В ефірі — вибори

Цілком природно, що тема виборів не сходить з телеекранів, зі шпальт газет, жваво обговорюється в інтернеті. Цікавими були оцінки іноземних спостерігачів. Як говорять в Одесі, «ви сміятиметеся», але представники СНД у черговий раз оцінили те, що відбувалося в нас на виборчих дільницях, як щось зразково-показове. Що ж до представників західного світу, то за загальної негативної оцінки знайшлися й серед них особи, які щиро помиляються. Дійсно, їм складно розібратися, оскільки вони стали свідками лише останніх, завершальних акордів нашої виборчої «симфонії», вони могли побачити лише надводну частину айсберга. Специфіка ж спотворення волі виборців у пострадянських державах полягає в тому, що день голосування тут не найголовніший і не вирішальний. Дозволю собі лірично-історичний відступ. Свого часу радянський військовий теоретик Б.М. Шапошников написав книжку «Мозок армії», в якій говорилося, зокрема, про проблеми мобілізації сил й засобів перед війною. Шапошников у своїй праці розібрав помилки країн-учасниць Першої світової війни, які спочатку оголошували війну противникові, а вже потім проводили мобілізацію. Це дало можливість ворогові підготувати потужну оборону, яку потім було дуже важко долати. Ідея майбутнього радянського маршала (якого, до речі, дуже шанував Сталін і лише його єдиного називав на ім’я та по-батькові: Борис Михайлович) полягала в тому, щоб спочатку провести таємну, замасковану, приховану мобілізацію, а вже потім оголошувати війну, завдавши удару ворогові всією своєю потугою вже в перші її дні. Саме так і діяв СРСР 1941 року, готуючись до стрімкого кидка на захід, але противник ударив раніше.

Так от, і у нас в Україні фальсифікація парламентських виборів 2012 року почалася як мінімум 2011 року. Це була глибоко ешелонована операція, з безліччю етапів і шарів, де 28 жовтня виступало лише завершенням цієї титанічної «повзучої» фальсифікації. А інакше ж як політичній силі, неформальний лідер якої має 13% громадської підтримки, отримати 30% на партійних виборах і більшість на мажоритарних?

Спочатку зачистили політичний простір, і найсильніші, найхаризматичніші вожді опозиції опинилися за гратами. Потім зачистили інформаційний простір: телеканал ТВі адміністративним шляхом позбавили кількох мільйонів глядачів.

Пам’ятаючи вказівки тов. Сталіна, що головне не хто як голосує, а хто як рахує голоси, сформували лояльні до влади виборчі комісії, які потім іще неодноразово перетрушували. Деякі за кілька днів до виборів були оновлені на 100%.

Систематично велася кампанія залякування, коли, наприклад, органи МВС затримували людей, які публічно висловлювали негативне ставлення до Партії регіонів. Достатньо сказати, що в Миколаївської області суд оштрафував на 510 гривень пенсіонерку лише за те, що вона вголос сказала, що не голосуватиме за Партію регіонів. І це далеко не поодинокий випадок. Одночасно опозиційні сили стали жертвою масованого наклепу, за який, звісно, ніхто не відповість.

Була проведена масова кампанія підкупу виборців, і якщо вона не спрацювала в Києві, то це ще не означає її провалу в інших регіонах країни.

Усі ці реалії обговорювалися на «Політклубі» Віталія Портникова. Думки були різні — від оптимістичної версії журналіста Сергія Висоцкого до чіткого висновку громадського діяча Олександра Данилюка: вибори абсолютно сфальсифіковані — один мільйон людей голосували вдома, мінімум 37 округів (на Заході й у Центрі) отримали переможців, які там не перемагали. Небезпека створення у Верховній Раді антиукраїнської конституційної більшості ще далеко не минула. Але є сенс говорити не лише про брутальність влади, а й про помилки опозиції. Наприклад, «Батьківщина» в технологічному сенсі провалила виборчу кампанію, виставивши в багатьох мажоритарних округах завідомо непрохідних кандидатів або потенційних «тушок». Мені особисто довелося ознайомитися з агітаційними матеріалами однієї бізнес-вумен від «Батьківщини» в Київській області, за яку агітував Борис Тарасюк. У неї якийсь заводик у Києво-Святошинському районі. А якщо завтра влада її за цей заводик і візьме? Чи проявить вона дива героїзму й стійкості, щоб не стати «тушкою»? Питання... Зате такі віддані бійці, як Олесь Доній і Тарас Стецьків виявилися Яценюку й Турчинову не потрібними. А вони, за належної підтримки, могли стати реальною альтернативою в столичній області. Серйозна небезпека «тушканізації» депутатської фракції залишається в партії «УДАР», про що Віталія Кличка неодноразово попереджали, зважаючи на якість його кандидатського списку на виборах. Між іншим, якби Віталій не переоцінив можливостей і здібностей своїх висуванців (під яких на його вимогу в багатьох округах «Батьківщина» й «Свобода» зняли своїх кандидатів), що з тріском програли або завадили перемогти політично близьким силам, опозиція могла б мати на 20—25 мандатів більше. Кличко — великий спортсмен, але в політиці в нього поки що лише перший юнацький розряд. Йому доведеться багато, напружено й ефективно вчитися, а те, що він це вміє, довела вся його спортивна кар’єра.

На цих виборах виборці виявилися (особливо в Центрі й на Заході) молодцями, опозиція — ні. Знову та сумна для України ситуація, коли народні маси виявляються в національно-політичному сенсі зрілішими, ніж керівництво. Просто як 1917 року, коли тисячі українців вітали Михайла Грушевського, який стояв на балконі Центральної Ради, гаслом: «Хай живе самостійна Україна!», а він їм відповів: «Хай живе федеративна Росія!»

Членів «Політклубу» ощасливив черговим сумбурним виступом журналіст Микола Малуха, захоплений «демократичністю» наших виборів порівняно з Росією. А порівняно з Угандою або Північною Кореєю? Зрозуміло, що в РФ «Батьківщину», «УДАР» і «Свободу» просто не пустили б на вибори, а «опозицію» призначили б у Кремлі. Але оцінювати рівень демократичності краще, орієнтуючись на демократичні країни. Орієнтуватися на Росію — це все одно, що порівнювати обсяги випуску телевізорів з 1913 роком...

Хоч би як там було, історія й український народ дали опозиції останній шанс стати справжніми політичними борцями замість тих діячів, які плачуть, скиглять і скаржаться, які так остогидли на всіх телеекранах. До речі, лідерам тепер уже за найбільшим рахунком доведеться відповісти за кандидатські списки. І якщо знову з’являться «тушки» (тим паче що ЗМІ попереджали), то це означатиме кінець політичної кар’єри Яценюка й Турчинова. Жодні виправдання не допоможуть, адже тих, хто ніколи б «тушками» не став, вони самі вигнали зі списку. Шкода, що опозиція (уже вкотре!) не змогла скористатися масовими протестними настроями в країні.

Віталій Портников театрально запитував: так, ПР сформує більшість у Верховній Раді, але що вона з нею робитиме? А те саме, що й раніше. Те, що вона робила всі ці роки. І знову озвучувалися наївні надії на внутрішній розкол у лавах регіоналів. Тут видно повне нерозуміння природи цієї псевдополітичної структури. Швидше розвалиться опозиція, ніж ПР, оскільки в «регіонах» функціонують інші, позаполітичні механізми забезпечення внутрішньої монолітності.

А у Шустера на Першому Національному накинулися на ВО «Свобода», звинувачуючи її в усіляких гріхах. Шустер із задоволенням процитував заяву посла Ізраїлю в Україні з претензіями до ВО «Свобода». Щоправда, пан посол висловився дуже загадково, назвавши риторику партії «антисемітською й напівантисемітською». Ну, що таке «антисемітські висловлювання», це я розумію. А що таке «напівантисемітські»? Це означає, що вони наполовину антисемітські, а наполовину філосемітські? Не приховаю, що заява іноземного посла справила на мене не дуже приємне враження. Упродовж століть іноземні держави вирішували за українців, хто в Україні герой, а хто — негідник. У цьому контексті мені пригадався цікавий факт, описаний у спогадах першого (після відновлення дипломатичних відносин) посла Росії в Ізраїлі Олександра Бовіна.

Відомий журналіст-міжнародник, прибічник нормалізації російсько-ізраїльських відносин, нарешті просто яскрава й талановита людина, він був улюбленцем ізраїльського суспільства (особливо в середовищі вихідців з СРСР). У посла Бовіна брав інтерв’ю ізраїльський журналіст, з яким вони обговорили безліч тем. А наприкінці газетяр поцікавився, а що ж Бовіну в Ізраїлі не сподобалося... І посол щиросердо сказав, що його дивує нелюбов ізраїльтян до власної землі, до її, так би мовити, санітарного стану, коли люди після всіляких акцій на свіжому повітрі (а Бовін у багатьох з них брав участь) залишають багато сміття. Згадав, як чимало хто з ізраїльтян не вважає за неподобство викинути сміття з вікна свого автомобіля. Обурення ізраїльської преси було невимовним. Улюбленця публіки Бовіна втоптували в багнюку. Рефрен скрізь був таким: «Як він насмілився повчати нас у нашій власній країні?» Між іншим, природна й здорова реакція. У мене така сама на виступ пана посла Ізраїлю. Вочевидь, йому слід було як дипломатові знайти якісь інші слова для вираження свого занепокоєння. Мені лише залишається з ностальгією згадувати ті часи, коли Ізраїль в Україні представляла Анна Азарі, розумна, інтелігентна, бездоганно вихована пані з аристократичними манерами, вона потім стала послом Ізраїлю в Росії. Шкода, що до нас таких більше не присилають...

Останнім часом певні круги в Україні та за її межами починають зловживати часто безпідставними звинуваченнями в «антисемітизмі». Як у СРСР у 20—30-х роках ХХ ст. можна було з будь-якого приводу отримати ярлик «ворога народу», так і сьогодні можна легко потрапити в «антисеміти». Тим часом, далеко не всяка критична позиція є такою. Із цього приводу найбільший ідеолог сіонізму Володимир (Зєєв) Жаботинський писав: «Через те, що у нас вважається дуже distingue мовчати про євреїв, виник найбезглуздіший результат: можна потрапити в антисеміти за саме слово «єврей» або за найбезневинніші думки про єврейські особливості... Лише євреїв перетворили на якесь табу, яке навіть найм’якшій критиці піддати не можна, і через цей звичай втрачають найбільше самі євреї...» Насправді, критика буває справедливою (і вона не мусить бути приємною), і до такої слід ставитися спокійно й конструктивно. Критика може грунтуватися на непорозумінні, нерозумінні й неуцтві критика. У такому разі критикам треба допомогти з «лікнепом». І критика може грунтуватися на ненависті. Ненависть неможливо приховати. Саме таку критику слід сприймати як антисемітизм, українофобію, ісламофобію тощо.

А ВО «Свобода», яка прийшла у велику політику, доведеться відмовлятися від багатьох попередніх звичок, якщо вона хоче стати потужною загальнонаціональною політичною силою. Їй слід визначитися зі своїм світоглядом, бути націоналістами, а не «етністами». Нація, базуючись на своєму етнічному ядрі, утім, охоплює практично всіх громадян країни, що стоять на патріотичних позиціях. Історія знає безліч таких прикладів. Юзефу Пілсудському інколи докоряли литовським походженням, багатьом «справжнім фіннам» не подобалося, що їхню націю очолює Маннергейм, людина зі шведсько-голландським корінням, прем’єру Британії Дізраелі докоряли його єврейством. Але ніхто ніколи не сумнівався в польському патріотизмі Пілсудського, фінському патріотизмі Маннергейма й британському патріотизмі Дізраелі. До речі, одному своєму кривдникові в парламенті Дізраелі дотепно відповів, звертаючись до депутатів: «Коли предки цього джентльмена ще гойдалися на деревах, мої предки вже були священнослужителями в храмі Соломона». А поки представник «Свободи» Ігор Мірошніченко в студії Шустера закликав національні меншини разом з етнічними українцями будувати сильну, процвітаючу Україну. Дай Боже, щоб так і було.

P.S. Знову вирізнилася нардеп від Партії регіонів Інна Богословська, яка заявила, що: «Гітлера привели до влади євреї й інтелігенти». Жодних коментарів з боку борців проти антисемітизму не пролунало. Мабуть, коли таке чують від Партії регіонів, це сприймається як норма?

Євреї та інтелігенти не приводили Гітлера до влади, але хто пояснить це пані Богословській?