«Умовно корисне»?

Анатолій БОРСЮК, телевізійний ведучий («1+1»):

— Якщо той чи інший продукт мене зацікавив — я його купую. Це нормальна логіка не тільки й не стільки телебачення, скільки загальноприйнята на сьогодні практика так званих ринкових відносин. Будь-який телевізійний продукт (а він так і називається «продукт») — це товар. Компанія-виробник пропонує цей продукт для купівлі медіа- носію, а той, у свою чергу, пропонує його глядачеві. Глядач також купує або не купує цей товар, голосуючи «кнопкою»: тобто або він його дивиться, або ні. Задіяні всі ті самі механізми, що й при купівлі, скажімо, брюк. Якщо я не можу знайти брюки вітчизняного виробництва, які мене влаштували б з усіх поглядів, я купую імпортні. Якщо мені подобається ліцензійна програма, вироблена десь, але вдало реалізована тут, я із задоволенням її дивлюся. Або не дивлюся, якщо мене щось дратує. А взагалі, вигадати щось нове в телебаченні дуже важко.

Я, як споживач телевізійної продукції й одночасно телевізійний «персонаж», певний час формулював ці ж питання самому собі й намагався на них відповісти... Постійно лунають заклики: мовляв, давайте будемо знімати свої серіали. Так ніхто ж не проти. Давайте! Треба тільки написати цікавий і якісний сценарій, треба знайти дуже великі гроші, треба зібрати цікавих глядачеві акторів, багато чого треба для того, щоб усе це проводити. Покажіть мені людину, яка спроможна вигадати яке-небудь, наприклад, ігрове шоу, пред’явити його глядачу й сказати: «Ось це дивіться, ось це чудово. Не дивіться іноземні ліцензійні програми, тому що мій проект кращий». Це дійсно дуже складно. Не даремно ж десятки ведучих телекомпаній більш ніж у 50 країнах світу купують формат того ж «Першого мільйона». Хіба це свідчить про те, що в 50 з лишком країнах світу бездарні телевізійники, нездібні вигадати щось? Просто нічого соромитися купувати ті речі, які в когось виходять краще. Я думаю, що глядач насамперед зацікавлений в тому, щоб дивитися якісний продукт.

Інше питання, як цей формат, вигаданий десь, адаптований у нас. Те, що в нас, наприклад, зробили з «Найрозумнішим». Тому що наша гра тепер усе-таки відрізняється (не стільки за формою, скільки за концепцією) від британського аналога, а проект, як відомо, вигадали саме у Великобританії. Адже спочатку у формат закладена ідея, що за титул «найрозумнішого» змагаються представники різних професій. Але мені здається дуже вдалою думка продюсерів «1+1» зосередити увагу глядачів на змаганні школярів. На тому сегменті гравців, у яких найбільш зацікавлена країна. Адже це наш інтелектуальний потенціал. І нині цей проект в Україні несе певну соціальну місію — він демонструє мільйонам глядачів перевагу бути розумним, задоволення від того, що в тебе хороша освіта. Таким чином, формується справжня еліта країни, не дута, не фіктивна, не вигадана.

Ігор ЛАРІН, програмний директор «Авторадіо»:

— Якщо говорити про ситуації на ринку, то поява тих же російських програм на телеекранах України зумовлена переважно економічною ситуацією. У нас не ідей, а коштів бракує. І не так багато професіонально підготовлених кадрів. Тому дешевше купити серіал або розважальне шоу, ніж робити його самим.

Але проблема підтримки виробництва національних програм існує. І її розв’язання в основному від гаманця рекламодавця, від успішності його бізнесу. Як тільки український бізнес наздожене російський, з’являться й гроші на виробництво вітчизняних проектів.

А поки будемо дивитися те, що купують телеканали. Про якість багатьох російських шоу важко говорити без зітхання. Говорять, що сюжет у «Вікнах» коштує виконавцям без бійки 20 доларів, з бійкою — 40... Показуються не нормальні людські риси, які треба вітати, а інстинкти, що розбещує телеглядача. Найжахливіше шоу робиться під керівництвом Валерія Коміссарова. Вже приїлися як креативний продукт реаліті- шоу. «Застеколье» дивилися лише через новизну відчуттів. Показувати «брудну білизну» треба на окремих каналах. А от декілька якісних російських телесеріалів, зокрема геніальний «Ідіот», подивився із задоволенням.

Не знаю, чи дав би більше розуму й серцю український телевізійний продукт. І у голландця, й у шведа, й в українця основні інстинкти ті самі. Але все ж наш гумор відрізняється від американського, де сміються тому, що хтось упав у калюжу. Слов’янський гумор тонший. Ось такі відмінності треба шукати й культивувати.

Тимур ДОРОФЕЄВ, головний редактор журналу FHM:

— Як мені здається, все вирішується просто: якщо місцевий телеглядач дивиться ліцензійні програми — отже придбання прав на їхнє використання виправдане. На жаль, у більшості випадків спроби українського телебачення розродитися якимсь місцевим і «ментально рідним» шоу, яке складе конкуренцію ліцензійним програмам, нічого, крім співчуття, не викликають. Отож я особисто вважав би за краще споживати вже випробований не на одному національному ринку продукт. А шоу на зразок «Першого мільйона» й «Одного за всіх» несуть у собі навіть певну подібність «ед’ютеінменту» — глядач може почерпнути для себе щось «умовно корисне». Якщо, наприклад, кілька сотень тисяч наших громадян дізнаються назву столиці Австралії — це буде вже добре.

Ірина АНТОНОВИЧ, ведуча програми «Подорож у дитинство» (УТ-1):

— Куплене за ліцензією — це не наше. За великим рахунком, такі програми просто нав’язуються українському глядачу. Так, ці проекти зроблені дуже професіонально. Але часом програми, створені за зарубіжною калькою (так само, як і іноземні мультфільми для дітей, серіали для молоді), — пусті за змістом і призначені лише для того, щоб убивати час. У той же час виробництво, наприклад, українських дитячих програм переживає серйозну кризу. Ті серіали, фільми, які знімаються за кордоном, не зовсім підходять нашим дітям. Має ж бути якесь духовне наповнення. Дійсно, в російських програмах для молоді, серіалах це є, але там це наповнення передусім — великодержавна ідея. Нам би повчитися в них так себе цінити й прищеплювати національні цінності.

На нашому телебаченні дефіцит поваги до українського. У багатьох дітей розмови про національні цінності викликають лише посмішки. Але діти, підлітки не винні — вони повторюють дорослих...