«Усі... однакові»

Сумно, але факт: російські «системні ліберали» (тобто літератори, вчені, економісти-практики, публіцисти та майже всі «легальні» опозиціонери) нині перетворилися на союзників режиму Путіна та на рупори антиукраїнської пропаганди. Щоправда, остання ведеться зазвичай доволі сором’язливо, без крайнощів, хамства й «розіп’ятих хлопчиків», але — ведеться, підпираючи собою «солов’їв Кремля та Луб’янки». При цьому головний її месидж наразі збігається з тим месиджем, який несуть українським масам платні агенти РФ і «корисні ідіоти» у мас-медіа України: «Можновладці обох країн однакові... війна брудна... Майдан — це одне, а війна — зовсім інше...» — і так далі.

Справді, можновладці Росії й України схожі — своєю зажерливістю, зневагою до «плебсу», безпорадністю у вирішенні складних проблем. Принаймні більша частина можновладців. Але ж хіба в нинішній Європі мало не менш зажерливих і безпринципних політиків і чиновників? І хіба кадри корпорації «Рошен», яких чимало на високих посадах в Україні, це те саме, що кадри ФСБ, які на початку 2000-х узяли владу в РФ і «зачистили» політичний і медійний простори? Зрештою, хоча війна — справді брудна й кривава справа, проте хіба українські танки стоять на російській землі, а не навпаки?

Утім, російських «системних лібералів» зрозуміти можна. Якби вони писали та говорили щось інше, їм би практично повністю перекрили публічний простір РФ, як-от авторам «Дня» Михайлові Бергу, Борисові Соколову й Ігореві Яковенку. Тож довелося б або значною мірою «випасти» з цього простору, або емігрувати. А не хочеться. Тому в цьому плані маємо те, що маємо.

Прикметною в сенсі того, що вже сказано, як на мене, є стаття знаного російського публіциста Вадима Дубнова «Раздельная свобода. Российской и украинской интеллигенции нужно учиться жить порознь», опублікована на шпальтах «Новой газеты» 13 лютого. Крім основної ідеї статті — мовляв, наша свобода — це одне, а українська — це інше, є в ній декілька цікавих тез. Так, Дубнов пише: «Украинская элита ничуть не менее гоголевская, чем наша, но есть одно отличие. Воспроизводится она в самом эффективном для себя жанре, а таковым остается жанр туземно-колониальный. Новация в том, что наличия самой империи в чистом виде уже не только не требуется: с этой империей можно даже находиться в состоянии национально-освободительной войны, сохраняя все прежние технологии и привычки. Майданы меняют только людей, вдохновение которых довольно быстро входит в противоречие с неизменностью жанра власти, и Майдан становится не способом революции, а лишь технологией кратковременного преодоления этого противоречия». І ще: «Майдан, на котором перестали петь и начали стрелять, сам по себе стал для Украины жестокой травмой. Выход из нее лежал только через вражду, лютость которой после случившегося стала обыденной. Вражда стала устройством воздуха, системообразующим фактом, ее уже не надо было скрывать, и эта долгожданная и позволенная открытость стала почти свершившимся реваншем, тем более ценным, что настоящий реванш все еще недостижим. Вражда стала единственной логикой, в которую заодно удачно вписывались причины неудач уже второй революции, даже тех, в которых Москва была ни при чем, а беда была все в том же: что люди меняются, а жанр — нет. Хотя кто решится утверждать, что Москва здесь так уж и ни при чем? Нужно просто понять степень вражды, то, как Москва легко это организовала, и с какой готовностью откликнулся Киев, чтобы перестать удивляться тому, что киевские люди нашего круга, шутившие вчера с нами одни шутки, сегодня аплодируют рухнувшему самолету и своей власти, запрещающей «Дождь». И не слышат нас, которых и так отнюдь не тьмы и тьмы».

Що тут скажеш? І чи треба коментувати? Як на мене, це вкрай поверхово, схематично, необ’єктивно. Проте основна теза зрозуміла: «всі однакові». На її підтвердження Вадим Дубнов аж двічі пише про падіння російського військового літака з артистами на борту; мовляв, треба відділити різні речі, зокрема «войну — от погибшего военного хора». Пробачте, але цей хор був важливою складовою війни — згадаймо лише його найактивнішу участь в операції «КримНаш». А ще треба відділити «себя самих — от Прилепина и Гиви, за них-то мы уж точно ответственности не несем». Ага, знайома логіка: ми не несемо відповідальності за Бухенвальд й Освєнцім...

Загалом же сумно. Бо, з одного боку, це добре, що російські «системні ліберали» починають розуміти, що Україна — це щось інше (Макс Вебер, до речі, ставив це завдання перед тодішніми лібералами Росії рівно 111 років тому); з другого боку, теза про те, що «всі однакові» й абстрактний пацифізм — «будь-які війни погані», — так чи інакше корелюють з новим месиджем путінської пропаганди «для хохлів». Утім, на те вони й «системні», ці ліберали, тому вони й не бачать очевидної асиметрії ситуації в двох країнах, і тому для них нічого не значить чітка формула барда-інакодумця Олександра Галича, виведена ним опісля вторгнення в Чехословаччину  1968 року:

«Граждане, Отечество

в опасности —

Наши танки на чужой земле!»