Війна: пам’ять і міфи
Минулий телетиждень — навіть з урахуванням вражень від вибухів під Мелітополем і в Грозному — пройшла під знаком Дня Перемоги. Як і належить, протягом передсвяткових і святкових днів ті, хто знає про ту війну не з чуток, вислухали безліч промов про свій ратний подвиг, про вдячність подальших поколінь і турботу держави. Звичайно, важко знайти нові незаяложені слова про те, про що вже так багато сказано, хоча для ветеранів, що залишилися в живих, важливими є будь-які згадки про те, що їх люблять і пам’ятають. Усі українські телеканали своїми святковими програмами спробували максимально задовольнити цю потребу — і традиційним показом старих-добрих фільмів про війну (в яких головне — не історична достовірність, а стосунки людей і вияв їхніх кращих рис за екстремальних умов), і святковими концертними «солянками», і просто передачами «для поліпшення настрою». Щодо останнього — довгоочікуваний фінал улюбленого багатьма серіалу «Бідна Настя», дві останні серії якого «1+1» показав телеглядачам у переддень Дня Перемоги.
Не обійшлося й без публіцистики — так уже цікаво виходить, що чим далі від війни, тим більше ми про неї довідуємося і, судячи з усього, воєнних «білих плям» вистачить ще не для одного покоління. «Інтер» у спецпроекті «Голос, який врятував Краків» розповів про прототип Семеновського героя, відомого світові як майор Вихор. «Тоніс» показав документальний фільм «Перемога. Одна на всіх». Про те, як відзначають цей день у Європі, яка об’єднується, розпитував у амбасадорів Німеччини, Франції та Великої Британії Дмитро Кисельов у «Детально» (ICTV), а ведучі «Подвійного доказу» («1+1») провели дискусію з приводу міфологізації військової історії.
Так, ніде День Перемоги не є такою знаковою подією, як у країнах колишнього СРСР, що пережили окупацію. Сьогодні ми куди відвертіше говоримо про цей період: і про те, що частина населення України, яке пережило колективізацію і Голодомор, чекала на прихід німців як визволителів від жорстокої радянської влади, що багато хто сприйняв окупантів просто як нову владу, яка прийшла точно так само непрохано, як і попередня, а тому так само покірливо виконували «нові» розпорядження і, так само, без особливого ентузіазму працювали на чужинців. Сьогодні і «образ ворога» перестав бути однозначним і однорідним: свідкам і очевидцям дали можливість розповісти (а нам їх почути) про свою, не книжкову і не кіношну, війну. І вони розповідають абсолютно «крамольні» речі — що німці також були різні, що спочатку, доки їх не погнали назад, не звірствували, подекуди навіть відкривали театри та поновлювали богослужіння в церквах. І воєначальники в них також були різні — дехто, як Паулюс, відмовлялися брати на себе каральні функції, навіть коли отримували відповідні накази. Особлива історія з полоненими — становище наших полонених було безвихідним з усіх поглядів: Вітчизна їх зреклася ще до війни, не підписавши 1929 року Женевську конвенцію, а у війну оголосила зрадниками, і вороги їх не щадили. Їх було майже шість мільйонів, чотири з яких померли від голоду, тифу чи були знищені в концтаборах. А ось полонені союзники отримували посилки, листи від рідних і, за свідченням наших, «мали все, окрім свободи». Очевидно, і через це в Європі 9 Травня — також дата, але не більше!
Ведучі «Подвійного доказу» взагалі розділили Велику Вітчизняну на дві війни — на народну, проти нацизму, і на війну комуністичного режиму — за збереження самого себе. Зробили вони це з подачі Рєзуна-Суворова, розвінчання якого стали приводом для розмови про воєнні міфи і впроваджену до свідомості поколінь пропагандистську брехню про ту війну. Аргументи знаменитого перебіжчика спростувати важко або неможливо, і хоча історики ставляться до них по- різному, достовірність використовуваного ним фактажу підтверджують. І визнають, що він допоміг зняти табу на альтернативний погляд і оцінки цього історичного періоду. Загалом, незважаючи на гори книг і підручників, різної якості фільмів і хроніки, що збереглася, ми, виявляється, так мало знаємо про цю війну. Заспокоює лише те, що і це незнання — не назавжди!
