Українському телебаченню — за 70. Чи пам’ятаємо?

Вітчизняне радіолюбительство, тобто самостійні спроби будувати різні електронні пристрої і намагатися почути, побачити, передати, прийняти щось з ефіру — це давня і цікава історія. От у тридцятих роках минулого століття навіть надсилали ті пристрої на Всесоюзні заочні радіовиставки. У 1939 році мета: позмагатися за першу премію у 3.000 радянських рублів, дві других по 1.000 та 2 третіх аж по 750! А у повоєнні роки група ентузіастів-радіолюбителів із Харкова на початку 1951 року навіть розпочала телевізійне мовлення за електронною схемою. І зробила це раніше за офіційний вихід в ефір новозбудованого Київського телецентру (6 — 7 листопада 1951 року) і значно раніше побудованої декількома роками згодом професійної Харківської студії.

Що мені було відомо до початку міні-дослідження з історії українського телебачення: у 1938 році в СРСР розпочали роботу Ленінградський та Московський телецентри. На 11-й сторінці маленької та вкрай зідеологізованої книжечки Валерія Цвіка «Украинское телевидение: опыт, практика, проблемы» (1985 рік) знайшов інформацію про статтю «Первая телепередача» в київській газеті «Більшовик». Поруч — декілька рядків про матеріал, надрукований в загальносоюзній газеті «Правда» 10 лютого 1939 року щодо виходу в ефір першої київської телевізійної передачі. Цитую за книгою В.Цвіка матеріал із «Правды»: «Результаты пробной передачи удовлетворительны. До конца февраля будет проведено еще несколько пробных телепередач, затем телевизионный центр вступит в нормальную эксплуатацию». Чому я цитую за книгою? По перше: ця інформація кочує різними виданнями і досі. По-друге: перегляд сотень сторінок усіх номерів загальносоюзної газети «Правда» за лютий та березень 1939 року результатів не дав. «Топ-тема» цієї та інших газет того часу — черговий вісімнадцятий з’їзд керівної тоді партії.

Тому активно попрацював з українською пресою того часу. Аж ось «стаття» вечірньої газети «Більшовик» від 1 лютого 1939 року, на яку посилається В.Цвік у своїй книжці. Її розміщено на сторінках №25 (1749). Наведу повний її текст: «Перша телепередача. О 12 годині дня в київському Радіобудинку відбулася перша офіційна проба телепередачі в ефір. Передача тривала 40 хвилин. За цей час було передано портрет тов. Орджонікідзе, різні написи тощо». От така от «стаття». Загальноукраїнська газета «Вісті» від 3 лютого трохи розлогіша. У матеріалі «Закінчується спорудження київського телевізорного (виділене мною. — Прим. автора.) центру» читаємо: «Роботи по спорудженню київського телевізорного закінчуються. Вже устатковані телевізаційна студія і апаратна. Провадиться випробування апаратури.1 лютого відбулася спробна телепередача в ефір, яка тривала 40 хвилин. Найближчими днями до Києва приїдуть видатні спеціалісти з Ленінградського науково-дослідного інституту телебачення для остаточної перевірки роботи апаратури. Після цього телевізорний центр вступить в експлуатацію». До речі, саме так — «телевізорний», називають київський телецентр і в журналі «Радянський Київ» (від березня 1939 року): «В Київському Радіодомі закінчено будівництво четвертого в Радянському Союзі телевізорного центру. Спробні телепередачі через станцію РВ-9 проходять досить успішно.2 лютого відбулася телепередача в ефір. Вона тривала 40 хвилин. За цей час було передано в ефір портрет тов. Орджонікідзе і різні написи». Як бачимо, ця інформація є своєрідним підсумком наведених вище. Помітні, правда, і деякі нюанси. Виявляється телецентрів у СРСР чотири! А передача в Києві відбулася і 2 лютого також. У своєму архіві маю також копії матеріалу пані Тамари Щербатюк «Маловідома сторінка». Та стаття була надрукована на сторінках журналу «Журналіст України» далекого вже 1981 року. Авторка проаналізувала архіви та періодичну пресу 1939 — 1940 років та навела унікальні цитати з різних видань з метою встановити справжню дату початку телевізійної ери в Україні. Саме цей матеріал пані Щербатюк змусив мене ще раз навідатися до фондів газетного архіву Національної наукової бібліотеки ім. Вернадського та знайти номер київської газети «Більшовик» від 8 лютого. В нижньому кутку 3-ї сторінки — пожовкла світлина, яку я скопіював у власний архів зі сторінок іншого видання — московського журналу «Радиофронт». На цій фотографії — виступ українського бандуриста в студії щойно побудованого Київського телецентру в лютому 1939 року. Найціннішим виявилося те, що київська газета повідомила, хто саме зображений на фото: «Виступає керівник ансамблю бандуристів тов. А.М.Бобир, зліва біля телепередавача технік-оператор тов. К.А.Лобановська». Пані Щербатюк у своїй роботі розповідає про активну і регулярну роботу Київського телецентру в 1939—1940 роках.

Безумовно, цікавим є і наведений пані Щербатюк фрагмент репортажу з матеріалу «Говорить Київ» (№3 журналу «Радіо...» за 1940 рік) про вихід в телевізійний живий ефір у ті часи: «Простора кімната телевізійного центру залита сліпучим світлом юпітерів. Все готове до початку чергової телепередачі. В кімнату входять загримовані видатні діячі радянської сцени: народна артистка СРСР орденоносець Литвиненко-Вольгемут,народні артисти УРСР орденоносці Паторжинський, Донець, Петрусенко та інші учасники передачі...». Тобто жодних сумнівів: українському телебаченню за 70!

Переглянувши не тільки партійно-радянські газети та журнали, а й спеціалізовані видання для радіолюбителів, натрапив на два цікавих журнали — український «Радіо: Мовлення. Слухання. Техніка. Аматорство» (орган Всеукраїнської радіоуправи) та всесоюзний «Радиофронт» (орган Всесоюзного радиокомитета при СНК СССР). Перше, що насправді вразило, — велика кількість матеріалів, присвячених телебаченню. Практично в кожному номері — статті про різні аспекти телевізійної роботи та низка матералів, присвячених тому, як переробити свій радіоприймач для прийому телепрограм. Велика увага телебаченню приділяється і у всесоюзному журналі 1939 року: статті про Ленінградський телецентр із фотографіями апаратних та студій, розповіді про велетенський за розмірами апарат «Телевізор ТК-1» вартістю від 10.000 до 11.100 радянських рублів з його описом і фото, відгуки учасників телевізійних програм і фахівців, спеціалізовані технічні матеріали й поради. Навіть заклик до телелюбителів поінформувати редакцію про свої телеприймачі (саморобні чи фабричні) та їх технічні характеристики і тип. Телевізори в тексті названі гордо: «установками», а телелюбителів «просять повідомити свої адреси». Вочевидь, про всяк випадок. Адже на сторінках журналів йдеться про можливість і якість прийому телесигналів аж з Америки(!) та публічний показ телепрограми у Нью-Йорку на екрані розміром 3,5 на 4,5... метри(!!) Звертає на себе увагу повна відсутність в цих матеріалах елементів «сенсаційності» або «новизни». Тогочасне телебачення — це проста та давно знайома, якщо хочете, побутова річ! Український спеціалізований радіолюбительський часопис 1939 року пише про роботу Київського телецентру, як про давно усталений факт.

Ще одну цікаву інформацію з архівів вдалося видобути на сторіночках обмежено збережених примірників щотижневої газети «Радіопрограми» за 1939 рік. Дослідження цього двосторінкового інформаційно-агітаційного видання дало несподіване: розклад телепередач на тиждень! Перший в Україні! У центрі сторінки «Радіопрограми» №17 (за тиждень з 7 по 12 квітня 1939 року) розміщено оголошення: «Увага! По других, четвертих та вихідних днях шестиденки о 19.00 відбуватимуться телепередачі...» Вперше в історії вітчизняного телебачення 8 квітня громадяни України мали змогу ознайомитися з першою надрукованою телепрограмою. В наступному №18 оголошення подане вже потужним жирним шрифтом! А в №19 вперше маємо змогу прочитати і про відповідний зміст телепередач. Для прикладу 20 квітня: «Сценки з опер «Тихий Дон» та «Піднята цілина», а 24 квітня: «Гумор і сатира». Цікаво, що у №20 надруковано інформацію про зміну розкладу. Все вищезгадане означає одне: телебачення в Україні в 1939 році стало регулярним! Чи не цей факт став вагомим аргументом для вступу в 1946 році України в Міжнародну організацію радіо і телебачення?

Ще одна навколотелевізійна цікавинка. І на сторінках українського часопису і на сторінках всесоюзного журналу з’явилися матеріали підписані «Ткаченко». Саме так — просто і сухо. На сторінках «Радиофронта» поруч стоїть ще «Пересецкий». Ці матеріали — про роботу Київського телецентру видалися мені звичайними... доносами. Стилістика писаного відповідна: «Затративши сотні тисяч карбованців...не роблять нічого...Якесь пасивне ставлення...Телепередача заздалегідь не була підготовлена...Замість популяризації вийшло навпаки компромітація...». Це український варіант. «Ни о какой серьезной работе говорить не приходиться... не для того его строили (телецентр. — Прим. автора.) и не таким способом следует выполнять важнейшие директивы партии и правительства в отношении пропаганды телевидения в нашей стране...».Це вже варіант загальносоюзний. Поруч із матеріалом посеред фото всіх членів політичного керівництва СРСР відчайдушно (і напевне вже в п’ятдесяті роки) закреслене хрест-нахрест фото з підписом «Берія Л.П.» І жіночою рукою (каліграфічно та округло) вкарбоване — «Гад!!!». Ніби крик крізь час. Із нагадуванням, що могли означати писані вище рядки «сигналів» зразка тридцятих. Сподіваюся, українські першопроходці-телевізійники не загинули від вироку за сумнозвісною 58 статею КК із формулюванням від «трійці»: «За вибір заздалегідь застарілої буржуазної системи механічного телебачення на дисках Ніпкова на 30 строк замість прогресивної електронної системи телевізійного мовлення».

Не вдаючися в технічні подробиці, зазначу, що система механічного телебачення, втіленого у життя в лютому 1939 року в Києві, дійсно, не є найкращою. Хоча справедливості заради повідомлю, що Київський телецентр працював на значно модернізованому вітчизняними фахівцями обладнанні. На нього витрачено, як видно зі свідченнь «знаючої людини», сотні тисяч радянських рублів. Чомусь сьогодні на сайті НТКУ в розділі «Історія» тогочасний Київський телецентр названий «мініатюрною студією». Автору цих рядків удалося віднайти в архівах навіть доволі детальний опис того Київського телецентру і докладну розповідь про одну з перших творчих команд українських телевізійників. Доводиться лише пожалкувати, що цього разу журналіст не назвав імена першопрохідців і не взяв із собою фотографа з легендарною «Лейкою». В репортажі В.Барковського «У студії телебачення» («Вісті» від 3 червня 1939 року ) читаємо: «...режисер сидить за своїм пультом у кімнаті, відокремленій від студії стіною. У нього на столі-прилади спеціального зв’язку і контрольний телевізор... яскраве світло потужних прожекторів освітлює обличчя виконавців. У студії — 7 планів — 7 точок зйомки, розміщених ближче або далі по відношенню до об’єктива телепередатчика... поруч з режисером... сидить оператор, який стежить за рухом актора. Зліва-табло техніка-фоніка, який контролює якість звуку і регулює його чутність. Телефон з’єднує фоніка з головною апаратною, де встановлено підсилювальну апаратуру і пульт для контролю прийому». Тогочасний «телевізійний критик» навіть зазначає про творчі плани телевізійників кінця тридцятих минулого століття — запросити в студію балетну трупу (!). Цікаво було б подивитися на спроби танцівників підкинути вгору і підхопити партнерок в «мініатюрній студії»! І, ніби, надсилає нам журналіст через час коротесенький висновок: «Період дослідів у Київському телевізійному центрі закінчений. Почалися вже регулярні передачі. В студії виступають знані люди нашої країни: артисти, читці, музиканти і співці». Ще одна цікавинка на сторінках журналу «Радіо...»: поруч зі світлиною, що зображує робочий момент виходу в ефір телепрограми під назвою «В телестудії Укррадіокомітету», читаємо: «Телебачення на 30 строк існує тепер лише в СРСР. За кордоном фірми припинили цей вид мовлення, бо не одержували від нього значного прибутку...» Далі в тексті знаходимо справжню історичну родзинку: «Цікаво відмітити, наприклад, що в Англії, де нараховувалося багато тисяч любителів телебачення на 30 строк, припинення його викликало численні протести з боку цих любителів. Частина їх почала дивитися наші передачі і надсилала нам листи про якість прийнятих сигналів». Перший в історії українського телебачення факт мовлення за кордон!

Так усе й починалося...