Весняна кінопоема

В «Аргумент-Кіно» завершується ретроспектива української кінодокументалістики братів Кауфманів — власне, найстаршого брата, відомого всьому світові за його творчим псевдонімом Дзиґа Вертов, та брата середнього, Михайла Кауфмана, що спочатку фільмував стрічки Вертова як оператор, а в Києві як режисер створив блискучу документальну картину «Навесні».

 Саме фільм Михайла Кауфмана «Навесні», цей абсолютний шедевр українського кіноавангарду, створений згідно з настановами авангардистської теорії «кіно-ока», заповнить наш актуальний кіносеанс. Сказати б, у передчутті весни, яка, безумовно, прийде...

 У цьому фільмі постає нині майже невідомий Київ 1929 року. Кадри пробудження міста, поновлення його життя перегукуються з ліричними картинами відродження природи. Це безумовне кінозізнання в коханні Києву — через легкий, прозорий настрій, вітальну людську пластику, емоційні портрети, усмішки дітей.

 Поряд із тим, що Михайло Кауфман був ентузіастом, навіть фанатиком динамічного зображення і як оператор майстром внутрішньокадрового монтажу, його безумовна сила й майстерність проявилися, не в останню чергу, в умінні знімати людей, у вмінні вловлювати їхні найвлучніші характеристики.

 Окрім усього іншого, у фільмі «Навесні» Кауфман уперше — задля фіксування документального плину життя — застосував принцип прихованої камери.

 Михайло Кауфман, звісно, залишався у полі принципів «кіно-ока», але, разом з тим, у своїй режисерській роботі (він тут водночас і оператор, і монтажер) проявився як майстер вітаїстичний, достатньо відмінний від свого старшого брата, Дзиґи Вертова, сказати б, жорсткого конструктивіста.

 Прикметно, що стрічка «Навесні» виявилася багато в чому суголосною пантеїстській філософії геніальної «Землі» Олександра Довженка, звісно, у своєму контаверсійному виданні. А знаний французький кіноісторик Жорж Садуль назвав «Навесні» «радше кінопоемою, ніж документальним фільмом».

 Лишається згадати про третього, наймолодшого з братів Кауфманів, уроджених у Білостоку, в Польщі, що була тоді частиною Російської імперії. На відміну від старших братів, Борис Кауфман залишився з батьками і зростав у незалежній Польщі, а потім емігрував до Франції і теж став кінооператором. Фільмував для великих режисерів великі фільми, зокрема «Аталанту» й інші картини для Жана Віґо. Затим опинився в Голлівуді, де став оскароносцем за стрічку «В порту» режисера Еліа Казана. І це саме молодший із Кауфманів стояв за камерою у Сидні Люмета під час творення «12 розгніваних чоловіків». Він також фільмував геніальних акторів — Софі Лорен, Марлона Брандо, Анну Маньяні, Генрі Фонду, Джеймса Діна...

 Але все це кіно жодним чином не належить до шедеврів українського кіноавангарду, на відміну від стрічок двох старших Кауфманів — уже баченої нами «Людини з кіноапаратом» і фільму «Навесні», що його побачити можна в «Аргументі-Кіно».