«Він завжди точно знав місію нашої професії»

Саме Анатолій Москаленко добився того, що факультет журналістики в Київському національному університеті став інститутом. Навіть тим студентам і випускникам Інституту журналістики, яким не пощастило застати Анатолія Захаровича, відомо про масштаб цієї особи. Але, на жаль, згадуючи Анатолія Москаленка, доводиться констатувати, що багато його ідей, багато чого з того, у що він, як нам здається, вірив, так і не було втілено в українській журналістці. Чому? Ми запитали про це Наталію ЛИГАЧОВУ, шеф-редактора проекту «Телекритики».

— Багато хто пам’ятає Анатолія Захаровича. Наш курс якраз був першим, який він випустив (до речі, на цьому ж курсі навчалися головний редактор «Дня» Лариса Івшина й заступник головного редактора Ганна Шеремет). Коли в 1984-му році він став деканом факультету журналістики, ми перейшли на 5-й курс, — згадує Наталія ЛИГАЧОВА. — Я думаю, що і наступні курси пам’ятають його як одного з найкращих і викладачів, і керівників. Анатолій Захарович був одним з небагатьох, хто реально розумів, що таке журналістика, яка її роль в суспільстві. Він був демократичним в організації факультету, завжди відгукувався на ініціативи журналістів. Важливо те, що до того, як стати викладачем, Москаленко впродовж багатьох років був журналістом. Він прекрасно знав ремесло і місію нашої професії, міг помічати ці якості в студентах, а талановитих завжди підтримував. Він також знав ціну всім тенденціям і всім виданням, журналістським роботам, що з’являлися на ринку. Для багатьох це був Вчитель з великої літери. Саме таким ми його і пам’ятаємо, — зазначає Наталія ЛИГАЧОВА.

Про те, чому ж багато з того, що Анатолій Москаленко вважав важливим, сьогодні в журналістиці виявилося маргінальним, шеф-редактор «Телекритики» говорить:

— Ми прекрасно розуміємо, що деякі з тих, хто зараз прагне з журналіста сісти в крісло депутата, не завжди хоче розширення своїх можливостей. Вплив на ситуацію в країні заради власної кар’єри і заради вигод, що часто доступні тим, хто при владі, — ось, що для них важливо. Це, звичайно, відноситься не до всіх журналістів... З іншого боку, журналісти мають бути набагато відповідальнішими за свою місію в суспільстві і повинні розуміти, що свобода відрізняється від вседозволеності. Треба знати міру. А це означає — вироблення механізму саморегуляції журналістики. Для цього необхідна згода більшості журналістів, що працюють в Україні. Самосвідомість і журналістів, і головних редакторів, і видавців ще не досить зросла, щоб розуміти: журналістика є не лише бізнесом, а й соціально відповідальним інститутом. Оскільки у нас не до кінця сформоване громадянське суспільство, журналістам можна поставити багато запитань. З іншого боку, лише соціально відповідальна журналістика піддається таким ризикам, як переслідування і втрата довіри читачів.

Що ж до системи освіти, то вона потребує реформування з точки зору стандартів, що існують в західних країнах. З іншого боку, приплив нових кадрів в журналістську освіту не досить інтенсивний. Паралельно відбувається невиправдане збільшення кількості вузів, що готують журналістів. На мою думку, в нашій ситуації оптимальним є перехід до такої системи освіти, де ставка робиться на магістрат журналістики, а не на бакалаврат.