Українська кіноіндустрія: «подарунки» й порядок
На круглому столі «Реформа української кінематографії», який відбувся в Києві у вівторок, представники кіно- та телеіндустрії говорили про те, що для реформування необхідно координувати зусилля всіх галузей, які так чи інакше пов’язані з виробництвом, супроводом і дистрибуцією вітчизняного кіно різних жанрів. Більшість учасників цього заходу, організаторами якого виступили Індустріальний телевізійний комітет і Національна спілка кінематографістів України, зійшлися на тому, що представникам усіх ланок індустрії варто б було об’єднатися в якусь коаліцію, яка (за визначенням виконавчого продюсера «Фільм плюс продакшн» Сергія Галетія) підтримує єдину програму реформ, яка базується на загальносвітових законах існування кінобізнесу. На думку голови правління АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація» (телеканал «Інтер») Владислава Ряшина, який на круглому столі репрезентував ІТК, таку коаліцію може бути використано, по-перше, як майданчик для дискусій, для генерування ідей і вироблення законопроектів, і, по- друге, як певний лобістський інструмент для прийняття останніх.
У цієї ідеї знайшлися й опоненти. Так, продюсер Дмитро Колесников вважає, що подібна коаліція — «черговий бюрократичний апарат», і всяка централізація може викликати залежність від цієї організації. На його думку, варто було б зосередитися на більш конкретних речах — наприклад, на розробці постанови про продюсерську мережу кіновиробництва, яка б регулювала, зокрема, питання фінансування та підтримку продюсерського кіно.
А ось президент української асоціації менеджменту консультантів Ігор Рогошевський ідею створення подібної коаліції підтримав: за його словами, лише створивши інституцію тиску на владу, можна щось вирішити.
А вирішувати є що. І, насамперед ідеться, знов-таки, про реформування законодавчої бази. На думку Владислава Ряшина, лише законопроект опише правила гри. «Законопроект, який реально може виправити ситуацію в цьому секторі», на думку глави правління телеканалу «Інтер», повинен містити такі моменти. По-перше, чітке визначення, що є національним фільмом. Друга частина — економічні моменти, які, зокрема, дозволять привести до порядку оподаткування кіновиробництва (останнє, за словами Влада Ряшина, зараз не те, що не в пільговій, а, навпаки, в збитковій ситуації, порівняно з виробником, наприклад, бетону). Окрім того, необхідно створити ті економічні передумови, які дозволять бізнесові інвестувати гроші в цю сферу, вкладати у виробництво кінопродукту значні бюджети. І третя частина цього законопроекту може містити правила підтримки державою бізнес-ініціатив, пов’язаних із кіновиробництвом.
Деякі конкретні кроки в цьому напрямку вже зроблено. Так, за словами Владислава Ряшина, Індустріальний телевізійний комітет брав участь у розробці «Проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо національної кінематографії)», який зареєстровано у Верховній Раді (автори — народні депутати Микола Баграєв, Іван Гаврилюк та Петро Ющенко). У цьому законопроекті вищезазначені моменти прописано. Взяти, наприклад, визначення національного фільму. Якщо згідно з чинною редакцією Закону «Про кінематографію» таким вважається «створений суб’єктами кінематографії України фільм, виробництво якого здійснене в Україні та авторське право чи право власності на який повністю або частково належить суб’єктам кінематографії України», то в редакції, яка пропонується вже йдеться про фільм, який відповідає таким критеріям: 1) щонайменше, один із продюсерів чи виробників фільму — громадянин України або юридична особа, зареєстрована в установленому порядку на території України; 2) до складу авторів фільму входить не більше аніж 50% осіб, які не мають громадянства України; 3) до складу виконавців фільму (режисери-постановники, оператори- постановники, .., актори-виконавці головних ролей та інші) входить не більше аніж 50% осіб, що не мають громадянства України.
Оскільки нова редакція передбачає й різні преференції для національного кіно (часткове чи повне державне фінансування виробництва, тиражування, демонстрування національних фільмів як одна з форм державної підтримки кінематографії; податкові пільги і подібне), переваги такого, більш широкого, визначення національного фільму для кіновиробників очевидні.
У тому числі й для українських телеканалів-лідерів, які на сьогодні фактично й є основними замовниками та виробниками української кінопродукції, але при цьому дуже часто не можуть обмежитися при виробництві фільмів лише національними ресурсами. Адже, наприклад, залучення російських акторів — одна з головних умов успішного просування кінопродукції на російський же ринок. Так що мотивів для лобіювання на законодавчому рівні нових «правил гри» на ринку кіно у телевізійників більш аніж достатньо. Та й можливостей, мабуть, більше, аніж у вільних митців-кінематографістів. Адже якщо останні у взаємовідносинах із державними мужами дуже часто змушені виступати в ролі прохачів, то в телеканалів, мабуть, можуть бути й більш вагомі аргументи — наприклад, певна «лояльність у ефірі» до тих чи інших політичних персонажів у обмін на прийнятий законопроект... І в цьому сенсі ініціатива об’єднати законотворчі та лобістські зусилля телевізійників і кінематографістів також дуже цікава, оскільки, можливо, дозволить останнім реалізувати ті законодавчі ініціативи, які самостійно їм провести не вдалося б.
Інша річ, що звести до спільного знаменника всю різноманітність інтересів — телеканалів, незалежних продюсерів, кінорежисерів, дистриб’юторів і подібне — не так і просто. Та й вищезгаданий законопроект — лише один із можливих варіантів розв’язання проблем українського кіно. Глава правління Національної спілки кінематографістів України Борис Савченко, наприклад, вважає, що багато що застаріло в самій основі Закону України «Про кінематографію» і вважає, що зразком міг би стати ухвалений не так давно аналогічний польський закон — за словами, Бориса Савченка, досконалий європейський закон, який у той же час має на увазі збереження всього багажу минулого.
Позитивно оцінив польський закон і директор компанії «Ялта- фільм» Роберт Кромбі. Він також розраховує на новий, простий закон про кінематографію. І вважає при цьому, що грошей у держави на кіно просити не потрібно. За його словами, державні гроші — це отрута; «нам не потрібні подарунки, нам потрібен просто порядок». Що стосується «отрути» державних грошей — з ним погодяться, мабуть, далеко не всі кінематографісти; а ось щодо «порядку» навряд чи хто сперечатиметься...
