Відставка чи капітуляція?

Був міністр без міністерства, а тепер виглядає так, що буде міністерство без міністра. Міністр інформаційної політики Юрій Стець 3 грудня, о 3 ночі, написав пост на своїй Фейсбук-сторінці: «Рік тому я став членом Уряду. 9 місяців тому розпочав свою роботу МІП. Як і обіцяв, звіт про свою діяльність триматиму публічно, зокрема, і тут — у Фейсбук... І, звісно, як і обіцяв рік тому, з початком сесійного тижня пройду всі юридичні процедури в ВР та КМУ, пов’язані з реєстрацією офіційної заяви про відставку». Оцінки своїй діяльності міністр, як видно, вирішив не давати — ні у Фейсбуці, який для багатьох чиновників різних рангів уже став єдиною формою комунікації, ні в інтерв’ю загальнонаціональному виданні, сховавшись за своїми помічниками і не змігши «надати точну інформацію».

Те, що міністр збирається у відставку напередодні своєї річниці на посаді, стало відомо ще навесні. У березні в інтерв’ю «Дню» («Про три напрями стратегії Мінінформу») він називав іншу дату — 29 грудня. Але суть не в датах, просто таке постійне публічне нагадування: «Я піду у відставку» (березень, потім листопад) викликало враження, що міністр думає більше про це, ніж про діяльність свого відомства. А чим же займалося саме міністерство?

Були у Мінінформу три напрями стратегії, які не раз публічно озвучувалися. Перший      — іномовлення, другий — протидія російській пропаганді, третій — відкритість влади. Тож які кроки були проведені в цих трьох напрямах? Із іномовлення дев’ять місяців тому анонсували «модний і сучасний» Ukraine Tomorrow, а через сім місяців вийшов в ефір канал UA.TV, який спочатку показував російською екскурсії Києвом, а навколо було купа плашок і бігучий рядок різними мовами. Чому UA.TV? Бо поки державні структури роздумували над концепцією, уже «засвітивши» бренд, одна приватна компанія зареєструвала його на себе.

Щодо протидії російській пропаганді можна говорити багато й довго, адже це — цілий комплекс проблем. Радіопроект «Крим.Реалії», створений зусиллями «Радіо Свободи» та Українського радіо за ініціативи МІП, запрацював лише в кінці вересня. Щодо покриття зони АТО чи хоча б прифронтової зони, то МІП звітував про постійне поновлення мовлення на цих територіях і трохи — про проблеми із закупкою, розмитненням передавачів, «а в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо». От тільки постійно з’являлися «незручні голоси»          — то на ІІІ Львівському медіа-форумі генеральний директор «Радіо-24» Роман Андрейко заявляв, що їхній ресурс сам встановлював передавачі, щоб мати можливість мовити на прифронтові території, де й досі мовили сепаратистські засоби масової пропаганди. А не так давно, на початку жовтня, голова ГО «Новий Донбас» Лора Артюгіна озвучила прохання голови Станично-Луганської районної ради: «Якщо в когось збереглися «Колокола» — нехай нам передають. Це такі радіоточки, практично колонки, які залишилися після Другої світової»... За словами Золкіна, він уже протягом року (!) писав листи в Мінінформ і просив про допомогу — безрезультатно. Щоправда, в останньому «перед відставкою» звіті, який опублікував у себе на «Фейсбуці» міністр, таки значаться міста цього регіону як ті, де встановлено комплекти супутникового телебачення з українськими пакетами мовлення... Такі от швидкості комунікації із Міністерством інформації. А щодо друкованої преси, яка мала б розповсюджуватися в АТО, то в тому ж березневому інтерв’ю міністр розповідав «Дню» про три видання, які доставляють на фронт, зокрема й «Україну Єдину», що, за словами Юрія Стеця, виходила двічі на тиждень його власним коштом і коштами людей, які в цьому допомагають,  — парадоксальна ситуація як для державного органу. Натомість редакція «Дня» з допомогою волонтерів передавала упродовж року тричі на тиждень тисячу примірників у зону АТО. МІП цього не помітило й не підтримало. А наш англомовний дайджест The Day, за словами самих же волонтерів, мав би стати головним інструментом для позиціонування України у світі. Не став.

Про «відкритість влади» якщо і можна було говорити на хвилі майданівських ілюзій, то зараз без іронії, якщо не сарказму, це словосполучення вживати неможливо. І це лише вершина айсберга. Звісно, не можна говорити, що МІП нічого не зробило, — воно взяло на себе відповідальність і намагалося реалізувати те, чим інші державні структури не хотіли займатися. На другому році війни в нас таки з’явилася, стараннями того ж МІПу, Концепція інформаційної безпеки та Доктрина інформаційної безпеки, куди, до речі, має входити Державна програма розвитку інформаційного простору України — дуже цікаво почитати цей документ, який зараз лежить у Кабміні. Було створено «інформаційні війська», проте їх одразу ж всі висміяли. Як і обрання скандально відомого автора теорій про українські корені єгипетських фараонів і кримську Спарту — Валерія Бебика — головою громадської ради при Міністрестві інформаційної політики. До речі, ця ж громадська рада зіпсувала тиху відставку Юрію Стецю — двох її членів — Дмитра Василця та Євгена Тімоніна — зараз судять «за сприяння сепаратистському телеканалу «Новороссия ТВ». Справа неоднозначна — Василець наполягає на тому, що саме каналом «Новороссия ТВ» не займався. От тільки роздавав українським журналістам «премію імені Геббельса». І не тільки журналістам, а й... самому Юрієві Стецю, ще до того, як став членом громадської ради...

Здається, міністерство весь цей час було в стані «бідного родича» — не мало спочатку приміщення, боялося взяти фінансування, щоб його не зацькували «розпилом бюджету під час війни»; боялося «прочесати» ряди свого дорадчого органу, щоб не звинуватили в «цензурі»; боялося осудження всіх без розбору «активістів і громадського суспільства». А суспільство і саме не знало, що йому вимагати — чи то правди, чи то контрпропаганди, чи то «припинити мову ворожнечі». Так і вийшло, що мало що вдалося. А ідея була непогана.