Вечори на хуторі поблизу телевізора

Ось-ось Святослав Вакарчук допише музику до чотирьохсерійної екранізації Андрія Дончика «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка, яка здійснюється телеканалом «1+1». Й тоді суспільство зможе оцінити нову, екранну якість української класики.

А поки що «День» запросив експертів поміркувати над тим,
ЯКІ ТВОРИ УКРАЇНСЬКОЇ КЛАСИКИ «НАПРОШУЮТЬСЯ» НА ЕКРАНІЗАЦІЮ?

Сергій МАСЛОБОЙЩИКОВ, режисер:

— Габріель Гарсіа Маркес казав приблизно таке: «Я бачив багато хороших фільмів, створених за поганими романами, але не бачив жодного якісного фільму, створеного за хорошим романом». Усе залежить від індивідуальності, екранного вирішення. Тому не слід говорити категорично, мовляв, цього письменника слід екранізувати, а цього — ні. Іноді кажуть, що можна навіть екранізувати телефонний довідник. Кожний має свій шанс на експеримент. І я думаю, що твори українських класиків повинні екранізуватись. Кожне покоління має робити це по-своєму. Все одно будь-яка екранізація не буде скрупульозним копіюванням роману або п’єси. Повинна бути рефлексія. Адже нікому не спадає на думку, чи варто нині знову і знову ставити в театрі Вільяма Шекспіра. Всі ставлять, тому що є в цьому літературному першоджерелі якась цікава конструкція, скелет людського буття.

Мені здається, що Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський і навіть сучасний Валерій Шевчук можуть бути цікавими для кінематографа. Навіть Тараса Шевченка можна майстерно екранізувати. Але цього не насмілюються робити, тому що Кобзар — постать іконна. Зізнаюсь, у мене був задум екранізувати вірш Шевченка «Маленькій Мар’яні». Хотілося б зробити короткометражний фільм. Проте поки що не склалося, можливо, колись іще повернусь до цього. Але ще раз наголошую: будь-яка екранізація залежить від людини, яка за неї візьметься. Мені насправді цікаві найбільш несподівані вирішення.

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:

— Перш за все, шкода, що нині занепав жанр телевистави...

Протягом десятиріччя плекаю надію побачити гоголівського «Ревізора». Це, звичайно, не суто українська п’єса, одначе вона базована на вітчизняному матеріалі. Головне, що це справжня класика. Все, описане Гоголем, можна зіграти, майже нічого не змінюючи в тексті.

Хотілося б побачити й щось інтелектуальне. Скажімо, не раз підбиралися ми до Лесі Українки, проте так по-справжньому і не підібрались. Зрозуміло, тут потрібен такий режисер, який би по-своєму переосмислив її твори. Але поки що, чесно кажучи, появи такого митця не передбачається. У «Хмарах» Івана Нечуя-Левицького доволі майстерно з властивою письменникові винахідливістю, точністю, чого часто не вистачає іншим авторам, показане життя українства.

Я хотів би зазначити, що українське кіно на свої вершини піднімалося лише тоді, коли зверталося до української класики. Наприклад, кіно 1960-х років: «Тіні забутих предків», «Ніч на Івана Купала» тощо. Хотілося б побачити і класиків 20-х років минулого столiття: скажімо, «Місто» Валеріана Підмогильного. Також цікаво екранізувався б «Народний Малахій» Миколи Куліша. До речі, тексти Володимира Винниченка намагались «узяти» в роки відбудови, але це вийшло не дуже вдало, так як підходили до його творчості, як кажуть, «в лоб». А тактика підходу «в лоб» кіно взагалі руйнує.

Наостанок я б додав, що нині українські літературознавці доволі цікаво перечитують старі класичні тексти. І тому бажано, щоб вітчизняні кінематографісти все- таки більше звертались до цих текстів, до їхніх нових інтерпретацій. Можливо, вони їх стимулювали б по- новому подивитися на українську класику. Для цього потрібна нова художня ідеологія, яка б шукала нові точки прикладання. Нове покоління із свіжими ідеями знайшло б в українській літературі інший ракурс; у їхній оптиці, перед їхніми об’єктивами класичні тексти заграли б по-іншому, виявили б ті внутрішні глибини, яких інші не спроможні побачити.

Отже, потрібні нові люди, молодь, і, може, тоді вони своєю конкурентоспроможністю заохотять до роботи і досвідченіших. Зробив же Марк Донськой у 1950-х роках за Михайлом Коцюбинським фільм «Дорогою ціною», який був названий британцями кращим європейським фільмом року. А що спонукало його? Йому в спину дихали молоді люди. І атмосфера була тоді нормальною, такою, яка заохочувала людей до пошуків ідей, а не грошей.

Інна ДІДИК, учасник численних всеукраїнських телерадіофестивалів та конкурсів, білоруська поетеса:

— «Тигролови» Івана Багряного. Колись, прочитавши цей твір, я одразу ж захотіла його екранізувати. Можна було б екранізувати й Довженка-літератора. Звичайно, він перш за все — режисер із світовим ім’ям, але він же й чудовий прозаїк! Читаєш його тексти i, одразу ж напрошується візуальний ряд. Він же написав багато так званих «кінооповідань», які можна екранізувати у формі короткометражних фільмів.