав документальний фільм про долю українського гастарбайтера Каунова в нацистській Німеччині, де йому довелося сидіти в Бухенвальді. Надзвичайно символічно, що 1945 року радянська влада в тому ж самому Бухенвальді створила комуністичний концтабір для підозрілих «буржуазних елементів», де рівень смертності в’язнів був таким же, як за попередньої есесівської адміністрації. Один тоталітаризм передав естафетну паличку іншому. «Коричнева» чума передала повноваження «червоній». До речі, радянський концтабір у Бухенвальді входив у систему ГУЛАГ.
Дуже добре, що звалився нацистський Бухенвальд, але надто погано, що зміцнився комуністичний ГУЛАГ. Ось у цьому вся подвійність перемоги СРСР 1945 року. У західних союзників такої подвійності 8 травня немає. Вони насправді звільнили Європу від нацизму, несучи на своїх багнетах відродження демократії й національного суверенітету. Наприклад, Норвегія до нацистської окупації була незалежною і демократичною країною, такою ж вона знову стала після розгрому нацизму. Це стосується й Бельгії, Голландії, Франції та інших країн. І навіть фашистської до поразки у війні Італії та Західної Німеччини. У країнах же радянської зони було створено комуністичні диктатури, що перебували в цілковитій залежності від Кремля. Ось така «свобода». І в цьому немає нічого дивного. Радянський солдат міг принести іншим лише таку «свободу», яку мав сам.
СПРАВЖНЄ НОВЕ ПОКОЛІННЯ
Надзвичайно цікавою була дискусія про історію Другої світової війни в студії Савіка Шустера. Аби взяти участь в інтелектуально-історичній грі, з’їхалися дві команди школярів з Одеси і Львова. Відразу ж скажу, що, попри певні відмінності, пов’язані, насамперед, з відмінностями у викладанні історії в регіонах України, жодного протистояння між заходом і сходом на рівні юних громадян країни не відчувалося. Діти виявилися набагато розумнішими, поряднішими й морально чистішими, ніж багато наших розумово обмежених, аморальних і брудних політиків.
Підлітки, на відміну від багатьох дорослих, демонстрували чудову здатність слухати, чути і розуміти одне одного. А якби ще наша дорога елітна українська інтелігенція дещо скоротила б поїздки на захід і більше їздила б до Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запоріжжя, Криму — як це, до речі, активно робить головний редактор «Дня», то ситуація із взаєморозумінням між регіонами України була б набагато кращою.
Учасникам гри пропонувалося, узявши білет, відповісти, а точніше, вибрати один з варіантів відповіді на запитання. Але спочатку Шустер дав довідку з історії Львова й Одеси. Інформація про заснування Одеси 1794 р. російською імператрицею Катериною ІІ викликала, на мою думку, справедливе уточнення історика Олександра Палія, який зазначив, що поселення Гаджибей існувало на місці нинішньої Одеси ще в ХV столітті. Адже у нас заполітизовані історики полюбляють надмірно вихваляти містобудівну діяльність «матінки-імператриці». Мені ось у рідному місті також постійно розповідають про неї як засновницю Севастополя. Тим часом навіть за законами Російської імперії засновником міста вважався той, хто закладав у його підмурок перший камінь. У Севастополі це зробив Фома (Томас) Мак-Кензі, шотландець, адмірал російської служби.
Перше питання було цікавим і багатозначним: ким були солдати й офіцери Армії Крайової, а до нього — чотири варіанти відповіді: борці за незалежність Польщі, соратники нацистів, борці проти комунізму та борці проти нацизму.
І юні одесити, і юні львів’яни проголосували за перший варіант, хоч галичани цілком обѓрунтовано нагадали, що АК стосовно України виступала також у значно менш привабливій іпостасі.
Не менш гострим було ще одне запитання: чим був похід Червоної армії до Західної України 1939 року? Варіанти: поділ територій за пактом Молотова — Ріббентропа; визволення Західної України; окупація Західної України; захист населення Західної України від нацистів.
І львів’яни, і одесити назвали цей похід поділом територій за пактом Молотова — Ріббентропа. І тут в обговорення втрутився комуніст С. Гмиря, який повідав молоді, що якби не зусилля його партії, то український народ був би повністю знищений нацистами. Спірне твердження. А ось, наприклад, автор фундаментальної історичної праці «Історія ГУЛАГу» Енн Епплбом стверджує: «Сталін знищив українців більше, ніж Гітлер євреїв».
Схему, запропоновану товаришем Гмирею: «якби, то», за певної мотивації можна використати і проти його партії. Якби 1917 року комуністи не створили першу в світі тоталітарну державу, то не було б фашизму і нацизму як різновидів тоталітарної системи.
Нобелівський лауреат, академік Іван Павлов (відчайдушної сміливості дідусь!) ще на початку 30-х років ХХ ст. написав листа до Ради народних комісарів СРСР. У листі були такі слова: «Ви з величезним успіхом сієте в світі не революцію, а фашизм. До вашої революції фашизму в світі не було».
ЖЕРТВИ ПЕРЕМОГИ
Кульмінаційним було питання про УПА. Варіанти відповіді: борці за незалежність України, соратники нацистів, борці проти нацизму, борці проти комунізму.
Юні львів’яни та юні одесити одностайно визнали вояків УПА борцями за незалежність України. Таке визнання молоді свідчить про те, що вільна, демократична і соборна Українська держава має майбутнє. Сильне обурення з цього приводу комуніста Гмирі вже нічого не могло змінити.
Проте були продемонстровані також регіональні відмінності у викладанні історії в школах. Наприклад, одесити, які транслювали якісь смутні й уривчасті «знання про «гріхи» УПА, абсолютно нічого не знали про комуністичний терор у Західній Україні 1939—1941 рр. і в подальші роки.
Академік Мирослав Попович закликав розділяти ОУН і УПА. Але це неможливо. УПА була створена ОУН Степана Бандери, вона була військовим крилом ОУН. Усі вищі командири УПА були членами ОУН(б). Без ОУН не було б УПА, а були б якісь розрізнені загони на чолі з «польовими командирами» в дусі «отаманщини» часів УНР. Не можна розділити нероздільне.
Однак виявилося, що і львів’яни, і одесити однаково погано ознайомлені з реаліями історичної трагедії кримськотатарського народу в травні 1944 року. Дітям потрібно було відповісти на запитання, чим була депортація цього народу 1944 р.: покарання за зраду, геноцид, заселення Середньої Азії, розв’язання етнічних проблем у Криму.
Одна одеська школярка сказала, що «їх просто переселили»...
Свого часу турецька влада так переселяла вірмен, жертвами переселення виявилося понад один мільйон людей. Тепер це називають геноцидом вірменського народу. Під час депортації кримськотатарського народу загинуло понад 40% людей цієї національності.
Але політолог В. Фесенко виступив із запереченням геноциду кримських татар, заявивши, що неможливо довести намір радянської влади повністю або частково знищити цей народ. Навіть у разі звичайного побутового вбивства довести намір буває вкрай складно. Тим більше, коли йдеться про геноцид. От, приміром, уже на нашій пам’яті в африканській Руанді народ хуту вирізав один мільйон представників народу тутсі. Один мільйон трупів у наявності є. Хуту різали тутсі, та чи був намір різати, чи, може, не було? Можливо, хуту робили це без будь-якого ентузіазму і наміру?
Товариш Гмиря піддав жару, заявивши, що серед кримських татар було багато зрадників. Це звичайний етнічний наклеп у стилі знаменитого «кривавого наклепу» на євреїв. Факти свідчать про інше. Цей нечисленний народ (до 1944-го — не було 300 тисяч) дав близько десятка Героїв Радянського Союзу та одного двічі Героя, а відсоток нагороджених урядовими нагородами у кримських татар за роки війни був досить високий. Після 1945 року в радянській пресі, особливо до 9 Травня, часто публікували таке фото: переможні травневі дні, повержений Берлін, на стволі танкової гармати танцює маленький радянський солдатик. Фотографія символізувала радість і захват переможців. За іронією історії солдатик виявився кримським татарином, а запальний танок називається «Хайтарма». Коли тисячі кримських татар, обвішаних радянськими орденами, повернулися додому, їх загнали в «телячі вагони» й відправили на спецпоселення слідом за родинами.
Цікаво, як почувався на спецпоселенні той солдатик зі святкової фотографії, роздивляючись її на 9 Травня і постійно чуючи про свою приналежність до «народу-зрадника»? Дозволю собі й деякі особисті спогади. Коли моя бабуся зі своїми дочками, одна з яких потім стане моєю мамою, евакуювалась із Севастополя, з Маккензієвих гір, названих на честь уже згадуваного шотландця-засновника, в останній вагон останнього потяга, який ішов до міської бухти із суднами (на одному з них мої рідні й вирушили на Кавказ), їх буквально заштовхнув кримський татарин, старшина міліції Османов. Сам він евакуюватися не встиг. І, як розповідали мені близькі, якась сволота з місцевих росіян донесла окупантам, і німці розстріляли Османова за те, що служив у радянській міліції. Тож зі зрадниками, товаришу Гмиря, все дуже непросто.
До речі, кримських греків 1944 року вигнали з Криму без будь-яких звинувачень у зраді. Просто взяли й вигнали. В Узбекистан здебільшого. Потім радянська влада для них там навіть комуністичну газету видавала грецькою мовою — «Неос дромос» називалася, що означає «Новий шлях». Суто компартійний гумор...
Гмиря про геноцид та етнічну чистку кримських татар навіть сказав: «Це були жорсткі заходи забезпечення перемоги». Цікаво, чим 1944 року кримські татари, греки, вірмени та болгари могли перешкоджати радянській перемозі? Але комуніст і за сумісництвом історик Гмиря не сказав про інше: аж до початку «холодної війни» Сталін мав намір вирішувати територіальні проблеми з Туреччиною, зокрема військовими методами, постійно домагаючись від західних союзників згоди на турецьку кампанію. У цьому контексті тюркське мусульманське населення Криму могло викликати побоювання. Але західні альянти аж ніяк не хотіли бачити червоний прапор у Стамбулі, тож згоди не дали. Я думаю про інше: а чи не вжити, нарешті, «жорстких заходів» забезпечення незалежності України щодо комуністів? Чи не буде вищим проявом справедливості поставитися до комуністів так, як вони самі впродовж їхньої партійної історії ставилися до своїх політичних противників?
Товариш Гмиря відкрив школярам страшну таємницю: виявляється, до червоного прапора треба ставитися шанобливо, оскільки це державний прапор Китаю, у якого ми, за висловом Гмирі, «канючитимемо кредити». Ну, тоді у нас треба скрізь вивішувати прапор КНР. Адже інший прапор, окрім власного державного, означає, що країна якусь частину свого суверенітету передала іншій державі або союзу держав. На багатьох іноземних посольствах у Києві висять два прапори: наприклад, прапор Польщі та Європейського Союзу, прапор Естонії та Європейського Союзу, прапор Чехії та Європейського Союзу. Тут усе зрозуміло. Та якій державі частину свого суверенітету віддала Україна? Покійному СРСР?
А ПОТІМ ПРИЙШЛИ ПОЛІТИКИ...
А потім до Шустера прийшли політики. І почалося. Содом і Гомора. Нардепи від ПР Лук’янов та Чечетов проголошували патріотичні гасла з приводу подій 66-річної давності. Даремно старалися. В.В. Путін добре макнув фізіономіями всіх наших комуно-проросійських демагогів, публічно заявивши, що Росія цілком обійшлася б у цій війні без українських зусиль. Це, звісно, плювок в обличчя, який по ньому представники ПР розмазали й оголосили «божою росою». Михайло Чечетов захоплено славив червоний прапор. Мимоволі згадалася речівка «орлів» Едуарда Лимонова на демонстраціях у російських містах:
«Мы поднимем красный флаг,
Сталин, Берия, ГУЛАГ!»
Зрозуміло, товариш Чечетов про ці складові червоного прапора нічого не сказав, зате заявив, що ветеранам червоний прапор успішно замінить ліки... Регіонал заперечував роль «ленд-лізу» і «другого фронту» в перемозі над нацизмом. А от маршал Георгій Жуков та Анастас Мікоян, на відміну від Чечетова, вважали, що 1942 року без «ленд-лізу» СРСР був би просто не в змозі продовжувати війну.
Регіонал полум’яно закликав до єдності. Очевидно, саме з цією метою його колега Лук’янов із властивою йому вишуканою ввічливістю назвав присутніх у студії дітей війни «рядженими». Це викликало цілу бурю. Люди похилого віку виходили до мікрофона і говорили все, що вони думають про Партію регіонів. А один навіть попросив у Бога здоров’я, щоб «пережити цю владу». Якщо спікерами Партії регіонів і надалі будуть добродії Чечетов, Лук’янов, Богословська та інші, то за зростання рейтингів опозиції можна не турбуватися.
Що ж, свята скоро минуть, і ми знову повернемося з комуністичного СРСР в Україну. У нашу феодально-олігархічну «регіональну» Україну? Чи все-таки в Україну справді українську? Де 9 Травня (як це сталося в Харкові та Києві) під червоними прапорами не носитимуть портретів Сталіна...
