Василь Симоненко: «Я виступаю проти нової релігії»

Буває так, що непримітна подія застряє в пам’яті на все життя... Принаймні, так сталося зі мною, коли після 10 класу я складав у 1966 році вступні іспити на факультет журналістики Київського університету. Як абітурієнт жив тоді в гуртожитку на вулиці Ломоносова. Якось увечері зайшов у кімнату до студента-старшокурсника й побачив на стіні чорно-білий малюнок, на якому було зображено стару жінку в білій хустці з рогачем у руках. У мене від несподіванки тьохнуло серце: «Хто ця жінка? Вона дуже схожа на мою матір». — «Це ілюстрація до вірша Василя Симоненка «Піч», — відповів студент. — Ти читав його вірші?» — «Ні, не читав. Чув тільки по радіо». — «Тоді ось що, — сказав студент, — я даю тобі дві збірки його поезій: «Тиша і грім» та «Земне тяжіння». А вранці повернеш обидві книжки, бо я їду додому на канікули і повернуся в Київ аж у вересні».

Та ніч пролетіла для мене, ніби на крилах. Найсильніша та поезія, яка повністю зливається з твоєю душею, і тобі здається, що ти сам написав ці рядки...

Пізніше я прочитав ще дві книжки віршів Василя Симоненка під назвою «Поезії» та «Лебеді материнства». А потім — багато років мовчання, точніше замовчування як імені поета, так і його творчості. І тільки в 2008 році групою літературознавців під керівництвом професора Міжрегіональної академії управління персоналом Василя Яременка було підготовлено і випущено чотири томи віршів, поем, оповідань, новел, а також журналістських публікацій Василя Симоненка. Повне зібрання творів поета стало прозорим поясненням того, чому Симоненка на десятиліття було ізольовано від українського народу...

Коли восени 2012 року я здійснював соціально-дослідницьку експедицію по Дніпру, два дні присвятив тому, щоб побувати в Черкасах на могилі Василя Симоненка і зібрати про нього матеріал у місцевих музеях. Мені пощастило не тільки зустрітися і взяти інтерв’ю у заслуженого журналіста України Петра Жука, який сім років працював разом із Василем Симоненком у редакціях газет «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а й отримати книжку «Зажинок», в яку ввійшли найкращі поетичні та прозові твори Василя Симоненка і дослідницькі статті та спогади про нього (Петро Жук є співавтором книжки разом із журналісткою Тетяною Калиновською).

Тепер, коли мною перечитано майже все, що написав Симоненко і що було написано про нього, стало зрозуміло: поета диктаторська комуністична система не змогла вкласти навіть насильно у прокрустове ложе, наслідком чого стала його рання смерть та замовчування творчості. Його шлях до самого себе був не стільки тривалим у часі, як важким за умовами подолання опору.

Василь Симоненко народився у 1935 році, у розквіт Сталінської диктатури, а помер у 1963-му, коли після тимчасової Хрущовської відлиги почалося «закручування гайок» та нещадна боротьба з інакомисленням. А Симоненко від природи мав один дар, без якого немислимий справжній поет, — це любов до світу і критичне ставлення до нього, любов до свого народу і критичне ставлення до себе. Саме тому ще в шкільні роки у творі на тему «Моє щасливе дитинство» він написав одне-єдине речення: «У мене щасливого дитинства не було».

У 1956 році, будучи старшокурсником факультету журналістики Київського університету, Василь Симоненко зробив у своєму зошиті такий запис: «Сучасна література — своєрідна артіль незрячих: старші письменники осліпли у 20-х роках від надмірно яскравого світла, молоді (моє покоління) і народилися сліпими».

Коли після закінчення факультету журналістики в 1957 році Симоненко почав працювати в редакції обласної газети «Черкаська правда», то багато їздив Черкащиною і багато бачив, на відміну від тих, хто «народився сліпим». Під враженнями від побаченого поет висловлює у своєму щоденнику під назвою «Окрайці думок» такий присуд: «Я виступаю... проти нової релігії, проти лицемірів, які не без успіху намагаються перетворити марксизм у релігію, в прокрустове ложе для науки, мистецтва і любові... Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом догматизму — він приречений стати релігією. Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства».

Як ставилася тодішня комуністична влада і підпорядковані їй газети та журнали до поетичних творів Василя Симоненка? Ось ще один його запис у щоденнику: «Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться...»

Але незважаючи на ці та інші «протитанкові їжаки», найкращі й найсильніші поезії Василя Симоненка просочувалися і проривалися до людей у вигляді самвидавів, з яких сотні й тисячі разів переписувалися від руки та передруковувалися на машинках. Натомість офіційна влада робила вигляд: ніякої поетичної творчості Василя Симоненка не існує, а якщо вона десь і з’являється, то тільки у вигляді віршованих вправ школярського рівня. Адже недарма у видавництві «Молодь» уже цілий рік лежала збірка віршів цього Симоненка — і її ніяк не могли випустити в світ. «Бо слабенька...»

Допоміг щасливий випадок. Якось у Черкаси приїхала з Києва завідувач редакції поезії Держлітвидаву Надія Лісовенко. Вона отримала завдання від начальства відібрати кращі твори молодих українських поетів для можливого видання окремими книжками. Журналісти познайомили Надію Лісовенко із Симоненком, який передав їй рукопис своєї збірки «Тиша і грім».

Цю збірку Надія Лісовенко «проковтнула» по дорозі з Черкас і надіслала Василеві з Києва короткого листа: «Прочитала рукопис й обіцяю дати «зелену вулицю». Минуло кілька місяців — і Анатолій Перепадя, товариш Симоненка, привіз зі столиці сигнальний екземпляр нової книжки, після виходу якої всі зрозуміли: в Україні з’явився новий поет великої сили...

«НА ЦВИНТАРІ ІЛЮЗІЙ»

Ця коротка розповідь про Василя Симоненка буде неповною, якщо не згадати один факт, пов’язаний із Клубом творчої молоді, створеним під час Хрущовської відлиги напровесні 1960 року в Києві. Це громадське об’єднання ставило перед собою високу мету — духовне відродження України. До Клубу творчої молоді входили яскраві особистості, які пізніше ввійдуть в історію як шістдесятники. Активним його членом був і Василь Симоненко, який хоч і жив у Черкасах, але не жалів часу і сил для пробудження національної свідомості в молодих українців. Зокрема, Василь побував разом із Лесем Танюком та Аллою Горською на місці таємних поховань жертв сталінських розстрілів у Биківнянському лісі під Києвом, а також на Лук’янівському і Васильківському кладовищах. Саме за участю Василя Симоненка було написано і подано до Київської міськради меморандум із вимогою оприлюднити факти масових розстрілів українців під час сталінського терору, упорядкувати місця поховань і перетворити їх на національні меморіали. Комуністична Київрада зігнорувала це звернення, а поет разом з іншими учасниками Клубу творчої молоді опинився під особливою увагою та «опікою» КДБ.

У своєму щоденнику Лесь Танюк описує глибоке душевне потрясіння Василя Симоненка, коли вони ходили між соснами Биківнянського лісу, коли під їхніми ногами вгиналася земля на братських могилах, а неподалік хлопчаки грали у футбол білим черепом, простреленим наскрізь кулею...

Саме після відвідин Биківнянського лісу Василь Симоненко пише вірш «Гранітні обеліски»:

...Мільярди вір зариті в чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить.

 Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевне б, репнуло

 від сорому й хули.

Тремтіть, убивці!

 Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!..

Цей твір, який розповсюджувався у самвидавах, високо оцінили і в компартійних та спеціальних державних органах: «Якщо поету тепер лише двадцять сім, і він так глибоко все розуміє, то що ж буде тоді, коли цей Симоненко проживе ще років тридцять? З цим явищем треба щось робити...»

Таке «щось» було, мабуть, старанно сплановане в надрах КДБ, і таємну спецоперацію провели влітку 1962 року, коли Василь Симоненко, провівши на поїзд свого знайомого товариша на залізничному вокзалі в Черкасах, зайшов у станційний буфет купити пачку цигарок, але продавець відмовила: мовляв, у нас уже перерва на обід, хоч насправді до неї лишилося хвилин п’ятнадцять-двадцять. Одна з офіціанток раптом випустила з рук на підлогу піднос з посудом і зчинила ґвалт. Несподівано ніби з-під землі з’явився дебелий чолов’яга у цивільному одязі й, не пред’явивши посвідчення міліціонера, скрутив поетові руки. На спецмашині його повезли у лінійне відділення транспортної міліції аж на залізничну станцію біля міста Сміла — це понад 30 кілометрів від Черкас...

Лише на другий день в обласному центрі стало відомо, що Василя Симоненка затримано міліцією. З великими труднощами аж через секретаря Смілянського міськкому партії Каплушенка журналістам вдалося добитися дозволу на звільнення Василя. Забирати його з несподіваного полону поїхали письменник Микола Негода та колеги з газети «Молодь Черкащини» Петро Жук і Віктор Онойко. У спогадах Віктора Онойка, надрукованих уперше в «Літературній Україні» 27 лютого 1992 року, повідомляється зокрема й таке: «...Побачивши мене, він (Василь Симоненко. — М.Х.) одразу попросив закурити (знав, що серед трьох тільки я палю). Я перед самим від’їздом купив пачку і віддав її. Він жадібно накинувся на цигарку.

— Більше доби не палив, — пояснив, поки прямували до нашого червоного «Москвича». І додав: — Не їв і не спав.

Коли сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукави сорочки.

— Ось, подивіться...

Ми жахнулися: всі руки в синцях.

— А на тілі, здається, жодних слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому, а по спині, попереку».

Після побиття в міліції у Василя Симоненка почало різко погіршуватися здоров’я, водночас загострилися і проблеми в сім’ї. Поет, відчуваючи наближення смерті, пише в своєму щоденнику: «Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився...»

Коли стало геть погано, Василя на початку вересня 1963 року поклали в лікарню. Діагноз: рак нирок. (Вони знаходяться саме в тому місці, по якому міліціонери били шкіряними мішками з піском.) Тяжка операція...

У листі до двоюрідного брата Олексія Щербаня Василь писав: «Більше місяця минуло після операції, а я досі не встаю і ніхто не скаже, коли я вже перебреду оцю калюжу анемії! А жити, Льошо, хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, і дещо Симон (Симоненко. — М.Х.) зробив би ще, аби тільки хоч трохи сил вернулося. Ну, нічого, будемо виглядати новин з хорошого краю».

В ніч з 13 на 14 грудня 28-річний поет Василь Симоненко доживав останні години й останні хвилини. Коли влада не може приборкати бунтарського поета, вона вбиває його чужими руками на дуелі, або вкорочує йому віку різними методами. Так було з Тарасом Шевченком, так сталося з Василем Симоненком, у смертельну пастку вона загнала і Василя Стуса, коли після розгрому Клубу творчої молоді його, як і багатьох інших активістів цього молодіжного об’єднання, арештували, і після багатьох років тюрми Василь Стус загинув у карцері концтабору для політв’язнів «Перм-36» на Уралі.

Як оцінила творчість Василя Симоненка тодішня влада? Не буду цитувати багатьох компартійних «експертів». Процитую лише директора Інституту літератури АН УРСР академіка М. Шамоту: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів... Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути». Така оцінка «маленького і злого чоловічка» М. Шамоти, який пізніше зацьковував і Василя Стуса, стала обвинувальним вироком для поета...

Поруч із могилою Василя Симоненка на міському кладовищі в Черкасах похована і його мати — Ганна Тимофіївна Щербань. Дивлячись на надмогильний пам’ятник поета, складається враження, ніби він виривається з книжечкою поезій у руці з кам’яної брили сірого граніту. Якби він не помер так рано, то загинув би, мабуть, у тюремній камері десь за Уралом. Бо в таку жорстоку епоху йому довелося народитися, жити і творити. Але цей поет робив усе, щоб люди в тій епосі змінювалися в кращий бік...