Володимир РIЗУН: «Ми готуємо журналістів для майбутнього і знаємо, як пережити сьогодення»

Лариса ІВШИНА:

— Кожного разу, коли я бувала у закладах, що готують журналістів, я ставила собі запитання: а для якого світу нині готують їх? Для якого суспільства? Як би ви, Володимире Володимировичу, відповіли на це запитання?

— Тут я змушений зробити невеликий екскурс в історію журналістики, яка з’явилася на теренах молодої української держави з розвалом Союзу. Тоді відразу пішла хвиля виникнення незалежних, ніби незаангажованих видань і телерадіоорганізацій. І навчальним закладам, що готували журналістів (а їх на той час було не так багато, як тепер), у тій ситуації було трошки сутужно. Нас звинувачували в тому, що ми не розуміємо принципів нової демократичної журналістики. Оскільки наші навчальні заклади — теж частинка суспільства і мають реагувати на те, що відбувається в житті, ми, звичайно, не сиділи склавши руки і перебудовували навчальні плани, як могли в той час. Але з відчуттям того, що ми ніби трошки відстаємо від практики. А що відбувається нинi? Нинi, мені здається, факультети чи відділення журналістики (а їх вже близько 25-и в Україні) є тим квітником, де, можливо, в трохи оранжерейних умовах формуються журналісти для суспільства, яке колись буде...

— Але якщо ваша «оранжерея» щороку випускатиме таких журналістів, а це суспільство сформується років через 20?

— Так от, в тому-то й річ. Тепер вже ми звинувачуємо багато ЗМІ — тих, які в минулому звинувачували нас і казали, які вони «круті» та сучасні. Тепер ми питаємо: де ж справді зразки практичної журналістики, де справді незалежні ЗМІ? Ми ж прекрасно розуміємо, що зараз відбувається в нашій журналістиці. Що більшість видань та електронних ЗМІ розподілені між кількома власниками. І готувати журналістів нам зараз дуже складно, тому що в навчальний процес прийшли принципи справді демократичного суспільства.

Я розумію, що, можливо, навчати якихось гарних принципів легше, ніж в реальному житті ці принципи перевіряти. Я розумію, що є розбіжність між тим, чого ми вчимо, і практикою. Але ми намагаємося робити корекцію на реальне життя. І закликаємо кожного викладача, щоб він, розповідаючи, що журналістика має бути такою-то й такою-то, не забував застерегти, що слід зважати на сучасні реалії. Журналіст завжди перебуває в екстремальних умовах. Тому не треба спеціально створювати інститутів екстремальної журналістики. Вона завжди екстремальна — тільки більшою або меншою мірою. І в реальному житті журналісту весь час доводиться вирішувати, як достойно вийти з тієї чи іншої критичної ситуації. Але для цього він повинен бути особистістю. А щоб сформуватися як особистість, треба прожити половину життя. Тому, до речі, я не дуже схвально ставлюся до того, коли молоді журналісти-випускники забираються «на трибуну». Право на слово треба заслужити.

— А чи обговорюєте ви зі студентами актуальні журналістські проблеми — такі, наприклад, як ситуація навколо «Сільських вістей»?

— Не можемо не обговорювати. Навіть якби ми поставили собі за мету «ні пари з вуст», нам би студенти цього не дали зробити. Зараз же трошки інша ситуація. Є сайти в Інтернеті, форуми...

— Обмеження свободи висловлювань як таке втрачає сенс...

— Так. І, мені здається, треба, щоб на всіх рівнях (і владних, і невладних) біля керма, яке пов’язане з рухом корабля в інформаційному просторі, стояли дуже освічені, інтелігентні люди, які не опустяться до того, щоб за допомогою дешевих технологій, які вже себе віджили, намагатися якось ізолювати інформаційний простір. Це — вчорашній день.

— А які застереження можна висловити напередодні кампанії з виборiв президента?

— У мене як у директора Інституту журналістики, як у людини, яка відповідає за підготовку молодого покоління для роботи у ЗМІ, є навіть не застереження, а боязнь з приводу того, що вибори — це завжди ангажування журналістів і, зокрема, студентів-журналістів. І ось отут іде ламання того переконання, яке ми закладаємо в них: що журналіст — це людина, яка, маючи свою позицію, повинна вміти просто спостерігати, не влазити в ту колотнечу, що відбувається. Звичайно, інтерпретація подій певною мірою залежить від громадянської позиції. Але журналіст повинен вміти дивитися збоку на всі речі. Навіть стати трошки вище подій. А що в цьому контексті означає робота наших студентів «на вибори»?.. Хоча я розумію, що йдеться про солідний додаток до стипендії в 45 гривень, але в мене є певна боязнь, що вони повернуться з поля виборів трохи духовно знівеченими. І що принципи справжньої журналістики вони вже будуть сприймати з недовірою. Тобто в тій інформаційній ситуації, в якій ми всі перебуваємо, вибори не на руку українській журналістиці. А на руку їй вибори будуть тільки тоді, коли журналістика зможе вистояти і справді зможе більш-менш об’єктивно відображати політичні перипетії, які відбуватимуться. Але ж зараз обличчя нашої журналістики значною мірою формуватиме маса нових, одноденних ЗМІ, які обов’язково виникнуть під час виборів. Хочеш не хочеш, а вони стануть частиною нашої історії журналістики.

— Тобто ви готуєте журналістів для майбутнього, але реально суспільство розвивається всупереч прогнозованим сценаріям...

— Я хочу уточнити. Ми готуємо для майбутнього, але ми знаємо, як пережити сьогодення. І я можу навіть навести приклад, коли одна з наших студенток працює в газеті однієї партії, друга — в газеті іншої партії. І ці партії, можна сказати, не тримаються за ручки. Але ці студентки живуть в одному гуртожитку. І одна з них може звернутися до другої з проханням допомогти написати гарну фразу для свого видання. І та допомагає. Хоча фактично вони працюють у виданнях-опонентах. Про що це говорить? Що така робота у даний момент для майбутніх журналістів є роботою одноденною. Вони розуміють, що це — не їхнє життя. Що вони вимушені працювати в таких умовах тимчасово, бо особливого вибору сьогодні немає. Не всі ж можуть піти працювати в газету «День»...

— Не всі ще й прагнуть. Багато з тих, хто приходив до нас, декларували свої прагнення, але коли бачили, що треба думати, працювати системно... Це просто складно. До того ж, існує багато спокус в «полегшених» варіантах ЗМІ.

До речі, а чи є у вас дані про працевлаштування ваших випускників? Чи ведеться якась статистика?

— Майже ні. Хоча ми маємо певне уявлення про те, хто з наших випускників де працює. Переважно вони осідають у Києві — на телебаченні, на FM-станціях, у великих газетах (в тому числі наші випускники йдуть і до вас, у газету «День»). Влаштовуються також в прес-центрах, прес-службах, помічниками народних депутатів (хоча я б не сказав, що це масове явище). Ніхто не хоче їхати в регіони — це проблема. Нинi, до речі, ставиться питання про те, що слід повернутися до системи розподілення: мовляв, якщо студент вчиться на державні кошти, він повинен певний термін відпрацювати в державних структурах. Але ж державних ЗМІ насправді не так вже й багато. І якщо 25 навчальних закладів дадуть випускників, де ж набратися тих державних ЗМІ, щоб вони там могли відпрацювати? Але, з іншого боку, якщо навіть держава виділяє кошти на підготовку фахівців, які мають працювати в недержавних структурах, що тут поганого? Держава дає освіту? Так, вона повинна дбати про освіту, про свій інтелект. А нормальна робота недержавних структур — це що, недержавна справа?

— На початку нашої розмови ви сказали, що готуєте журналістів для майбутнього. В цьому контексті цікаво: а чи вивчають українські студенти європейське законодавство, зокрема законодавство, що регулює діяльність ЗМІ?

— Звичайно. В нас навіть є спеціальний курс. Крім того, ми здійснюємо дуже багато закордонних поїздок і привозимо до України дуже багато ідей, літератури. Тобто ми реально готуємо майбутніх журналістів для об’єднаної Європи. І, до речі, ще в 2001 році наш навчальний план був переверстаний з урахуванням навчальних планів європейських країн. Назву вам один факт. Те, що Європейська Комісія звернулася саме до нашого Інституту журналістики з пропозицією, щоб ми очолили переробку навчальних планів у європейському контексті, про щось та говорить. Оскільки Україна заявила про те, що вона підтримує Болонський процес, відповідно, і журналістика як частинка освіти має розвиватися в цьому європейському контексті. Але ми, навіть не чекаючи колегій, якихось вказівок Міністерства освіти, ще в 2000-му році здійснили поїздки до Сполучених Штатів, Німеччини, Польщі, Швеції, Португалії, Франції, охопили ще кілька десятків країн за допомогою Інтернету, звели їхнi навчальні плани в базу даних, проаналізували все це і, як я вже сказав, скоригували наші навчальні плани. До яких, до речі, включили такий популярний на Заході курс, як теорія масової комунікації. У нас він ніколи не читався. Але ми поїздили по світу і побачили, що в закордонних навчальних закладах ця дисципліна скрізь читається. Бо що таке «масова комунікація»? Це середовище, в якому ми функціонуємо. Тому ми одразу ввели у себе цей курс (до речі, я його сам почав розробляти і читати) та багато інших нових дисциплін — саме завдяки орієнтації на європейській інформаційній простір.

— Очевидно, ви мали змогу порівняти і європейські стандарти журналістської освіти, і американські. А чи визначилися ви, яким чином ми розвиваємо нинi свою журналістику?

— На наше здивування, ми не побачили якоїсь глобальної різниці у підготовці журналістів у нас і за кордоном. І коли ми, наприклад, їздили до Сполучених Штатах, то в багатьох навчальних закладах наші навчальні плани викликали інтерес. Вони дивувалися: «О, ви таке читаєте? Ми подумаємо, може, й ми будемо читати». Так що наш комплекс неповноцінності — зайвий. Наша система підготовки журналістських кадрів має глибокі традиції. Може, неправильно те, що ми раніше ототожнювали публіцистику і журналістику (бо, з погляду сучасних дефініцій журналістики і публіцистики, публіцистика — це набагато вище, це право журналіста звертатися до людей від себе). Але наша школа підготовки публіцистів має давні традиції, певні засади. На жаль, сьогодні у співвідношенні інформаційної журналістики і справжньої аналітики спостерігається явна диспропорція. Звичайно, журналістики без інформаційного жанру не існує. Але те, що, маючи таку школу аналітичної журналістики (йдеться не про ідеологічне наповнення, а про технології), ми майже втратили її — це для нас ганебно. Цього не можна було втрачати. І я вважаю, що це навіть згубно відбилося на українській журналістиці в цілому. Сьогодні ЗМІ, які займаються аналітикою (серед них — і газета «День»), можна перерахувати на пальцях.

— А як поєднується з вашою викладацькою та адміністративною діяльністю робота над радіопрограмою «Право на слово»?

— Я вважаю, що викладачі й керівники журналістських факультетів або інститутів мають бути «граючими» журналістами. Щоб відчувати пульс своєї професії, щоб знати технології, які зараз застосовуються. З цією метою я й брався за створення програми (виходить вона вже майже два роки). Але спочатку ідея програми «Право на слово» передбачала, перш за все, обговорення проблем свободи слова — iз залученням до дискусії психологів, юристів, вчителів, звичайних людей. Журналісти часто говорять про те, що вони забезпечують людям свободу слова, що вони служать суспільству. А ми запитували своє суспільство, чи треба йому наше слово? І яке саме? І я хотів, щоб під час прямих ефірів на радіо люди висловлювали свої думки про ЗМІ. Але мій слухач зробив певні корекції. Коли пішла лавина листів і люди почали дякувати за надану їм можливість говорити в ефірі на будь-яку тему (а саме так вони зрозуміли назву програми), то я й подумав: якщо людям так треба, нехай так воно й буде. Тому тематику розширив до безмежності, й назву «Право на слово» ми розуміємо буквально — як право людей бути в ефірі.

ДО РЕЧI

Програму «ПРАВО НА СЛОВО» слухайте у прямому ефірі через четвер — 1.04, 15.04 і так далі — о 16.20 на хвилі «Променя» (також 105 FM) та у запису через п’ятницю — 9.04, 23.04 і далі — о 16.25 на Першій програмі Національного радіо. Відтепер — за інформаційної підтримки газети «День»!