Українська політична журналістика і корупція

Усе ближчають і ближчають вибори до парламенту України, йде останній огляд перед боєм медіа- ресурсів, ті, хто зі слабкими нервами, вже почали атаку на ні в чому не винний електорат, найбільш ощадливі готують «солодке» під кінець. Усі розуміють — буде велика битва. Чи можна щось передбачити, спрогнозувати? У принципі, можна. Можна сказати, що, за рідкісними винятками, партії до виборів не готові, а отже, виборців чекає чимало сюрпризів у вигляді усіляких перлiв, експромтів та блокувань. Уже зараз передвиборний процес нагадує якесь абсурдне весілля, де жених та наречена то зникають, то замінюються гостями, де сваряться родичі та б’ються приятелі, де піп виявляється несправжнім і невчасно зникає з весільним подарунком, де чергова наречена раптом виявляється молоденьким хлопчиком, який на цю роль не годиться. Отака суміш водевілю, «чорнухи» та абстрактного гумору. Хотілося б, щоб цю комедію грали не всі. Можливо, так воно й буде. Але… Ролі розписано, завіса ось-ось підніметься, диригент змахнув паличкою і…

До речі, у комедії є вельми важлива сюжетна лінія, так зване «Велике полювання на журналістів». Роздивитися це з гальорки буде нiяк неможливо. Інша річ — ложа преси. Але її мешканці так будуть захоплені грою, що напевно приховають (вже вкотре!) усі пікантні моменти та драматургію процесу. Проте автору є що сказати політичним театралам iз цього приводу. Адже без цієї сюжетної лінії суть комедії зрозуміти абсолютно неможливо. Тому краще зробити це до початку вистави.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КОРУПЦІЇ

Хабар з’явився на Русі раніше зарплати. Давньоруські князі зарплати, як відомо, взагалі не отримували, але жили на ті часи непогано. До речі, зарплата нинішніх держчиновників, які за теперішніх часів живуть дуже непогано, є швидше ритуалом, ніж джерелом існування. Традиції, так би мовити. Втiм, ритуалом є не тільки зарплата, але й сам хабар. Адже український хабар відображає не стільки результативність чиновника, скільки його вагу, важливість. Це там, на Заході з їхньою продажною психологією за хабар треба додатково працювати, а у нас по-простому — скажи спасибі, що його взагалі узяли. І чим більше взяли, тим більша тобі честь. Відпрацьовувати підношення може тільки дріб’язок який-небудь. Велика людина до такого не опуститься. А що ви хотіли? Якщо за Некрасовим проста селянка може поглядом «рублем одарить», то ласкавий погляд держчиновника коштує не одну тисячу доларів — не селянка ж він! І нехай західні експерти стікають отрутою та ставлять Україну за рівнем корупції в один ряд з Нігерією — це говорить тільки про їхню низьку компетенцію та незнання широкої слов’янської душі. Немає у нас корупції в західному розумінні цього слова. Немає! Гроші беруть, якщо дають, а ніхто нічого не робить. Кількість відступників від традиції настільки невелика, що цілком пристойно виглядає в Європі, а не те що в Нігерії.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ЯК КУПИТИ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО ЖУРНАЛІСТА

Якщо ви витягли велику пачку банкнот, то сховайте її назад. Одразу видно, що ви читали розділ перший неуважно. Пам’ятайте: великий журналіст — це великий начальник, а маленький — маленький начальник. Багато великих журналістів уже давно ні на що не впливають. По-перше, тому, що вже давно самі нічого не пишуть. Вони керують. Керують не стільки процесом, скільки підлеглими. При цьому процес якось сам по собі, а керування підлеглими якось само по собі.

По-друге, більшість великих журналістів живуть в особливому світі. Цей світ узагалі не схожий на світ, в якому живе більшість українців. Чим більший журналіст, тим більше відмінностей його світу від світу, який є відчутною реальністю не тільки для бідних, але й дуже небідних людей. Середовище української політичної журналістики націлене не стільки на вербалізацію нових політичних ідей, скільки на пошук нових емоцій і відчуттів. Це середовище робить з журналістів богемну публіку. Позиція такої публіки проста — вони суспільству нічого не винні (ну, хіба що окремим добродійникам), а ось суспільство їм заборгувало. Давати гроші суб’єкту з такою психікою все одно, що кинути їх у вогонь — адже будь-яке підношення сприймається як належне. Усе вищесказане не говорить про те, що великі (проте як і маленькі) журналісти не піддаються маніпуляції. Для цього є достатньо пружин.

Пружина перша — честолюбство.

У рідкісної людини не запаморочиться голова, якщо вона щодня спілкується iз сильними світу цього. Політичні журналісти мають таку можливість щодня. При цьому вони безпомилково розпізнають тих, кому що- небудь треба від них. Зрозуміло, що вищому керівництву від багатьох журналістів узагалі нічого не треба. До таких політиків політична тусовка ставиться холодно та їздить неохоче. А ось ті, хто так чи інакше авансують журналістів, користуються незмінною популярністю. Наприклад, є два політики: А і Б. А вже відбувся як політик, а Б ще ні. А журналісти взагалі не потрібні, а ось Б необхідно привернути увагу до своєї персони. Не будемо брати гріха на душу і говорити, що Б підкуповує журналістів. Так буває далеко не завжди. У Б може бути в кишені шоколадка у вигляді доброго слова, обіцянки перспектив або ще чого-небудь у цьому роді. У результаті в свідомості журналіста — А політик і Б політик, тільки А без шоколадки, а Б з шоколадкою. Таке можливе, якщо журналіст не бачить принципової різниці між А і Б. Наскільки багато у середовищі журналістів розбірливих, не станемо стверджувати. Грати на честолюбстві політичних журналістів — улюблена шоколадка політиків, а честолюбних журналістів у нас багато. Значно більше, ніж грамотних.

Пружина друга — співчуття.

Якщо для чиновника доступ до перших осіб держави є показником кар’єри, то для журналістів це є буднями. Більш того, рівень доступу не залежить ні від рівня інтелекту журналіста, ні від рівня професіоналізму. Якщо журналіст про це забуде — йому вмить про це нагадають. Ось тут- то і з’являється пружина, яку з розмахом використовують політики — співчуття. Якби тільки редактори знали, у яку копієчку та реальну втрату впливу їм виливається лайка журналістів, то вмить кинули б цю справу та записалися на курси хороших манер. Уражений журналіст умить попадає в капкан до політика — і не потрібні жодні хабарі. Проте лайка та різного роду викриття настільки звичні у багатьох редакціях, що політики можуть не переживати і спокійно продовжувати використовувати цю пружину.

Пружина третя — заздрість.

Проте налаштувати журналіста проти редактора (видавця) можна навіть у тому випадку, якщо останній і не лається. Для цього треба викликати у журналістові заздрість. Заздрість до впливу та матеріального благополуччя, заздрість до імені та можливостей. При цьому чим нижчий інтелект журналіста, тим більша заздрість. А чи багато у нас журналістів-інтелектуалів? Принаймні політик ризикує на такого нарватися нечасто. А тому купити журналіста він може дешево і сердито.

Трьох запропонованих пружин досить, щоб грати на інформаційному просторі, як на балалайці, навіть не маючи жодного медіа-ресурсу. Для тих, хто сумнівається, пропонуємо вивчити історію касетного скандалу і виборів 1998 — 99 рр.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ЯК РОЗПІЗНАТИ КУПЛЕНОГО ЖУРНАЛІСТА

Для цього застосуємо наступний метод. Припустiмо, нам треба відділити у барі повій від жінок, які прийшли відпочити. Це не так важко. Якщо жінка відпочиває, розмовляє з подругами та цікавиться оточуючим, то повія вдає, що вона відпочиває, розмовляє з подругами та цікавиться оточуючим. Куплений журналіст тільки вдає, що йому щось цікаво. Він питає не для того, щоб отримати відповідь, а розмовляє не для того, щоб щось зрозуміти. Він любить відособитися, набиваючи собі ціну, та поблажливо поглядає на навколишніх. У барі ви можете спостерігати щось подібне. Просунемося у нашому експерименті далі. Якщо повія оцінила, що ви їй не потрібні, то вона дивиться досить гидливо. Але ось вона вирішує, що ви їй потрібні. Тепер відшити її — досить важке завдання. Найбезглуздіше у даний момент — сприймати ситуацію як ексклюзивну. Чим більше вас домагаються, чим більше відпихають ліктями інших — тим більший бізнес на вас хочуть зробити. У такому становищі може опинитися не тільки політик, але й редактор.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. ЯК ОБДУРИТИ РЕДАКТОРА, ЯКЩО ВАС КУПИЛИ

Якщо вас купили, то у дусі традицій краще взагалі нічого не робити. Але, припустiмо, вас усе ж приперли до стінки і потрібна яка-небудь реакція у відповідь. Якщо обговорити ситуацію з редактором, то, по- перше, редактор може і не зрозуміти, по-друге, зрозуміти неправильно. Простіше напустити на себе поважний вигляд, витріщити очі та заявити приблизно наступне: «Терміново в ефір! Сенсація! У нас ексклюзив!» Цим ви надаєте редактору дві послуги. По-перше, ви позбавляєте редактора від необхідності думати, а по- друге, показуєте йому, як добре і оперативно ви працюєте. Чим частіше ви напускаєте на себе поважний вигляд та робите круглі очі — тим менше підозр і більше заохочень отримаєте.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. ЯК ЗА СВОЇ ГРОШІ НАЖИТИ СОБІ ПРОБЛЕМ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

Цей розділ написано спеціально для тих, хто неуважно читав перші чотири. Автор схильний стверджувати, що навіть маючи фінансові та медійні ресурси, можна отримати ефект, протилежний очікуваному. Український інформаційний простір має один істотний недолік — він повинен мовити для народу, а мовить для політиків. Журналістська тусовка ловить будь-які настрої політиків, при цьому не тільки ловить, але й підловлює. Слабкість української журналістики полягає у відловлюванні настроїв та продуціюванні одновимірних думок. При цьому продукт часто викликає не ті думки, на які розраховували. Крім цього, й мотив виготовлення самого продукту також може бути вельми дріб’язковим. Так, наприклад, крик кішки, якій прищемили хвоста дверми, політична тусовка може прийняти за силу характеру або навіть харизму. Якби це було не так, то інформаційна привабливість таких політиків, як Тимошенко та Мороз, дорівнювала б нулю. Однак, сьогодні це сильні політики, яким не треба читати цю статтю, вони й так навербувати собі досить журналістів, яким щедро платять їх політичні опоненти. Створення нових медіа-м’язів їм тільки на користь. Проте слабкість багатьох політиків лежить прямо на поверхні. Ющенко — слабкий в економіці, Тимошенко — у справедливому розподілі коштів енергоринку та дотримуваннi норм соціальної справедливості, Мороз — в умінні домовлятися й тримати слово. Політичні журналісти не можуть цього розкрити не стільки тому, що підкуплені, скільки тому, що працюють з одновимірними думками, які не спроможні подолати штампи, що устоялися. Думати, що гроші вирішать проблеми інтелекту, — наївно. Інтелект вимагає не стільки грошей, скільки умов. А якщо умов немає, то політична журналістика стає могильником своїх господарів за їхнi ж гроші.