Війна і люди у ТБ-вимірах: правда, напівправда і неправда
Щороку в період з кінця квітня до середини травня ефір провідних телеканалів України заполоняють червоні прапори, офіцери СМЕРШу та «мудрий» Сталін. Часом видається, що ти повернувся в СРСР — так багато в нашому телепросторі уславлення «непогрішимого і легендарного» радянського тоталітаризму та його збройних інструментів — Червоної армії та «компетентних органів». Причому з відчутним акцентом саме на рятівну роль цих «органів» під час війни і на визвольну місію великого російського народу (причому росіяни, як виявляється, заселяють і Україну і Білорусь).
І що цікаво: нерідко сучасні фільми й серіали в оспівуванні тоталітаризму й у вигадках щодо неймовірних перемог радянських розвідників і диверсантів істотно випереджають стрічки часів СРСР, серед яких траплялися чесні та правдиві (настільки, наскільки вдавалося надурити цензуру). Скажімо, у класичному фільмі «В бій ідуть самі «старики»» Леоніда Бикова є, вставлена на вимогу цензури, сцена з врученням партійних квитків льотчикам; але через цю вставку у героя Бикова не вирізали пронизливо правдивий монолог про те, що на шляху його ескадрильї від Бреста до Сталінграда і назад до України у землю лягло стільки льотчиків, що вистачило б на цілу дивізію, — а скільки ще ляже на шляху до Берліна... Сьогодні цензури в Україні немає. Але є редакційна політика продакшн-компаній, орієнтована на смаки кремлівських можновладців — навіть якщо ці компанії номінально повністю чи частково українські. Бо ж крім «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» і «Хайтарми» нічого іншого на воєнну тему, яке не було зорієнтоване на кремлівські смаки та російський телеекран, в Україні не з’являлося...
Утім, серед орієнтованої на «русский мир» телепродукції, яка надходить до українського глядача, є стрічки та серіали, варті уваги — звісно ж, із певними застереженнями, бо в них усе одно наявна більша чи менша доза історичної неправди та пропаганди відповідного ґатунку. Оскільки їх, скоріше за все, покажуть напередодні 9 Травня і після нього, то доцільно виробляти у себе і своїх ближніх імунітет на теленеправду та телепропаганду, водночас дістаючи задоволення від зазвичай непоганої гри акторів та цікавих сюжетних ходів.
Щодо цього показовими є три недавні серіали виробництва продакшн-корпорації Star Media, яка значну увагу приділяє саме воєнній тематиці і продукція якої постійно присутня на наших телеканалах.
Торік наприкінці квітня на телеканалах України розпочався показ щойно створеного серіалу «Винищувачі» (режисер Олексій Мурадов). Час дії — 1943 рік. Місце дії — невизначений точно центральний проміжок фронту між Чорним та Балтійським морями. Головний герой — винищувальний гвардійський авіаполк, до якого прибувають четверо молодших лейтенантів — випускників авіаційного училища. В авіаполку, поміж інших «літунів», двоє гарних і досвідчених льотчиць, точніше, як вони себе самі називають по-чоловічому, льотчиків, — капітан Лідія Литовченко та старший лейтенант Євгенія Дементьєва. А на додачу там з’являється і справжній граф — Ілля Бестужев, котрий воював ще в Іспанії, після повернення потрапив до ҐУЛАҐу, вижив, в результаті клопотів бойових друзів його звільнили з табору й відправили на фронт.
Фронтова хроніка, мелодрама, побутовий серіал, і, звичайно, екшн — усе в фільмі «Винищувачі» намішано. В результаті вийшов суперечливий, але головне — придатний до споживання мікс. А закінчується стрічка трагічно — загибеллю головного героя, авіаполку, майже у повному складі внаслідок традиційного для Червоної армії генеральського ідіотизму та нехтування людськими життями.
Маємо спробу дати війну — і не лише війну в повітрі — в її буднях, у різних вимірах, — і це вже заслуговує на повагу. Як і постійна увага до офіцерського та солдатського побуту, до певних дрібниць, які підкреслюють за допомогою звукової доріжки з голосами і шумами аеродрому. Але при цьому, відтворивши на екрані за допомогою сучасних засобів і бойову техніку, й автомобілі та танки, й інші аксесуари того часу, автори стрічки виявили кричущу неуважність до тих дрібниць, які насправді не є дрібницями в серйозній історичній постановці. Скажімо, вже традиційно для новітніх російських фільмів деякі персонажі носять такі бойові нагороди, яких не могли мати, — а інші не мають тих орденів, які повинні були б мати. Наприклад, командир полку штурмовиків, про якого вже йшлося, на широких грудях має «золоту зірку» Героя і кілька орденів, але серед них відсутній орден Леніна, який вручали разом із «зіркою»...
Але все ж головний ляп у фільмі — це літаки, на яких воює авіаполк, тобто «Яки», і «Мессершмітти», які їм протистоять. Детально на цьому не спинятимуся, але зауважу, що бюджет фільму явно витримав би ще певну суму, щоб заплатити її кваліфікованому консультанту (хоча б Марку Солоніну, який поєднує у собі фах історика Другої світової та авіаційного інженера) — й унеможливити елементарні ляпи.
Зауважу, що фільму не надто заважає навіть те, що він сповнений прямих і прихованих цитат із інших стрічок, передусім класичних «У бій ідуть самі «старики»» та «В небі «нічні відьми». Але річ у тім, що «Старики», у свою чергу, наповнені цитатами зі спогадів льотчиків-винищувачів. А «Нічних відьом» поставила колишня льотчиця жіночого авіаполку, Герой Радянського Союзу Євгенія Жигуленко. Тож цитати з цих фільмів — загалом правдиві речі.
І, головне, — у фільмі наочно показано безсилість бойових льотчиків, асів-винищувачів, Героїв перед тоталітарною радянською системою, рабами якої вони були на землі, а от вільними людьми ставали тільки в повітрі, в бою. Дуже красномовним щодо цього є епізод, у якому льотчика, який воював із першого дня війни, і воював добре, мав бойові нагороди, розстрілюють перед вишикуваним полком. Чому? Та тому, що у цього льотчика стався нервовий зрив, він не мав сили вилетіти на бойове завдання. Полковий лікар поставив діагноз: граничне нервове виснаження, місяць у санаторії — і далі літатиме. Та пильний замполіт полку вже відправив донесення (точніше, донос) до «інстанцій», відбувається виїзне засідання військового трибуналу, одна хвилина, щоб вирішити людську долю — і розстріл. У жодній армії світу, ніде і ніколи військові трибунали не знищували так заповзято своїх же — аж 160 тисяч радянських солдатів та офіцерів розстріляно за їхніми вироками.
НЕНАУКОВА ФАНТАСТИКА
А торік до Дня визволення Києва українських телеглядачів порадували серіалом «Убити Сталіна» (режисер Сергій Гінзбург). От цей серіал — більш радянський, ніж «Винищувачі». Брехня та пропаганда крокують у ньому пліч-о-пліч, замаскувавшись псевдодокументальною стилістикою. Скажімо, згідно з фільмом, арешти й розстріли найкращих радянських військовиків перед війною відбулися з подання Абверу. І 22 червня німецький шпигун гордо про це говорить головному герою фільму. Так, арешти справді були — з травня по липень 1941 року, головним чином у так званій справі авіаторів. Можливо, що до цих арештів справді доклала руку німецька розвідка (значну частину документів досі не розсекречено). Але розстріли відбулися вже після показаної у фільмі розмови! Одного з головних фігурантів «справи авіаторів» — генерала-лейтенанта Павла Ричагова — було розстріляно 28 жовтня 1941 року поблизу Куйбишева разом із групою інших «змовників». А багатьох розстріляли навіть 1942 року. Тож не треба перекладати ідіотизм і злочинність радянської системи на підступи німецької розвідки — адже в лютому 1942 року можна було вже розібратися, що до чого, а кваліфіковані генерали були на вагу золота...
Ще одна велика неправда на телеекрані — щоденне десантування десятків диверсійних груп у тил Червоної армії. Їхній середній чисельний склад, як було прийнято в Абвері, складався із шести осіб, отож щодня мало йтися про сотні диверсантів. За 10 днів — про тисячі. За жовтень і листопад — про число, не менше, ніж 10 тисяч, і то — лише під Москву. Це ненаукова фантастика та невмируща радянська звичка до приписок, щоб показати героїзм «органів».
А тепер про головне. 1941 року нацистам було ні до чого знищувати Сталіна. Адже Червона армія зазнавала поразки за поразкою, і це в Берліні не без підстав пов’язували з рівнем військової компетенції радянського вождя. То навіщо його прибирати? А раптом державу та армію очолить якийсь «червоний Наполеон»? Тільки в 1943—1944 роках справді було здійснено спроби терактів проти командування Червоної армії та Сталіна. Але тоді на фронтах була принципово інша ситуація. Перенесення ж цих намірів у 1941 рік — це не що інше, як банальне намагання переписати історію, представити систему сталінізму кращою й ефективнішою, ніж насправді. І вкотре проспівати осанну «компетентним органам», які хоча й помилялися часом, але долали власні помилки і всі можливі труднощі, бо мистецтво такого ґатунку завжди має і матиме розуміння у головного телеглядача сучасної Росії...
І, нарешті, ще один серіал — «Три дні лейтенанта Кравцова» (режисер Олександр Даруга, 2012). Сюжет простий: новоспечений лейтенант Микола Кравцов прибуває на фронт у полк і отримує призначення командиром взводу. Правда, у тому взводі замість трьох десятків залишилося тільки вісім вояків. І от недосвідчений командир, який постійно шепоче положення вивчених напам’ять військових статутів, першого ж дня змушений, згідно з наказом, вести взвод в одну з тих ідіотичних атак на ворожі кулемети, якими була так багата та війна. За ці три дні герой серіалу встигає і набути бойового досвіду, і стати командиром роти, і закохатися в місцеву дівчину Олесю...
ЕКРАНІЗОВАНІ СТОРІНКИ «ЛЕЙТЕНАНТСЬКОЇ» ПРОЗИ
А загалом перед глядачем, який є водночас і кваліфікованим читачем, одна за одною проходять екранізовані сторінки так званої «лейтенантської» прози — Віктор Некрасов, Григорій Бакланов, Юрій Бондарєв, Василь Биков, Костянтин Воробйов, Борис Васильєв... Інакше кажучи, та «окопна правда», яка пробивала собі дорогу навіть за радянських часів у книжках, написаних такими ж лейтенантами, які дивом уціліли на війні. Є у серіалі і прямі та приховані цитати з найкращих воєнних фільмів радянського часу — знов-таки, на рівні «окопної правди». Хоча автори стрічки часом виходять за її межі. Скажімо, слова одного з персонажів: «В нашій армії на одного бійця три полководця», — аж ніяк не могли прозвучати за радянських часів.
Але водночас фільм працює на ідею «русского мира». Дія його відбувається 1944 року, один із персонажів — місцевий літній чоловік — каже, що «я тут у ту війну воював». Отож, ідеться про Білорусь або Волинь, там проходили фронти Першої світової. Та й головну героїню звуть Олесею. Але всі в фільмі розмовляють чистою російською мовою. Головний герой — росіянин, офіцер, його заступник у взводі — українець, сержант. Що ж, у межах ідеологем «русского мира» українці й повинні бути «нацією сержантів» (В.Стус).
Утім, цей серіал, оскільки в ньому війну показано з позиції лейтенантів, сержантів і рядових, загалом справляє непогане враження — хоча й дещо вторинне, зважаючи на сказане вище.
